Василь Філіпчук: 30 років Незалежності – час з'ясувати, чому з країною все трапилось саме так

— Україна відзначила 30-ліття незалежності. Національне відродження, Народний рух, антикомуністичний самвидав, Революція на граніті, – ви були серед тих, хто в радянські часи боровся за нашу незалежність… Зараз вже можна оцінити 30-річний шлях незалежної держави. Що в результаті пішло не так, чому ті, хто боролися за незалежність, не змогли перетворити УРСР на Україну, про яку тоді мріяли?

— Тридцятиліття незалежності – час не для фанфар, а для серйозного суспільного діалогу про те, чому за час незалежності все трапилось саме так. Чому ми стали найбіднішою країною Європи, чому ми втратили контроль над частиною наших територій, чому мільйони не бачать тут для себе жодних перспектив і мігрують за кордон у пошуках кращої долі. Чому те, чим ми пишаємося, – літаки, космос, наука, промисловість – зазвичай лише спадок з радянських часів, яким ми і розпорядитися правильно не змогли. Чому толерантна, спокійна, комфортна Україна через 30 років незалежності наповнена глибокими внутрішніми суперечностями і агресією. Чому замість демократії і ринкової економіки у нас олігархономіка і політична корупція. Лише на основі чесної відповіді на ці питання ми зможемо відповісти на інше: що нам робити далі. Як ми маємо вирішити такий величезний комплекс складних політичних, економічних, безпекових, соціальних викликів, які стоять сьогодні перед нами.

Насамперед, думаю, слід чесно визнати, що одна з ключових причин усіх наших проблем полягала у тому, що незалежність була не завойована, а значною мірою випадково звалилась у руки тогочасної компартійної еліти. Однак після Серпневого перевороту у Москві 1991 р. ми отримали ту ж УРСР, лише ще гірше керовану, чи взагалі не керовану. До неефективності додалась корупція, зникнення будь-яких обмежень для особистого збагачення, приватизації національного багатства. Це й зумовило кризові явища, які як сніжний ком почали зростати протягом перших років незалежності. 

— Ви були автором Стратегії євроінтеграції, що була прийнята у 1998 р. Однак чи не складається у вас враження, що й вона не спрацювала? 

— Стратегія і супровідні документи до неї мали чіткі дати виконання – з датою створення передумов і готовності до набуття повноцінного членства. Частина документів, які містили дуже конкретну дорожню карту виконання Стратегії, не була включена у опублікований текст, але дві ключових дати там збереглися – 2007 і 2012 роки. Перша дата – це виконання критеріїв, необхідних для вступу в ЄС, друга – це завершення передвступних переговорів і готовність до вступу. 

Причому ми ніколи не писали про дату вступу як таку – оскільки завжди було зрозуміло, що якщо умови вступу невигідні, то вступати не потрібно. Норвегія, Швейцарія, а тепер і Великобританія чудово живуть і без ЄС, Туреччина чудово зростає попри фактично відмови їм у членстві, антиєвропейські настрої у багатьох країнах киплять, тому що глобалізаційні, інтеграційні процеси іноді можуть приносити користь одним країнам за рахунок інших. Євроінтеграція – це математика: скільки ти віддаєш і скільки отримаєш. Хоча коли ми створювали концепцію, то основними все ж таки були міркування не переваг від вступу, а використання інтеграції як засобу модернізації країни. 

— До майбутніх потрясінь призвела не лише неготовність ЄС, але й наші внутрішньополітичні розходження щодо того, куди йти Україні? 

— Так, якщо б євроінтеграція сприймалась і була інструментом модернізації, ніяких заперечень вона би не зумовила. Але наші політики, нічого не роблячи для модернізації, швидко використали ЄС і НАТО для геополітичних чи внутрішньополітичних ігор, для цементування свого електорату навколо мови чи зовнішньополітичного курсу. 

Влітку 2013 р., до речі, я публічно говорив і писав, що ігри навколо угоди про Асоціацію можуть призвести до сепаратизму і відцентрових тенденцій. Україна – не Білорусь чи Росія, де можна змусити когось погоджуватись з тією чи іншою концепцією. Очевидно, що якщо ми не покажемо концепції "привабливої України для всіх", то ті, для кого вона неприваблива, будуть активно протидіяти. Тим більше що поряд є Росія, яка завжди готова підкинути хмизу до цього вогнища, щоб показати своїм виборцям і Заходу хибність концепції незалежної України. 

— Так де саме ключова проблема у наших євроінтеграційних прагненнях, які за два десятиліття, окрім безвізового режиму, так нічого Україні і не дали? Хибна політика влади, недопрацювання дипломатів, опір великого бізнесу чи щось іще? 

— Вступ будь-якої країни до такого об'єднання, як ЄС чи НАТО, має три складових. Перша – політичне рішення самої країни-кандидата, друге – згода тієї чи іншої організації, третя – технічна готовність обох сторін. Навіть якщо є технічна готовність, то це нічого не гарантує. Головним є наявність політичної волі прийняти нову країну – з її перевагами, але головне – ризиками. Ми це побачили ще в Бухаресті у 2008 р., коли нам де-факто відмовили в ПДЧ через небажання ще тоді брати на себе суто теоретичні ризики. Російська агресія перевела ці ризики з теорії на практику. Тому без врегулювання конфлікту з РФ і визначення такої модальності співіснування, яка зніме російську загрозу, нас ні в ЄС, ні в НАТО не приймуть – саме через їхнє небажання брати на себе безпекові ризики у відносинах з Росією.

— Що ж тоді робити? 

— У нас було дві ключові мотивації на шляху до ЄС та НАТО: модернізація країни та захист від Росії. Час насамперед зробити висновки. І модернізація країни, і захист від зовнішньої агресії – це виключно наша відповідальність. Ніхто її ділити з нами не буде. У реформах і захисті від агресії ми можемо покладатися лише на себе, і зробити це ми можемо лише за умови суспільної згуртованості в Україні, консенсусу щодо того, хто ми, що нас об'єднує, яким є бачення майбутньої процвітаючої, безпечної та толерантної України, комфортної для всіх. Президент і уряд мають щоденно комунікувати з суспільством щодо пріоритетів і політичних рішень. П'ятничне "РНБОУ-шоу" не може замінити національний діалог, усталений у цивілізованому світі процес комунікації та суспільного обговорення під час ухвалення політичних рішень. 

Майбутнє оцінюватиме успішність нашого періоду саме за згаданими вище двома параметрами – модернізація країни, відбудова промисловості, відновлення економічного зростання, ефективність обраної економічної моделі та врегулювання конфлікту з РФ, відновлення нашої територіальної цілісності.

— А яким тоді має бути місце України у сучасному світі? 

— Переосмислення засад нашої зовнішньої політики також має стати предметом загальнонаціонального діалогу. І знайти своє місце у світі для країни з такими викликами, як у нас, – непросте завдання. Сучасний світ – світ нестабільності, невизначеності, складності та не­­однозначності – не терпить вчорашніх наративів, стереотипів 20-річної давнини, лінійних рецептів про те, "що далі робити", неспроможності пристосовуватися до нових реалій. Україна повинна перевизначити свою концепцію подальшого розвитку, виходячи з нових реалій. Вона має стати територією свободи, процвітання і безпеки – толерантною і привітною до різних культур, релігій, мов, комфортною для бізнесу і фінансів. Усунути беззаконня у судах і правоохоронній сфері, слабкість і неефективність державних інституцій, відновити безпеку, вийшовши з геополітичних протистоянь, – усе це можливо за місяці, а не роки чи десятиліття. Такою Україна стане привабливою і для світу, і для власних громадян.