Перші технічні. Хто і як "обікрав" Чорновола у 1991 році
Про веселих, сумних, повчальних і просто цікавих історіях на виборах пропонуємо вам згадати в нашій рубриці "Історія українських виборів" в рамках проекту "Вибори-2019. Який нам потрібен президент".
Існує думка, що будь-який учасник президентських перегонів вже самою своєю участю в ній заробляє значний обсяг політичних балів, достатніх для подальшого продовження цілком стійкою і переважно безпроблемною власної політичної кар'єри. Проте вже перші за час незалежності України подібні вибори в 1991 р. показали, що це припущення, яке багато хто сприймають мало не як аксіому, є не більш ніж міфом. Тому що четверо з шести тодішніх кандидатів у президенти апріорі не розраховували на перемогу, зате виконували суто технічну функцію в інтересах переможця Леоніда Кравчука. І заробляли не стільки абстрактні політичні, скільки чисто конкретні дивіденди і бонуси в зрозумілому всім матеріальному плані.
Історичні передумови
21 червня 1991 року Верховна Рада тоді ще радянської України постановила "вважати за доцільне заснувати пост Президента УРСР до прийняття нової Конституції і провести вибори Президента Української РСР в 1991 році". Вже 5 липня того ж року український парламент прийняв закони "Про Президента Української PCP" і "Про вибори Президента Української PCP". Крім того, були внесені доповнення до Конституції УРСР, якими встановлювалися правовий статус та компетенція президента (визначався "найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади"), умови та порядок його обрання. Зрештою, вибори президента УРСР були призначені на 1 грудня 1991 року.
Втім, швидкі історичні зміни внесли свої корективи навіть у назву посади - ніхто президентом саме УРСР так ніколи і не став. Після невдалого серпневого путчу ГКЧП в Москві 24 серпня Україна була проголошена незалежною державою, ВР призначила одночасно з президентськими виборами на 1 грудня Всеукраїнський референдум для підтвердження Акту проголошення незалежності.
У підсумку, і перше всенародне обрання українцями глави свого вже самостійної держави виявилося ключовим елементом початкового етапу всього нового українського державотворення (парадоксально, але в російській мові взагалі немає аналога цього українського слова). Однак одночасно на виборах-1991 народився прообраз використання в наших широтах передвиборних політтехнологій, який тією чи іншою мірою модифікується досі.
Кандидати в президенти
Порівняно з наступними аналогічними виборчими кампаніями перші президентські вибори в Україні в 1991 р. встановили неперевершений досі рекорд за найменшою кількістю претендентів на крісло президента - їх у бюлетенях на дільницях в день голосування було лише шестеро. Головним фаворитом спочатку вважався Леонід Кравчук - чинний спікер парламенту і колишній другий секретар з ідеології ЦК Компартії, на той момент вже заборонена, тому він йшов на вибори як безпартійний або навіть надпартійний самовисуванець. Хоча де-факто його підтримувала вся комуністична партноменклатура, яка оперативно перекинулася в нову Соцпартію лідера парламентської більшості "групи 239" Олександра Мороза, чий представник Олександр Ткаченко зняв свою кандидатуру на користь як раз Кравчука.
Зате серед національно-демократичних сил панували цілковиті розбрід і хитання в і без того неструнких їх рядах, викликаний не тільки зсередини, але і ззовні. Найбільш показовим стало засідання 1 вересня 1991-го в актовому залі Київського політехнічного інституту Великої ради Народного Руху України (тоді ще не партії, а широкого громадського руху), де якраз розглядалося питання, кого висувати в президенти. Після тривалих дебатів 57 з 91-го присутнього (всього членами Великої ради було 128 осіб) підтримали колишнього дисидента, тодішнього нардепа і голову Львівської облради В'ячеслава Чорновола. Однак за ще одного нардепа-дисидента і лідера нової Української республіканської партії Левка Лук'яненка проголосували 23, а за львівського академіка і керівника опозиційної мегафракції у ВР "Народна Рада" Ігоря Юхновського - 8.
Велика рада НРУ окремо вирішила, що на завершальному етапі гонки всі висуванці від демократів повинні знятися з виборів на користь самого популярного серед себе. Однак у підсумку цього не сталося - в бюлетенях залишилися прізвища і Чорновола, і Лук'яненко, і. Юхновського. Більше того, вирішив йти в президенти ще один представник "Народної Ради" і віце-спікер парламенту Володимир Гриньов. Цей колишній завідувач кафедри прикладної математики Харківського політехнічного інституту намагався спертися на демократичний, але проросійський електорат. З подібною категорією виборців загравав висуванець своєї ж Народної партії (не плутати з сучасними схожими назвами, тому що саме ця партія була знята з реєстрації ще в березні 1993-го) Леопольд Табурянський - нардеп від Дніпропетровська, який також входив у ВР до складу опозиційної "Народної Ради".
Особливості гонки
Крім того, що президентські вибори-1991 були для країни першим подібним досвідом, на них накладалась важлива особливість - дійсно історичний референдум про українську незалежність, яку підтримували всі шість кандидатів у глави держави. Прихильники і Чорновола, і Лук'яненко, і. Юхновського, а також Гриньова з Табурянским іноді навіть об'єднувалися в загальні вуличні команди, але не для того, щоб максимально загітувати українців на користь когось з наявних претендентів на президентський пост, а тільки з метою донести співгромадянам важливість їх голоси саме на референдумі.
Треба сказати, що з цим завданням різношерсті агітатори впоралися на відмінно - явка 1 грудня на всенародне волевиявлення склала 84,2% (або майже 32 млн. українців), з них підтвердили Акт проголошення незалежності України 90,3%, проти були лише 7,6 %, інші бюлетені виявилися недійсними. Втім, виборці в більшості своїй так і не зрозуміли, чим, власне, відрізняються передвиборчі програми всіх наявних демократів один від одного. Тому за винятком трьох областей Галичини, де кандидатура Чорновола дійсно сприймалася як реальна альтернатива швидко перекрашенным в синьо-жовті кольори вчорашнім компартийцам, в цілому по Україні голоси за опозиціонерів виявилися занадто розкиданими. І виглядало так, що сталося це зовсім не випадково, а досить керовано, причому з одного центру.
Адже у Кравчука поставилися до президентських виборів набагато якісніше. По-перше, у нього, на відміну від конкурентів, був справжній виборчий штаб з чіткими розгалуженнями по всіх регіонах, чиєю першочерговим завданням була перемога шефа, а високі відсотки за незалежність на референдумі - більш другорядним питанням, оскільки позитивний результат для всіх був більш ніж очевидним, а впиратися в "більше-менше" вони не бачили сенсу. По-друге, штабні кравчуківського структури розгорнулися не на порожньому місці - десятиліттями розвинена вертикаль КПРС в Україні з його всеохоплюючим адмінресурсом нікуди не зник навіть після заборони Компартії. А, по-третє, деякі в середовищі націонал-демократів взагалі вирішили відкрито рекламувати Кравчука як такого собі "батька незалежності", серйозно розмірковуючи над майбутнім працевлаштуванням за його президентства, що, між іншим, масово матеріалізувалося вже в новому 1992 р.
Результати і наслідки
Одним словом, ніякої несподіванки не сталося - Кравчук переміг з першого туру, показавши по всій країні феноменальні досі 61,6%. Його результат був би ще більшим, якби не Тернопільщина, Івано-Франківщина і Львівщина, які дали Чорноволу від 57,5 до 75,9%. Зате в інших регіонах перше місце посів Леонід Макарович, при цьому в п'ятірці областей, які забезпечили йому найбільше голосів, були Житомирська (77,6%), Луганська (76,2%), Хмельницька (75,5%), Полтавська (75%) та Запорізька (74,7%), тобто все обійшлося без будь-яких його регіональних електоральних вотчин і мало своєрідну географічну гармонію підтримки Кравчука українцями. Правда, такий кредит довіри не менше феноменально був розгублений буквально за два роки, але це вже зовсім інша історія.
Чорновіл на виборах-1991 загалом набрав по Україні 23,3%, однак пілюлю його поразки явно підсолодила Галичина. За її межами високий результат майбутнього лідера партії Народний Рух склав 42,7%, на Буковині, 31,4% на Волині, 27,6% у Закарпатті (всі ці регіони також входять в західноукраїнський макрорегіон), в Києві - 26,7%, а в рідній В'ячеславу Максимовичу Черкаської області - 25%. Менше всього за нього проголосували, само собою, в Криму (8%), на Донеччині (9,6%) і на Луганщині (9,9%). Втім, статус "срібного призера" тих гонок і подальше перебування в системній опозиції до Кравчука, а потім і до Леоніду Кучмі дозволили Чорноволу як мінімум стабільно входити до першої трійки політиків України всі 1990-ті, незалежно від прізвища поточного Президента, а тим більше мінливих прем'єрів.
Лук'яненко і Гриньов отримали на президентських виборах в 1991 р. схожі результати - 4,5% і 4,2% відповідно. Не було нічого дивного, що лідер радикально проукраїнської УРП більше взяв у Тернопільській (19,6%), Рівненській (13,4%) та Івано-Франківській (11,8%) областях, а проросійський віце-спікер - на Донеччині і рідній Харківщині (по 11%) і дещо менше в Одеській області і в Севастополі (на 8,4%). Однак подальша їхня політична кар'єра склалася по-різному.
Якщо Левко Григорович ще тричі обирався нардепом і перебував у фокусі громадської уваги аж до своєї недавньої смерті в липні 2018-го, то Володимир Борисович став "зникають з радарів" вже в 1994-му, коли не зміг вдруге обратися в парламент. Останню спробу повернутися у велику політику Гриньов здійснив на парламентських виборах-1998, очоливши блок "СЛОн - соціально-ліберальне об'єднання", але той отримав мізерні 0,9% голосів. Мабуть, позначилася основна ставка політичної сили Гриньова на банальну русофильскую риторику, ніша якої тоді була наглухо монополізована комуністами та ПСПУ Наталії Вітренко.
Подальша доля решти двох тодішніх кандидатів - Юхновського (за нього на виборах-1991 проголосували лише 1,7% виборців) і Табурянського (отримав взагалі смішні 0,6%) - також вийшла зовсім іншою. Ігор Рафаїлович у свої поважні 93 року і досі залишається лідером громадських думок, а перед цим за президентства Віктора Ющенка він очолював Український інститут національної пам'яті, у часи Кучми тричі обирався у Верховну Раду, а ось за Кравчука взагалі обіймав посаду першого віце-прем'єра (до речі, в уряді того ж Кучми). Що ж стосується Леопольда Івановича, то зараз про нього відомо лише головне - у свої 78 років він продовжує свою життєдіяльність. А також те, що всі три спроби Табурянського повернутися в парламент завершувалися невдачею - і в 1994-му, і в 1998-му, і в 2002-м.
Так що можна констатувати, що тодішня команда Кравчука розіграла проти свого єдиного реального опонента Чорновола спойлерские функції інших кандидатів у президенти як по нотах. Праворадикальні голоси в основному на Західній Україні "відкусив" у висуванця НРУ Лук'яненко, а можливу електоральну підтримку Чорновола на півдні і сході країни подгреб під себе Гриньов. Ліберальні виборці переважно з інтелігенції змушені були коливатися щодо головного конкурента Кравчука, тому що в бюлетенях був присутній відповідний їх архетипу Юхновський. І навіть адептів ідеї дніпропетровської "кузні кадрів" кравчуковские політтехнологи не залишили без уваги - їм дозволили проголосувати за земляка Табурянського, лише б не за Чорновола.