"Талібан" біля воріт. Як Центральна Азія поділиться з Росією біженцями з Афганістану

Влітку 2021 р. Центральна Азія знову повернулася на перші шпальти світової преси: американський президент Джо Байден, скориставшись угодою, підписаною його попередником Дональдом Трампом з талібами, вирішив виконати свою багаторічну мрію, повністю вивівши американські війська з Афганістану.

Колиска для джихаду

Байден ніколи не був прихильником участі американців у військових операціях за межами умовної "зони відповідальності" НАТО. Провівши 36 років у Сенаті США, він нерідко голосував проти схожих авантюр, починаючи ще з питання про підтримку армії Південного В'єтнаму після виведення американських військ — тоді демократам треба було добивати Річарда Ніксона, який закінчив війну, поставивши його в незручне становище. Так чи інакше, масштабна корупція і окозамилювання в системі американо-афганської взаємодії перетворили вигідну в порядку внутрішньої політики США тему в публічну катастрофу, а низка країн Центральної Азії, в першу чергу колишніх радянських республік, поставили на грань прямого виклику їх існуванню.

Це істотно змінить архітектуру безпеки в регіоні, а також позначиться на глобальній політичній ситуації в цілому. Адже Центральна Азія, яка є головним маршрутом між Китаєм, Кавказом і Близьким Сходом, історично породжувала багатовікові імперії і, на відміну від країн Заходу, не відчуває проблем з демографією — так, тільки в Афганістані за роки американського протекторату населення подвоїлося. Тому необхідно розібратися, що відбувається в країнах регіону і наскільки вони готові до досить імовірних — і чому вони вірогідні — вторгнень армій джихаду.

Перш за все, слід зауважити, що розмови про виведення американських військ з Афганістану почалися ще на початку десятих років, незабаром після приходу до влади в США Барака Обами. З одного боку, 44-й президент прагнув звести "родимі плями бушизму", з іншого — до того моменту стало ясно, що експеримент по форсованому створенню "афганської нації" провалився і, подібно до Іраку, пожирає величезні кошти.

Однак як міркування геополітичного характеру (святе місце порожнім не буває), так і редефініція проєкту, на якому збагачувалися посередники, заробляли зірки військові і набивали засіки племінні вожді, охолодили запал Обами. В Афганістані стали будувати не націю, а хоча б скільки-небудь ефективну державу. Також прогресист Обама передбачувано купився на запропоновану зміну суспільства шляхом масового поширення освіти і захисту прав людини в Афганістані. При цьому така політика мала співіснувати з "помірним" ісламом сунітського толку — теж, загалом, модна ідея, частково і й досі.

Наскільки ефективними були ці зусилля — ще належить оцінити, але відомо, що створена американцями армія все ще була повально неписьменною, тому з ефективністю у неї були чималі проблеми. А ось що стосується численного персоналу державних відомств і міжнародних організацій, то, курсуючи між різними проєктами, він почувався рік від року краще і свято увірував, що американці ніколи не підуть, і з земної нірвани він перетече прямо в небесну.

Однак, як було продемонстровано, цей варіант вдався далеко не всім. Якщо племінник президента Гані Султан без поспіху покинув Кабул на особистому джеті, транслюючи це в "Інстаграмі", а його дядько Ашраф — на забитому грошима лайнері, залишивши мільйони готівки, що не помістилися в багаж,,то багато звичайних громадян були кинуті заокеанськими Іфритами напризволяще.

У країні залишилися гори зброї, в тому числі сучасної, побудовані американцями військові бази, інфраструктура постачання і державного управління, яку таліби поки розпускати не збираються — будуть поступово замінювати в ній людей, якщо, звичайно, втримаються. Сьогодні здається, що тріумф руху, а з ним Пакистану і Китаю — абсолютний, проте на півночі країни вже оголосив про опір Ахмад Масуд, син Ахмад Шаха Масуда (Панджшерського лева), творця Північного Альянсу.

У свою чергу, в країні виходить з підпілля "Аль-Каїда", що обіцяє перетворити Афганістан у "колиску джихаду", до якої таліби ставляться вельми терпимо, оскільки їй і загонам "Ісламської держави", які давно накопичувалися біля кордонів північних сусідів, буде надана честь нанести першими удари по невірним.

Комуністи і відступники

Адже з точки зору всіх трьох організацій пострадянською Центральною Азією керують не просто старі боягузливі комуністи, але зрадники істинної віри. До перших відносяться правителі Туркменістану, Таджикистану і Казахстану, а до других — молоді президенти Узбекистану та Киргизстану. І, загалом, не можна сказати, що цієї небезпеки там не бачать або не бачили раніше, притому що швидкоплинність американського відходу стала сюрпризом для більшості. На нещодавній зустрічі в Ашхабаді лідери всіх п'яти країн обговорювали, що робити з талібами і пандемією, адже невідомо, що гірше. Однак швидкість розвитку подій швидко обнулила прийняті рішення.

Тут важливо зрозуміти, що нинішня ситуація куди гірша, ніж у минулий прихід до влади талібів, а до того — пострадянських воєн між угрупованнями моджахедів. Радянський спадок в Афганістані було досить швидко розтягнут і проїден. Керівники пострадянських держав перебували в адекватному віці, Америка була в однозначному положенні глобального гегемона, Китай зайнятий собою, а операція 2001 р., в яку були залучені, крім США і країн НАТО, місцеві противники "Талібану" і РФ, що прагнула подружитися з Бушем-молодшим, блискавично вколотила талібів у рельєф.

Сьогодні керівники нейтральних Туркменістану і членів ОДКБ Таджикистану і Казахстану аж ніяк не виглядають безстрашними воїнами, які вступлять у бій з сільськими сектантами. І якщо в Таджикистані та Киргизстані хоча б є російські військові бази, то армії "поліцейського" Казахстану і декоративного Туркменістану, швидше за все, розбіжаться при одному лише появі талібів.

Нейтральний Узбекистан — дещо інша історія: зміна влади призвела до швидких темпів модернізації країни, а його збройні сили не поступаються по кількості сьогоднішньому "Талібану". Призвати Ташкент здатний від 300 тис. у першу хвилю до 6,5 млн у цілому. Інша справа, що до кінця незрозуміло, наскільки фанатичні вірування проникли в товщу провінційного населення. Оскільки в анамнезі — участь у ранніх пострадянських війнах і Андижан. При цьому Узбекистан залишається єдиною країною регіону — до того ж і відрізок кордону з Афганістаном у нього невеликий та відносно легко контрольований, — яка здатна захистити себе сама, можливо, з невеликою зовнішньою допомогою.

У Таджикистані тепер активізується Партія ісламського відродження (ПІВТ), страшний сон Емомалі Рахмона, оскільки "ісламське відродження" — це саме те, чим займається "Талібан". Сам же Таджикистан виключно бідний, система влади давно законсервована — не дарма Рахмон не упускає випадку попросити допомоги у Москви, під яку ліг давно і остаточно.

У Казахстана, що намагався модернізуватися, але підбитий пандемією, немає кордону з Афганістаном, але якщо інтервенти пройдуть крізь одну з трьох країн — Туркменістан, Узбекистан або Киргизстан — у країни вперше за багато десятиліть з'являться проблеми з обороною і безпекою. Особливо з огляду на її мізерну населеність.

Ключовими з точки зору зміни статус-кво загальної безпеки і перспектив регіону представляються три питання. Перше — чого хочуть таліби? Друге — хто виграв чи сподівається виграти від нової ситуації — Пекін, Анкара, Тегеран, Ісламабад або Москва? І третє — що далі робитиме колективний Захід?

Новий еквілібріум

Таліби досить швидко перейдуть від заспокійливих заяв до дій — вони вже зробили реверанс Пекіну, заявивши, що не стануть більше приймати уйгурських біженців (автономний район КНР межує з Афганістаном, так званий "Ваханський коридор"). Так що Китай де-факто визнав нову владу, а вона, безсумнівно, розраховує на його гроші або прямо, або через Пакистан, що більш імовірно.

Індія при цьому буде вороже налаштована по відношенню до талібів — адже Афганістан межує і з індійським Кашміром, де перемога ісламістів неминуче підстьобне пов'язані з Пакистаном елементи.

Для китайців Афганістан під владою талібів — це важлива цеглина "Одного пояса і одного шляху" (вони давно збиралися будувати там транспортний коридор), а також спосіб посилити тиск на Індію, зміцнити свого нинішнього сателіта — Пакистан, паралельно впливаючи на країни пострадянської Центральної Азії, демонструючи свою гегемонію. Звичайно, фанатики завжди невдячні, оскільки в принципі не вважають себе комусь зобов'язаними, тому китайська комбінація може обернутися в результаті проти самого Китаю. Але поки Пекін в абсолютному виграші.

Туреччина все ще формулює свою позицію в зв'язку з прискореними подіями. Мова про "заміну американців" тепер не піде, але і шанс підібрати Туркменістан і Узбекистан упускати не можна. Хтось (частково і Іран, який теж переходить у китайську зону впливу) повинен зайнятися таджицьким і узбецьким меншинами в Афганістані. Лише частина з них за останні роки приєдналася до талібів. У цьому сенсі важливі і тісні відносини Туреччини з Киргизстаном, з керівництвом якого Анкарі вдавалося раніше ефективно взаємодіяти з важливих для турків питань.

Ісламабад поки святкує перемогу, однак і сам Пакистан є радше "дореволюційний" Афганістан, більш стабільний, централізований і з ядерною зброєю. Сьогодні він більше дорожить відносинами з Китаєм, а для талібів десятиліттями був базою, але що буде, коли у вихованців прокинеться апетит? Адже Пакистаном теж править "раїс", а не "імам", та ще й який обирається на виборах ...

Що стосується Росії, то вона виявилася в досить дурному становищі. З одного боку, з метою якось нашкодити США Кремль в останні роки підігравав талібам — то продаючи їм паливо, то вплутуючи в якісь малозрозумілі ігри проти американських військових. І разом з китайцями і пакистанцями російські дипломати залишилися в Кабулі.

Однак, з іншого боку, таліби сприймають російське керівництво досить презирливо — їх попередники, з тієї ж пакистанською і американською допомогою вибили радянські війська, а вони вибили не тільки попередників, а й самих американців. Тепер, якщо вдасться не розвалити країну черговою міжплемінною ворожнечею (сама назва Афганістан на санскриті означає "країна об'єднаних племен", треба розуміти — об'єднаних пуштунами), то у талібів буде одна з найбільш озброєних у світі армій. А Росії доведеться щось робити зі своїми зобов'язаннями по ОДКБ і сотнями тисяч біженців, які сусідні держави, навчившись у Ердогана, люб'язно пропустять на північ. Це саме те, що сам Путін називає "розчепіркою".

Всерйоз втручатися в прийдешні конфлікти в Центральній Азії — крім того, що це історично непопулярне в РФ — означатиме послабити фронт проти України, а також в Сирії, забирати боєздатні частини з Лівії і ЦАР. Підтримувати талібів — означає публічне погіршення відносин з головними покупцями газу європейцями і підстьогування джихадистів в своїй країні. А також — лізти в розклади китайців, що знову викличе їх невдоволення, як уже в кількох випадках останнім часом. І так далі, і тому подібне. Тому РФ якось посилить свій контингент у Таджикистані, можливо — в Киргизстані, подудить в антиамериканську трубу і спробує зробити вигляд, що її поряд не стояло. А ось якщо її сусідам, союзникам і зовнішнім силам вдасться втягнути Москву в конфлікти в регіоні — це стане великою поразкою вже самого Путіна.

Нарешті, Захід буде довго голосити, не визнавати уряд "Талібану", тихо чекаючи, що все там знову розвалиться. Паралельно він буде розвивати відносини в енергетичній та інфраструктурній сфері з Узбекистаном, можливо, в якійсь мірі — з Туркменістаном, в значній мірі — через посередництво Туреччини. Така політика буде продовжуватися, поки посвіжілі загони "Аль-Каїди" і ІГІЛ не повернуться в самі європейські держави, а можливо, і в Америку. На той час в західних країнах при владі будуть вже інші люди і сюжет, швидше за все, запуститься по новому. З використанням накопиченого за минулі двадцять років досвіду.