Декомунізація по-казахськи. Навіщо Назарбаєв відправив Леніна танцювати балет
Днями в мережі розігралася чергова "русомирская" істерика: 20 червня в місті Есиле Акмолинської області Казахстану знесли пам'ятник Леніну."Це не перший випадок в цьому році демонтажу пам'ятників діячам радянської епохи, так як в країні йде масове перейменування населених пунктів, вулиць, проспектів, площ за указом президента Назарбаєва про ліквідацію ідеологічно застарілих назв, — звично завив сайт "Російська весна". — Ультраправі ідеї починають захоплювати Казахстан і без майдану".
Випадок дійсно не перший, і навіть не самий значимий. Кам'яний бовван просто кидався в очі, а інші, більш важливі кроки казахських влади найчастіше виявлялися не настільки видовищні, як фото верхньої половини Леніна, прощально машущей рукою своїй задній частині. Тим не менше всі ці епізоди, як помітні, так і не дуже, добре вкладаються в загальну картину політики, що проводиться Назарбаєвим вже не перший рік.
Курс на ідейне й культурне віддалення Казахстану від Росії стартував майже відразу ж після оголошення незалежності, коли столиця була спішно перенесена з наскрізь русифікованій Алма-Ати в Астану, колишній Целіноград. Цей перенос, на перший погляд, несвоєчасне і дорогий, став випереджувальним відповіддю на російські територіальні претензії, які не забарилися прозвучати. Правда, виходили вони не від Кремля, а від одержимих патріотичним сверблячкою громадян. Офіційна Москва не ризикнула розіграти в Казахстані "план Лук'янова", оскільки Назарбаєв, в силу вдалою географічної позиції, міг доставити їй масу неприємностей, різко розвернувшись до Китаю і перекривши зв'язки з колишніми азіатськими республіками СРСР. Але логіка, згідно з якою Північний Казахстан повинен був увійти до складу Росії, була рівно тією ж, що і в інших подібних випадках, і спиралася на два положення:
— по-справжньому права росіян можуть бути захищені тільки в межах Росії;
— території, захоплені Росією вже досить давно — 200, 150, 100 або навіть 50 років тому, і заселені нащадками тих, хто винищив автохтонне населення, сприймаються росіянами як "споконвічно російські".
Легко помітити, що казахська ситуація багато в чому виявилася схожа на українську. У ролі Севастополя виступає Байконур, в ролі Криму — північні райони країни з переважно російськомовним населенням. Але були й істотні відмінності, які обумовлюють різний перебіг подій в Казахстані і Україні. Крім уже згаданого географічного положення, важливу роль зіграло те, що диктаторський, по суті, режим Назарбаєва сприймався в Москві спокійніше, ніж низка українських президентів. Незмінюваність Назарбаєва знімала питання про можливість різкої зміни політичного курсу Казахстану, який завжди був і залишається підкреслено прокремлівським, сам диктатор не викликав підозр у прихильності до європейських цінностей, в яких в Москві, з повним на те підставою, бачать небезпечний для себе ідеологічний отрута.
Як наслідок, російські сепаратисти не отримали державної підтримки, що прирекло їх на неминучу поразку. Останнім за часом випадком, коли казахські власті заявляли про змову з метою відторгнення частини території країни на користь Росії, став арешт наприкінці листопада 1999 р. в Усть-Каменогорську групи з 22 осіб, 12 з яких були російськими громадянами. Їх звинуватили у підготовці збройного повстання російського населення. Офіційна Москва повністю відхрестилася від цієї історії і не стала рятувати "своїх".
Щоб додатково підстрахуватися від спалахів проросійського сепаратизму, у 1994-1997 рр. в Казахстані було змінено територіальний поділ, з тим щоб європейське населення не мало вирішального чисельної переваги ні в однієї з нових територіальних одиниць.
Але події в Україні розбудили у Назарбаєва старі побоювання. Стало очевидним, що ні членство Казахстану в СНД, ОДБК, ШОС і ЄАЕС, ні підкреслено пропутінська політика Астани ще не дають йому гарантій безпеки. Більше того, стало очевидним і те, що рано чи пізно, зіткнувшись з внутрішніми проблемами, зростає рік від року, Росія спробує каналізувати нагромаджена соціальне напруження в "боротьбу за права російськомовних" також і на казахстанському напрямку. І Назарбаєв почав вибудовувати додаткову систему оборони. Так, якщо до 2014 р. ст. 170 КК Казахстану передбачала відповідальність тільки за заклики до насильства, то в новому КК з'явилася ст. 180, в якій передбачено покарання за "пропаганду або публічні заклики до порушення "недоторканності і невідчужуваності" території країни.
Саме після 2014 р. курс Астани на максимальне віддалення Казахстану від Росії в плані мовному, культурному та історичному здобув нинішню непохитність і послідовність. Найважливішою з довготривалих програм, які забезпечують розвиток країни "геть від Москви", став перехід на латинський алфавіт. Такий перехід дозволить повністю вивести з громадського обороту цілий шар письмових документів на казахською мовою, що виник протягом усієї радянської епохи, в перспективі роблячи їх доступними тільки фахівцям. Інші ж громадяни будуть змушені задовольнятися новітнім переказом, зробленим на зрозумілій їм латиниці. Остаточна редакція нового алфавіту була затверджена Назарбаєвим 19 лютого нинішнього року, а сам перехід повинен завершитися до 2025-го.
Повсюдний знесення радянських пам'ятників і відмова від "ідеологічно застарілих назв вулиць, запущені дорученням Назарбаєва від 28 лютого 2017 р., на тлі цього кроку носять характер скоріше допоміжний. Їх завдання — прибрати з очей громадян об'єкти, що викликають непотрібні питання про те, на честь кого, власне, споруджений той чи інший монумент або названа вулиця і чому про це обличчі немає ні слова в новітніх історичних працях. При цьому під зачистку йде все радянську спадщину, без будь-яких ідеологічних чи національних уподобань і навіть без прив'язки очищуваного особи до злочинів, скоєних радянською владою. Так, під знесення пішли і пам'ятник першому розділі КССР Левону Мірзояну, дійсно приложившему руку до репресій 1937 р., і меморіальний комплекс робочим свинцевого заводу, загиблим у Другій світовій війні, і пам'ятники кулеметниці Маншук Маметовій і червоному комдивові Василю Чапаєву. І навіть абсолютно казахського Амангельди Иманова, що починав як борець з царським колоніалізмом, сьогодні в Казахстані старанно засовують в тінь.
Уцілів поки, правда, меморіальний комплекс, споруджений в пам'ять про 28 "героїв-панфіловців", повністю вигаданих радянською пропагандою, і в цій вибірковості відчувається зла іронія долі. Втім, причини куди прозаїчніше: меморіал, як ніби бажаючи компенсувати брехливість міфу, побудували дуже грунтовно, так що демонтувати його буде складно і дорого.
Хоча, звичайно, черга дійде і до "панфіловців". Вона просто не може до них дійти, оскільки причини зачистки досить серйозні. Причин дві.
По-перше, Назарбаєв вже остаточно зрозумів, що союз з Кремлем у будь мислимої формі, при якій Казахстан не втрачає державної самостійності, ніякої безпеки від північного союзника не гарантує. Будь-яка спільна історія з Росією у будь-який момент може бути використана Москвою для того, щоб піддати сумніву право Казахстану на власну державність, і вже тому є потенційно небезпечною. Притому сумніви у праві Казахстану на незалежність публічно висловлюють не тільки маргінали начебто Едуарда Лимонова, але і сам Путін, демонструючи, що російське "повага до суверенітету" Казахстану — не більш ніж ситуативна тактика. І Назарбаєв бачить, що Кремль охоче відкине її при першій же можливості, і що така зміна курсу зустріне щиру підтримку з боку переважної більшості росіян. Історія з Кримом продемонструвала це як не можна більш ясно.
Ну а, по-друге, назарбаевский режим, хоч і в чомусь краще путінського, але теж недалеко від нього пішов. Звичайно, на відміну від Путіна Назарбаєв не розглядає Казахстан як ресурсну майданчик для накопичення капіталу, яку слід вичавити насухо, а потім розпродати по шматках і піти з неї геть з отриманими грошима, вибудувавши перед цим систему гарантій особистої безпеки. Казахстан для Назарбаєва все-таки довготривалий проект.
Але в іншому він точно такий же феодал, як і Путін, тільки слабші і тому поопасливее. Крім Путіна з півночі, він побоюється ще й соціального вибуху ліворуч. Як показали події грудня 2011 р. в Жанаозені, його побоювання цілком обґрунтовані, до того ж будь-яке загострення соціальної ситуації негайно загострює і всі інші проблеми Казахстану, включаючи великий набір сепаратизмов, яких, крім проросійського, там предостатньо. В цих умовах будь-яка ностальгія за СРСР для Назарбаєва так само небезпечна, як і зближення з Росією.
Звичайно, феодалізм в СРСР був ще більш людожерським, ніж нинішній казахська. Один лише розстріл в Новочеркаську, куди кривавіше жанаозенських подій, а таких розстрілів у радянській історії були десятки. Але міф про "радянському соціальній державі" не бачить цього. Міф малює картину "золотого століття соціалізму", на тлі якої реальність нинішнього Казахстану і життя більшості його населення виглядає вкрай програшно.
Що ж стосується особисто Леніна, то Назарбаєв в принципі нічого проти нього не має. Більш того, можна припустити, що йому імпонує ідея "вічно живого" вождя, до мумії якого приходять на поклін мільйони. Можливо навіть, що він або його спадкоємці цю ідею запозичать і втілять в осучасненому вигляді.
Але для такої операції образ Леніна має бути переосмислений і зроблений ще однією ідеологічною підпорою образу Елбаси (лідер нації). Ленін повинен стати, якщо можна так висловитися, більш повітряним, втратити прив'язку до старих божкам, напханим тут і там, яких слід знести, а вже потім, на основі нового способу, можна буде поставити нові статуї, якщо в цьому виникне ідеологічна потреба.
Така робота над ленінським чином у Казахстані теж ведеться. Так, до сторіччя російської революції Державний академічний театр танцю під керівництвом народного артиста Казахстану Булата Аюханова поставив нову версію балету "Серп і молот", що отримала назву "Соколи революції". Головними персонажами є міфологізовані Абай — казахська номенклатурний поет, Маркс, Ленін, Сталін, у фіналі, сам Нурсултан Назарбаєв, який, правда, не танцює, а поважно виходить на сцену в кінці балету. Натомість Ленін танцює, і ще, і навіть з колодою.
Єдиним недоліком постановки слід визнати те, що на роль ідеологічного колоди казахи не виховали власний аналог Волочкової, обмежившись реквізитом. Але ця помилка з часом, ймовірно, теж буде виправлена.
