Інтеграція по-турецьки. Навіщо Ердоган веде країну в "європейський фашизм"

Зручна сварка

Позначений нехай і такими, що не мають серйозного впливу на урядову політику, але знаковими деклараціями обох палат французького законодавчого органу, франко-турецький конфлікт щодо вірменського питання, безсумнівно, має більш широкий вимір.

Якщо Реджеп Тайіп Ердоган залишиться при владі і після 2023 року (а у Емануеля Макрона перевибори на рік раніше), карабахський епізод може стати поворотним у відносинах ЄС і Туреччини. Особливо в умовах наступних чотирьох років при ліберальній, тобто більш уважній до прав людини і демократичного устрою держав світу, адміністрації у Вашингтоні.

Тут слід зазначити, що франко-турецьке протистояння в справі європейської інтеграції Туреччини триває вже дуже давно. Зокрема, в кінці минулого десятиліття тодішній французький президент (нині підсудний) Ніколя Саркозі всерйоз перейнявся питанням просування вперед так званої "Барселонської ініціативи" (зараз званої Союзом для Середземномор'я). Цей проект Саркозі був пов'язаний з двома проблемами, які нині ще гостріше стоять перед Францією і всією Європою.

З одного боку, це нелегальна міграція до Франції і ЄС з країн Середземномор'я, а з іншого — питання про прийняття Туреччини до Євросоюзу, до якого, згідно з опитуваннями громадської думки, тоді негативно ставилися близько 70% французів (сьогодні, мабуть, ще більше). Сам же Саркозі багато разів заявляв про те, що не підтримує цю ідею.

Цікаво, однак, що не Саркозі і, тим більше, не його наступник Франсуа Олланд, а саме теперішній президент Макрон зробив конкретні дії проти мусульманського і, звужуючи, турецького впливу в ЄС, заблокувавши інтеграцію Албанії та Північної Македонії, а також оголосивши похід проти "культурного сепаратизму" у внутрішній політиці Франції. Тоді ж Париж запропонував альтернативний варіант європейського діалогу і партнерства Туреччині в формі умовно окремого об'єднання.

Однак Анкара передбачувано заявила, що братиме участь в Середземноморському союзі, тільки якщо її статус кандидата на вступ до ЄС (прийнятий на саміті в Гельсінкі) буде збережений, а переговори про вступ не будуть зв'язані з діяльністю Середземноморського союзу.

Так що це лише черговий епізод франко-турецького мезальянсу, нерозривно пов'язаний як з наростаючою підтримкою європейського ісламу з боку Анкари, так і вкоріненою недовірою з боку атеїстів і католиків Європи до ідеї входження мусульманського за культурою (а при Ердогані все частіше і за межами культури, в сфері політичній) держави в ЄС. З обох сторін ці тенденції загострюються в різному ступені дрібними і частими провокаційними кроками. Але, як водиться в області міждержавних відносин і вимог до лідерства в сучасному світі в умовах миттєвих ЗМІ, провокації швидко обростають м'ясом. А потім вони тверднуть, перетворюючись в цеглу для архітектури конфліктів.

Так відбувається і в цьому випадку, в якому Ердоган намагається вибудувати нову імперію Османа під крилом Заходу, одночасно намагаючись не розгубити критично важливу підтримку частини міської буржуазії, а Макрон — посилити роль Франції в світових, в першу чергу європейських, справах. Причому посилити, у відповідності до розриву з Великобританією на заході і холодної війни з Росією на сході, що послаблює вплив Німеччини, пов'язаної, з різних причин, з обома.

Іншими словами, для Парижа це дуже зручний момент (особливо при збереженні неясності щодо того, хто очолить ФРН восени наступного року), а для Анкари — закріплення на певному плацдармі. Йдеться не просто про матеріалізацію регіонального лідерства "малою кров'ю", а й про розширення транзитного статусу між історичною Малою Азією, Кавказом, Центральною Азією — і ЄС. А відповідно про зміну парадигми відносин Туреччини і ЄС, якщо, звичайно, Ердоган "потягне" таку трансформацію — історично, економічно і фізіологічно.

Два Ердогани

Перш за все необхідно почути, що саме говорить сьогодні турецький президент про європейську інтеграцію своєї країни і що заявляв раніше. Так, 21 листопада Ердоган, звертаючись до членів Партії справедливості і розвитку, заявив, що Туреччина рішуче налаштована на євроінтеграцію і прагне будувати своє майбутнє з Європою.

При цьому, за його словами, Анкара також прагне поглибити співпрацю з усіма дружніми державами і союзниками. "Туреччина також готова активно використовувати свої тісні союзницькі відносини зі США для вирішення всіх регіональних і глобальних проблем", — запевнив він.

Ердоган в останні роки регулярно нагадує про плани Туреччини щодо інтеграції з Європою. Але, як відомо, його дії нерідко розходяться із загальноприйнятими європейськими цінностями (зокрема, із захистом прав меншин та інших пригнобленних у Туреччині просто біда, що, звичайно, контрастує, наприклад, з новою етикою, в тому числі французької політичної еліти).

Так, коментуючи ідею Макрона про створення у Франції "освіченого ісламу" після серії терактів, турецький лідер порадив йому "лікувати свою психіку". На думку президента Туреччини, "європейський фашизм вийшов на новий рівень". Також цієї осені дії Ердогана, який в ході поїздки на Кіпр зробив ряд скандальних заяв (правда, в ситуації навколо Кіпру грають роль швидше економічні міркування), засудили уряди цієї країни, Греції, країни ЄС і представник ООН.

А тепер пригадаймо, що заявляв той же Ердоган шість років тому під час візиту до Латвії. Зокрема, він зазначив, що Туреччина прагне в ЄС не для поліпшення свого добробуту, а для того, щоб приєднатися до глобальних цінностей, які представляє ЄС. "За ці роки ми відчували підтримку багатьох країн, в тому числі Латвії, але структура ЄС така, що переговори не можна почати, якщо заперечує хоча б одна держава", — поскаржився турецький лідер. Однак він висловив надію, що в період головування Латвії в Раді ЄС прогрес буде досягнутий (певний прогрес, треба сказати, був досягнутий, але в принципі ситуація стабільно заморожена насамперед після конфліктів з Німеччиною). Він також згадав, що кількість критеріїв і положень, за якими Туреччина повинна бути повноцінно прийнята в ЄС, зросла з 15 до 35.

Тобто одна прихована нота залишається у Ердогана постійною — це особливі умови (хоча несправедливе ставлення ЄС до Туреччини заперечувати важко, почасти воно і є фактором приходу і довгого збереження при владі лідера Партії справедливості і розвитку). Це, звичайно, не якесь рівноправне об'єднання, якого не так вже й мляво, але вимагала від європейців РФ, зокрема, за Дмитра Медведєва.

Але і Туреччина знаходиться з ЄС в митному союзі і змогла стати перепоною на шляху біженців з Сирії та ряду інших країн — а не є сировинним придатком і джерелом брудних грошей, що інспірує виникнення неконтрольованої міграції. Так що право на особливе ставлення західноєвропейських еліт до себе ця країна має.

Проте логічно поставити питання: чому взагалі Анкара, незважаючи на протидію згаданих еліт, так наполегливо прагне стати повноправним членом об'єднаної Європи? З оглядкою на поступовий демонтаж кемалізму, затіяний при Ердогані? Справа в тому, що Туреччина — ключовий член НАТО, її армія в альянсі найбільша після США за чисельністю і бойовим складом.

Тому турецьке керівництво не без підстав — а перемога Баку над підтримуваними Росією вірменами в Нагірному Карабасі зробила ці підстави ще більш рельєфними — вважає свою країну не просто регіональною, але великою континентальною державою. Анкара багато років планомірно посилює вплив на континентальні справи. Зовнішню політику президента Ердогана можна з повним правом назвати модернізацією політики неоосманскої — адже він вважає Балкани, Сирію та Ірак турецькою зоною впливу, крім того, його апетити простягаються до Лівії, Кіпру, сектора Газа (зокрема, саме це не дає замиритись з Ізраїлем, але Туреччина — далеко не єдиний інтересант існування палестинського проекту).

Знову похід на Відень?

Помітно, як при Ердогані турецька "м'яка сила" поширюється у всіх можливих напрямах. Анкара зміцнює позиції на Балканах — очевидно, що у неї є важелі впливу через частково визнану республіку Косово, частково через Албанію, Північну Македонію, Чорногорію та Болгарію.

Більш того, в Німеччині та інших країнах ЄС вкрай ефективна турецька діаспора. Тільки в ФРН проживають понад шість мільйонів турків, з яких багато стали повноправними громадянами країни, інтегрованими у владу (фактично без їхньої підтримки вже давно не виграти вибори). Близько півмільйона турків входять в еліту середнього і великого європейського бізнесу. Вони беруть активну участь у політичному житті країн перебування, стають депутатами регіональних і федеральних парламентів, займають посади в органах виконавчої влади.

В цілому ж в Європі триває процес ісламізації: тільки за останні 20 років в тій же Німеччині закрито близько 600 християнських храмів і відкрито близько 400 мечетей (так що поширенням світськості і атеїзму ці дисбаланси не пояснити). Туреччина відіграє в цьому процесі провідну роль — в США такими іграми в прозелітизм займаються аристократи з Саудівської Аравії і ОАЕ. Для росіян в Європі цей шлях закритий, адже в рідкісні філії РПЦ йдуть хіба що Малахольна, сама РФ — злиденна країна і континентальна столиця СНІДу, а пострадянські діаспори розколоті — ось і доводиться обробляти європейців дорогою пропагандою і інфільтровуватись шляхом корупції.

Ердоган же — майстер використовувати проблеми в країнах ЄС, і у нього в рукаві і раніше придатний козир у вигляді неконтрольованого потоку сотень тисяч мігрантів. Втім, дещо підказує, що незабаром ці крани — причому не тільки в формі біженців — можуть бути відкриті і в інших напрямках. Наприклад, в російському, адже РФ все ще намагається напаскудити Азербайджану і Туреччині в Ханкенді, реалізуючи, почасти й через Францію, проект створення там варіанту Південної Осетії.

І це незважаючи на те, що, скориставшись радикальним падінням цін на газ, турки все-таки купили у росіян певний його обсяг. Так що в цьому кавказькому районі можна очікувати нових інцидентів, які парадоксальним чином стануть черговим етапом європейської інтеграції Туреччини, яка за підсумками війни в Карабасі вийшла на Каспій, а відповідно, в Центральну Азію з її запасами газу та інших корисних копалин. А також — до величезних ринків. У тому числі і до Китаю.

Поки ж Анкара, незважаючи на французьке бурчання, бажає збільшити розмір компенсації з бюджету ЄС за утримання таборів сирійських біженців (яких поступово переселяє в свій протекторат на півночі колишньої Сирії, а незабаром додому можуть відправитися і лівійці) і пом'якшити невиправдано жорсткі, на її погляд, умови вступу в Союз.

Для Туреччини це залишається завданням найближчого майбутнього, бажано в каденцію Ердогана. Президент Макрон же постарається зробити такий розвиток подій неможливим (нівелюючи цим програму "вічно другої" Марін Ле Пен), що в очах турків і мусульман буде виправдовувати лінію поведінки турецького президента.

Раніше єврочиновники вимагали від Анкари демократизації судової системи та інших сфер політичного і громадського життя, справедливого вирішення курдської проблеми. Але при цьому Туреччина стає альтернативним Росії великим енергетичним хабом і прагне грати на європейському нафтогазовому ринку важливу роль, тримаючи руку і на іншому вентилі — міграційному. Власне, єдиний спосіб для ЄС уникнути метафоричного "нового походу на Відень" — це більше займатися анархо-демократичною і переважно християнською Україною, а також постаратися сподобатися новій адміністрації у Вашингтоні. Тому ж Макрону необхідно буде якось переконати Білий дім в необхідності осаджувати турків — і однієї лише франкофонії держсекретаря Ентоні Блінкена для цього буде мало. Адже США об'єктивно влаштовує багато з того, що робить Туреччина, а зради адміністрацією Трампа курдів вже не виправити.