Пролог до громадянської війни. Кому вигідно руйнування М'янми

Нарівні з Україною Мʼянма перетворилася у виклик західному світові, кинутий неформальним поки союзом автократів, імовірним новим втіленням "Осі", в яку місцева військова хунта входить на правах клієнта або молодшого брата.

Китай ні при чому

Можливо, події в цій країні залишилися б на периферії як міжнародної, так і американської уваги, якби не та обставина, що Мʼянмою свого часу щільно займався Білл Клінтон, ніби аватар нинішньої адміністрації.

Правда, є і нюанс — колишній старший партнер Джо Байдена по восьмирічній каденції Барак Обама все ж таки намагався відмежовуватися від деяких моментів політики Клінтона. Що стосується самого Байдена, то "молоді та ранні", на кшталт Клінтона, Гора і Обами, завжди зупиняли його на шляху до президентства. Тому спадковості (як не дивно) поки у нинішньої адміністрації спостерігається більше від Трампа, ніж від Клінтона, при всіх ритуальних реверансах на користь лівого флангу партії, на зразок кліматичних угод. Проте проблема Мʼянми ніяк не суперечить лівому порядку денному, тому пошук шляхів її вирішення навряд чи зустріне протидію з боку як лівого крила, так і республіканської опозиції, якій байдуже до місцезнаходження цієї країни, а важливо лише збереження антикитайської політики. Однак ситуація в Мʼянмі виявилася набагато складнішою, ніж якби це був просто раунд в суперництві між Китаєм і США, в якому Китай поки що переважно більш успішний.

Перш за все існують сумніви в тому, що за переворотом в Мʼянмі, де справа швидко скотилася до громадянської війни, стоїть саме Китай. Йому вдавалося проштовхувати свої інтереси та ініціативи в цій країні і за часів умовної наполовину демократичної влади. Більш того, наслідки перевороту не грають на руку китайцям — адже дестабілізація і нагромадження пакетів санкцій знижує прибуток і закриває перспективи.

Кумедно, що Китай зі своїм специфічним внутрішнім облаштуванням, яке важко однозначно визначити в існуючих термінах політології (незважаючи на наростання авторитаризму при Сі Цзіньпіні), в процесі будівництва своєї глобальної імперії "нового типу" стикається з тими ж проблемами, що і США, Великобританія і Франція. А саме: передбачуваність авторитарних режимів показна, зовнішня, вони ваблять своєю простотою і архаїкою, але потім завдають набагато більшої шкоди політиці залучення та інтеграції.

Набагато зручніші в цьому сенсі слабкі корумповані демократії олігархічного типу — в них можна домогтися всього, і досить недорого (згадаємо аферу з "Мотор Січ" або інші контракти з китайськими фірмами в Україні, через які довелося йти в суд). Диктатури ж зі своїх непрозорих причин можуть згорнути всю співпрацю в один момент і, якщо вони виходять за межі практичної військової або правової досяжності Китаю, вплинути на них можливості не буде.

Разом з тим те, що відбувається в Мʼянмі, часто сприймається в межах посилення протистояння Китаю з Індією, до якої молода демократія починала не без взаємності тягнутися. Так чи інакше, сьогодні у військової хунти погані відносини з безліччю країн, зокрема з японськими інвесторами, не кажучи вже про Америку. Що стосується Нью-Делі, то він налаштований насторожено, якщо не сказати вороже.

Любов диктатур

Протестуючі, в свою чергу, теж виходять з "мирної фази", створюються альянси замирених свого часу демократизацією партизанських "армій" різного етнічного і конфесійного походження, що нині активізувалися. Якщо прибрати з картинки етнографічний фактор, то події в Мʼянмі нагадують Україну 2013-2014 рр. — з одного боку, і більш вдалу версію радянського ГКЧП з іншого, якщо уявити собі, що хунта втрималася довше трьох днів і це штовхнуло радянську державу, що розвалилася, до громадянської війни.

Поки що ми не бачимо активного втручання світових гравців (навіть Китаю) в справи Мʼянми, якщо не брати до уваги прагнення довести свій статус приналежності до таких гравців Росії. Про роль останньої свідчить кумедний казус — і мова не тільки про візит міністра оборони Шойгу в Мʼянму напередодні перевороту, а й про дещо більш пізню подію. Так, єдиним високопоставленим представником єдиної країни на планеті, який взяв участь у військовому параді хунти на місцевий день збройних сил, став заступник міністра РФ Олександр Фомін. Навіть Китай не став посилати свого представника, обмежившись формальною присутністю місцевого військового аташе.

Разом з Фоміним в Нейпьідо відправився вірний путінець, власник і редактор пропагандистського видання "Московський комсомолець" Павло Гусєв, який потім опублікував підлабузницьке інтервʼю з керівником хунти Мін Аунг Хлаіном. Начебто все логічно — один ідейний людожер підтримує іншого, масово купує у нього зброю і поступово допускає його до своїх ресурсів…

Але незабаром після цієї публікації прес-секретар Путіна Дмитро Пєсков раптово заявив, мовляв, присутність заступника міністра оборони на параді нічого особливого не означає, "просто" у обох країн спільні інтереси, а зростання кількості жертв викликає стурбованість. Мотив цього дивного відступу може бути тільки один — наганяй від китайців, які, незважаючи на специфіку правління Сі Цзіньпіна, зберігають дещо цивілізовані алгоритми зовнішньополітичних дій і подібного нахабства від своїх самозваних молодших братів не сприймають. Китай поки ніяк не маніфестував прийому РФ у свою "сімʼю" (мало того, виводить свої інвестиції з Росії цілком синхронно з Заходом), на відміну від того ж Олександра Лукашенка, якого свого часу вшановували на манер "дружнього хана".

КНР вкрай прагматично і диференційовано підходить до своєї зовнішньої політики: Південно-Китайське море — це одне, прикордонні перестрілки в Гімалаях — це інше, а зайві приводи загострювати відносини з Індією та Сполученими Штатами (а також з Японією) китайцям абсолютно не потрібні, та ще і через самодіяльність росіян в Мʼянмі. Особливо в умовах напруги, що утворилася навколо Тайваню. При всьому сказаному ситуація, що склалася, ставить і інші питання. Але спочатку подивимося на тамтешню локальну перспективу.

Криза розростається

У квітні криза в Мʼянмі посилилася. До середини місяця загинули вже понад півтисячі учасників руху опору перевороту і просто перехожі на вулицях, що потрапили під випадкові кулі. Про це повідомляє Асоціація допомоги політичним вʼязням — правозахисна організація, що базується в сусідньому Таїланді, яка веде таку статистику. Демонстрації в Мʼянмі тривають практично щодня, хоча їх чисельність і скоротилася, оскільки військові відразу починають стріляти на поразку. Виступи проводять тепер відносно малими групами — люди негайно розбігаються при появі сил безпеки. При цьому підпалюють покришки, сподіваючись, що дим буде заважати військовим прицілюватися. Учасники демонстрацій скаржаться, що люди перестають їх ховати в своїх будинках — бували випадки, коли вривалися до помешкань співробітники сил безпеки і відкривали стрілянину по всіх без розбору. При цьому демонстранти палять китайські прапори — багато хто вважає, що Пекін протегує організаторам перевороту. А це останнє, що потрібно Китаю. Подібні епізоди вказують на те, що процес в Мʼянмі продовжить еволюціонувати в близькосхідному напрямку — перші міські повстання в Лівії, Сирії та Ємені жорстоко придушувалися режимами, але потім починало відбуватися щось зовсім інше.

Справа в тому, що мьянманська армія (тамадо) комплектується представниками етнічної більшості і являє собою закриту корпорацію. Закриту в прямому сенсі — рядовий склад практично не стикається із зовнішнім світом, його навчання і дозвілля зосереджені в компактних місцях, базах і містечках. Це дозволяє постійно проводити психологічну обробку особового складу та захищати його від будь-яких "шкідливих" ідей. Але силі цього укоріненого стану протистоять етнічні меншини, а вони складають за чисельністю понад третину всього населення. Більш того, в ряді штатів меншини можна порівняти за чисельністю з бірманською більшістю. Крім того (як, до речі кажучи, і в Індії), ці етнічні групи організовані і володіють власними збройними формуваннями, боротьба з якими і є основним завданням армії протягом 70 років. Основною проблемою меншин є їх розʼєднаність, хоча координуючі структури на кшталт "Троїстого братства" існують досить давно.

Після путчу в країні зʼявився зародок неармійської політичної структури, здатної обʼєднати всіх супротивників хунти, — Комітет, що представляє розігнаний військовими парламент. Йдеться про те, щоб під егідою Комітету створити так звану федеральну армію, яка є старовинним проєктом, але в силу складних взаємин етнічних угруповань завжди поставало питання контролю і управління такою структурою. Ймовірно, тепер виникає вікно можливостей — через визнану політичну громадянську структуру опору хунті прийти до згоди у питанні підпорядкованості. У разі реального створення такої федеральної армії події перейдуть в наступну фазу — відкритої громадянської війни.

Глобальний ризик

Тепер повернемося до зовнішньополітичного виміру. У ситуацію в Мʼянмі ніхто особливо втручатися не хоче — США поки обмежуються заявами. При цьому стратегічне положення Мʼянми дуже важливе — для Китаю ця країна є запасним виходом до моря. Адже Малаккську протоку легко перекрити. Саме це є важливим фактором і для американців, що вимагає їх пильної уваги до подій.

Раніше Китай проводив збалансовану політику — підтримував стосунки з владою Мʼянми (фактично з тамадо), але при цьому активно підтримував і навіть озброював етнічні угрупування і їх збройні структури. Адже серед них чимало традиційних маоїстів. Якщо Китай втрутиться прямо (а це відбувається з ним вкрай рідко), неминучим буде і залучення Індії, правда, на той час країна буде розвалена, але це не зупинить стервʼятників з Москви, які прагнуть всіляко догодити Пекіну навіть без його особистого бажання. Причому плановане до 11 вересня виведення залишків американських військ з Афганістану та комплекси самобичування в американському істеблішменті грають на руку Китаю, хоча і ускладнюють для нього масштаб завдань в регіоні і світі.

Розвиток ситуації в Мʼянмі викликає гострий інтерес в Україні з точки зору швидкого зростання ймовірності нової гарячої фази в конфлікті з РФ, що брязкає зброєю. Адже "сильних" заяв Київ наслухався і при Обамі, в чиїй адміністрації Джо Байден працював віце-президентом. Звичайно, Мʼянма далеко, а Україна — сусід НАТО, та й якісь уроки американці повинні були винести з останніх семи років.

Звичайно, українська диспозиція відрізняється — на щастя, у нас немає внутрішнього конфлікту, а потенціал для його наведеної імітації досить слабкий, хоча виключати такий поворот не можна в силу опосередкованого контролю ворожими до самої ідеї української незалежності силами над місцевою владою і в соціальних мережах ряду регіонів.

На відміну від Мʼянми, Україна за минулі роки стала тісно повʼязаною з Заходом, насамперед зі Сполученими Штатами, хоча часом цей звʼязок і носив суперечливий характер в силу особливостей психіки колишнього президента Трампа. Нездатність стримати Росію на українських державних кордонах і на лінії розмежування обернеться для Вашингтона розвалом системи євроатлантичної безпеки.

Разом з тим, якщо США і їх союзники виявляться безсилі запобігти гуманітарній катастрофі в Мʼянмі або, хоча б, збалансувати тамтешню ситуацію в рамках домовленостей з КНР, розвалиться система безпеки демократій (і різного роду помірних, які не схильні до тоталітаризму країн) у всій Азії. Практично неминучими стануть китайський удар по Тайваню, перетікання впливу в Афганістані до Пекіну, більш масштабні загострення на індійському кордоні, залякування Південної Кореї через Північ і нарощування загроз для Японії. Чи впорається з цими паралельними викликами адміністрація Байдена і найбільш діяльні союзники США, зараз прогнозувати складно. Поки ж Вашингтон старанно ухиляється від конфронтації на всіх ключових напрямках.