Згуртуватися без Росії. Як країни Центральної Азії загрожують євразійським планам Кремля

Наростання кризи в Білорусі, пов'язане з примусом до інтеграції з Росією Олександра Лукашенка, який заплутався в своїх маневрах і втратив всяку підтримку суспільства, знову загострило питання про змістовність євразійського проекту

Спільні навчання Казахстану і Киргизстану 2019 р./kabar.kg

ЄАЕС як блок-привид

Зрозуміло, не Мінськом єдиним — тут і закриває кордони епідемія (вже призвела в РФ до заворушень серед застряглих у країні мігрантів з Центральної Азії), і нове падіння цін на енергоносії, і відверта несумісність держав, що входять в Євразійський економічний союз (ЄАЕС), і китайський фактор.

Проте можна відзначити, що про горезвісну Союзну державу, куди Кремль планує глибше втягнути остаточно виставленого за двері пристойних будинків Лукашенка, в Москві згадали лише в зв'язку з необхідністю пролонгувати повноваження Володимира Путіна. Цю в своєму роді красиву затію білоруський диктатор брутально зірвав у кінці минулого року, знову схопивши "червоно-зелений" націоналізм-патріотизм і загравання з державниками. Тому його російський колега і був змушений принижуватися голосуванням на пеньках, що виглядало навіть непристойніше, ніж гаїтянські референдуми часів правління Папи Дока Дювальє.

Цього російський диктатор білоруському ніколи не пробачить — так що сьогодні оголошувати дивну (на яку ніхто не з'явився) війну всім іншим сусідам мінському правителю РФ пропонує передати суверенітет на Луб'янку, а самому після "конституційної реформи" зайняти якийсь декоративний пост. Лукашенко викручується, як може, — випросивши $1,5 млрд авансу, він планує кинути Росію, як і раніше, але масштабна дестабілізація і зовнішня обструкція вперше здатні зірвати цей "хитрий план".

У зв'язку з ситуацією, що знову склалася, виникає питання — а навіщо тоді Кремлю потрібен ЄАЕС (наступник ліквідованого в 2014 р. ЄврАзЕС, так само як і втратив сенс у 2004 р. ЄЕП)? Зрештою, незважаючи на перманентне зображення Росією з себе риби-кулі, очевидно, що справжні амбіції Москви, яка пережила за останній рік кілька важких ударів, сьогодні сильно здуті — якщо їй вдасться підкорити Білорусь, розширивши свій коридор в Європу, то тактику Путіну цього вистачить надовго (на дворі аж ніяк не 2014 р.). На скільки-небудь серйозний контроль над Центральною Азією у Москви вже в доступному для огляду майбутньому не буде вистачати ні часу, ні коштів.

Крім сказаного, є ще три важливі чинники, здатних вплинути на долю цього блоку-примари.

Союзники не тримають стрій

Перший — негаразди в рядах. Так, з усіма нюансами, Вірменія і Киргизстан є демократичними державами, влада в яких час від часу змінюється, іноді, між іншим, і вулицею, що для Володимира Путіна — обставина неприйнятна, при всьому прагматизмі розстановки військових баз. Так, Єреван скутий карабаським конфліктом і пов'язаний з Москвою впливовою діаспорою, а Бішкек залежить від Москви завдяки мало не мільйону гастарбайтерів і відчутному контролю росіян за інформаційним полем. Однак інші вірменські діаспори — у США і в Франції — не менше впливові, а сама вірменська економіка, особливо після видавлювання вуличною революцією старих еліт, досить динамічна і ліберальна. У Киргизстані ж все більш зримим стає вплив Китаю і посилюється орієнтація на Пекін. А тим часом саме лідер Киргизстану головуватиме в ЄАЕС у 2022 р., а вірменський — у 2024 р. У наступному році блок очолить казахстанський президент Касим-Жомарт Токаєв, чия недавня промова викликала тривогу серед російських імперців.

Токаєв, який вельми жорстко відсунув від державного керма дочку Нурсултана Назарбаєва, виявився не тільки професійним дипломатом-"китайцем", але і помірним націоналістом. Так, за спостереженнями фахівця з пострадянської Центральної Азії Аркадія Дубнова з Центру Карнегі, в своєму зверненні Токаєв жодного разу не згадав про "великі назарбаєвські плани". Токаєв ставить на вид реальні проблеми, про які соромилися до нього говорити. Зокрема, про те, що тіньовий бізнес у Казахстані становить третину ВВП і це кормова база для корупції, тому необхідно роздержавлення економіки. Про сучасні методи поліпшення демографії, про реформу правоохоронної та судової систем. У посланні незвично багато конкретики і мало демагогії, шапкозакидування. Росія ж згадується в посланні лише один раз, коли мова заходить про прикордонні з нею області, де проживає 30 млн чоловік з обох сторін. Це, мабуть, і натяк на схлипи російських шовіністів. А враховуючи, що казахстанський бізнес, зокрема молочний, хронічно незадоволений тими преференціями, які отримують у рамках ЄАЕС росіяни, і те, що це невдоволення "при Назарбаєві" часто ігнорувалося заради рівних відносин з Москвою, тут відкривається чималий простір для корекції курсу новим казахстанським керівництвом.

Беручи до уваги цю концентрацію на власних справах, як і витяг з комори Союзної держави (яка, взагалі-то, особисто Путіну сьогодні вже і без потреби), неясно, на кого Росія може покластися в ЄАЕС, крім самої себе (не на спостерігача Молдову ж?). Більш того, в кінці минулого року відносно непомітно промайнула подія, продовжуючи применшення ролі РФ у Центральній Азії, незважаючи на спроби Москви "бюджетно" влізти в той же Афганістан. А саме — новий "ташкентський договір".

Причому ця так звана "друга" консультативна зустріч глав п'яти держав Центральної Азії в Ташкенті на відміну від більшості подібних зустрічей була позбавлена конфронтаційних настроїв — можливо, тому, що відбувалася без Росії? Вона всього лише друга за рахунком (перша була в Астані — тепер Нурсултан — у березні 2018 р.), але на неї дійсно варто звернути увагу.

При Карімові відносини Узбекистану з Таджикистаном дійшли до мінування обома сторонами ділянок на кордоні, а при Мірзійоєві настала розрядка/president.uz

Миротворець Мірзійоєв

Непрямим підтвердженням важливості ташкентського саміту став склад його учасників. Якщо на зустрічі в Астані одного з п'яти президентів все-таки не вистачало (лідера Туркменістану Гурбангули Бердимухамедова заміняв його син Сердар), то в грудні 2019 р. Бердимухамедов був присутній, як і президенти Узбекистану, Таджикистану і Киргизії, а Казахстан представляв сам єлбаси. Таким чином, формат прийняв регулярний характер, і, як оголосив тоді господар зустрічі, Шавкат Мірзійоєв, у поточному році третій саміт проведуть "в прекрасному місті Бішкек" (якщо, звичайно, дозволить епідеміологічна ситуація, адже і Казахстан, і Киргизстан сильно постраждали від вірусу).

Мірзійоєв заявив про прагнення створити "безбар'єрну" Центральну Азію, що передбачає зняття перешкод на кордонах, скасування віз, оформлення пунктів пропуску. На перший погляд, все це здається утопією, адже раніше такі спроби неодноразово були. Зокрема, Узбекистан у середині 1990-х проголосив "турецьку модель" розвитку, але швидко відмовився від неї, злякавшись поширення ідей пантюркізму. Туркменія зі своїми четвертими в світі запасами газу мріяла стати другим Кувейтом, але великих успіхів на цьому шляху не досягла. Таджикистан довгі роки не міг оговтатися від наслідків кровопролитної громадянської війни. Киргизстан шляхом проб і помилок вибудовував свою хаотичну демократію.

Чи не між усіма сусідами по регіону час від часу спалахували жорсткі прикордонні конфлікти через землю, воду, пасовища, господарські об'єкти. Але саме регіональне співробітництво стало одним з головних пріоритетів Шавката Мірзійоєва. Те, що було неможливо при Ісламі Карімові з його численними фобіями і антипатіями по відношенню до сусідів, реалізувалося при його наступнику. Мірзійоєв різко змінив політику Узбекистану в регіоні і виявився готовий до самих неординарних кроків.

Перш за все, він зайнявся налагодженням контактів з сусіднім Таджикистаном (не так давно прагнув в ЄАЕС), відносини з яким при Карімова дійшли до мінування обома сторонами ряду ділянок на кордоні (першими почали узбеки). При цьому частина залізниці, що йде з узбецького Термеза в Таджикистан, підірвана, щоб перешкодити доставляти вантажі для будівництва Рогунської ГЕС. З приходом до влади в Узбекистані Мірзійоєва в Ташкенті визнали помилки.

У Душанбе відповіли симетрично — прикордонні мінні поля розчищаються, залізниця відновлена. Такого ж роду кроки Ташкент зробив і щодо Туркменістану. Саме в Ашхабад Мірзійоєв здійснив свій перший закордонний візит після приходу до влади у вересні 2016 р. Готовність зміцнювати відносини Ташкент підтвердив близько двох років тому, коли врахував заперечення Ашхабада і переніс майданчик для будівництва АЕС подалі від туркменського кордону. Нічого подібного регіон не знав з часів розпаду СРСР — тому "ташкентський процес" привертає все більшу увагу ззовні.

Китай і старці

Другий фактор — це Китай. Він впевнено виходить на другу і навіть першу позицію в товарообігу країн ЄАЕС, які при цьому організаційно зовсім не грають ролі моста в Європу — в силу того, що Росія побила горщики з Заходом. Тому Пекін, незважаючи на заворушення, які періодично виливаються в побоювання захоплення земельних ресурсів в Центральній Азії, вважає за краще самому встановлювати системні відносини з країнами ЄАЕС окремо і кооптувати їх еліти в власну культурно-світоглядну рамку.

Останнім часом, утім, такі спроби КНР почала робити і щодо країн, асоційованих з ЄС, зокрема, і України. Також нікуди не подівся і китайський драйв у власне союзних державах, таких як Угорщина — швидше за все, в разі вибуття Білорусі з числа суверенітетів (з переходом у протекторати) він навіть посилиться.

Нарешті, третій фактор — це банальне старіння в купі зі старінням того покоління, якому в принципі був дорогий увесь цей євразійський проект, причому мова йде не тільки про Назарбаєва. Зокрема, академік Глазьєв, у кінці минулого року, який зайняв сінекурну посаду члена колегії (міністра) з основних напрямків інтеграції і макроекономіки Євразійської економічної комісії, раптово приєднався до прихильників "Нової хронології" Носівського-Фоменка. Про це головний російський євроазієць повідомив в об'ємній і не в останню чергу прокитайській статті для "Військово-промислового кур'єру", що ще не так давно вважався серйозним експертним виданням. Це, поряд з ймовірними кадровими змінами в складі МЗС РФ, які пов'язані, не в останню чергу, з віком і станом здоров'я міністра Сергія Лаврова і його заступників, не може не наводити на думку, що час нехай і вельми безплідних, але знакових євразійських інтеграторів з московською пропискою йде. І, цілком можливо, що це місце займуть тихі реформісти з того ж Ташкента.