Зелений президент. Росія програла битву за Відень

У неділю, 4 грудня, в Австрії відбувся повторний другий тур прямих президентських виборів, за результатом якого з тривогою стежила вся Європа — і з ревнивим цікавістю спостерігала Москва.

Справа в тому, що в травні поточного року кандидат від одіозної правої "Партії свободи" Норберт Хофер, виступав з жорсткими антииммиграционными гаслами і "україна розміщених на данному" самим фактом свого виходу у фінал гонки на можливість обмеження участі країни в ЄС, поступився своєму ліберальному опоненту, колишньому лідеру Партії зелених Олександру ванн дер Беллену менше одного відсотка голосів.

При цьому виявилося, що при підрахунку голосів були допущені порушення — вони стосувалися, що важливо, не визначення результату, а процедури реєстрації бюлетенів (зокрема, часу розкриття конвертів). Рішення конституційного суду про анулювання підсумків голосування було, з одного боку, демонстрацією прихильності австрійських властей принципом законності, на якому стоїть європейський політичний порядок. Але з іншого — це був безсумнівний тріумф ультраправих. Адже останні 16 років їх лише зі скрипом пускали до владних важелів, причому в 2000 р. Партії свободи на чолі з нині покійним Йоргом Хайдером довелося пережити приниження європейським бойкотом і згодом піти на серйозні поступки.

Фактично вся австрійська внутрішня політика протягом півтора декад зводилася до об'єднання, в різних конфігураціях, двох центристських партій, народників і соціалістів, проти "свободівців". Разом з тим, боргової та міграційний кризи поступово нарощували протестний потенціал в австрійському суспільстві — і ось отримаєте: у травні 2016 р. Норберт Хофер ледь не виграв президентські вибори.

Тут, крім іншого, варто відзначити сумний тренд змін європейських республіканських моделей. Чехія, Австрія, Молдова — всім їм в останні роки раптом захотілося скуштувати плодів посилення інституту президентства шляхом надання йому мандата механізмом прямих виборів. Ймовірно, ця тенденція продиктована "затвердінням" партійно-парламентської олігархії, своєрідного "ліберально-центристського" консенсусу в Європі.

Десятиліттями цей консенсус не давав можливості іншим політичним силам прорватися до влади, обмежуючи їх амбіції маргінальними фракціями, приреченими на вічну опозиційність. В благополучні часи суспільство погоджувався з цим консенсусом, але як тільки Європа піддалася випробувань у зв'язку з безвідповідальністю фінансових кіл в кінці нульових років і дестабілізацією на Близькому Сході, вона явно забула про те, що краще — ворог хорошого.

Примітно, що європейські демократії на новому технологічному етапі повторюють долю афінської і римської республік: невдоволення "ліберальної" (торговельної) елітою штовхало попередників на дорозі демократії в обійми аристократичних диктатур і популістських тираній. Проте необхідно пам'ятати, що і загальнонародний мандат не робить європейських президентів (крім Франції) ключовими політичними фігурами.

Тому увага до австрійським президентських виборів диктувалося іншими міркуваннями — пошуком підтверджень або спростувань тренду на кризу ідеї європейської єдності та встановленням можливостей впливу авторитарно-мафіозної Росії (мета якої — пом'якшення або скасування санкцій, а також згоду на зону впливу в Східній Європі) на європейську політику.

Що ж, повторний другий тур (трохи дивна форма, сумно нагадує "політико-правове" рішення українського парламенту та Верховного Суду в грудні 2004 р.) не виправдав московських надій і затвердив роль Австрії у якості "модельного" європейської держави.

На цей раз економіст Олександр "Саша" ван дер Беллен, прихильник європейського федералізму (тобто поглиблення і розширення євроінтеграції), переміг з відривом у більш ніж 6% голосів, а Норберт Хофер визнав поразку відразу після оголошення перших екзит-полів, заявивши, що "безконечно засмучений результатом". Хофера не допомогло навіть те, що напередодні виборів він став критикувати своїх найбільш завзятих прихильників, які виступають за проведення референдуму про вихід з ЄС, натякнувши на непростий стан їх психіки. Йому не повірили.

Залишається тільки здивуватися свідомості австрійських виборців на тлі всього іншого, що відбувається в Європі та світі: німецький віце-канцлер, есдек Зігмар Габріель, з цього приводу визнав, що "гора звалилася з європейських плечей" і сили розуму нарешті перемогли над ультраправим популізмом. Перемога Хофера, швидше за все, призвела б до дострокових парламентських виборів, але тепер лівоцентристський уряд Крістіана Керна може спокійно керувати країною до 2018 р.

Разом з тим, якщо б в Австрії відбулися дострокові парламентські вибори і результат Норберта Хофера — 46,7% — міг бути конвертований в голоси Партії свободи, то "дуополії" центристських партій довелося б туго. Але зазвичай в європейській політиці так не буває — протестний електорат голосує за різні політичні сили, адже тільки ультраправих партій в Австрії дві. Втім, тепер для нових виборів немає підстав.

Однак Хофера не забула привітати Марін Ле Пен, яка має намір похитнути французький істеблішмент навесні. Але хто програв у цій сутичці, безсумнівно, є Володимир Путін, причому трояко.

По-перше, "зелений" (нехай і формально, в минулому) президент Австрії — це велика неприємність для Кремля, якому зелені активно шкодять по всій Європі. Адже вони давно усвідомили проблему з газовою залежністю ЄС від держави злочинців і терористів, в яке Путін перетворив колишню радянську республіку.

По-друге, незважаючи на результат також відбувся в неділю референдуму в Італії, який кілька "не про те", — це злам тренда на захоплення європейських країн деструктивними силами, які інформаційно та фінансово підтримує Кремль.

Нарешті, по-третє, Австрія — це тиха гавань для грошей організованої злочинності, а також поваленого українського злочинного клану (причому багато хто з його представників давно і самі там проживають, а як "свободівця" Йорга Хайдера губернатором Карінтії сумнівні особи з Росії одержували в країні вид на проживання і громадянство). А як хотілося б московським і донецьким гангстерам отримати в Австрії ще і свого президента!

Втім, зрозуміло, що, програвши битву під Віднем, Путін не вгамується — недарма уряд Німеччини (де російські мафіозі ставлять на будь-які сили, які проводять особисту вендету проти Ангели Меркель) формує підрозділ спеціалістів у сфері IT, спрямоване на захист інституту виборів від кібертероризму, за яким, як загальновідомо після злому серверів Демократичної партії США, стоїть Москва. Але в проміжку чекають ще й французькі вибори, де всі карти змішані (зовсім не обов'язково, що на них переможе Франсуа Фійон: відмова Олланда від висунення починає посилювати лівий фланг), а нині, ймовірно, і італійські.

На відміну від Німеччини, Італії та Франції важко говорити про сильних і одночасно чітко антиросійських політичних коаліціях. Однак гадати наперед безглуздо — важливо, що Австрія домоглася успіху в цементуванні європейської єдності проти екзистенційної російської загрози, що перестала сприйматися як анекдот.