Кінець середнього класу. До чого призведе розкол суспільства на крамарів, чиновників та неприкаяних

Чотири частини суспільства

У сучасній соціології є такий підхід, як тетрарний поділ суспільства, тобто сегментування його на чотири частини. Старше покоління українців, яке вивчало політекономію, звикло, що класом-гегемоном є пролетаріат. До якого в рамках тетрарного підходу додавалися селяни, капіталісти та інтелігенція.

З того часу багато що змінилося: з'явився постіндустріальний сегмент так званого платформного капіталізму, що спирається на сферу послуг та інформаційний (віртуальний) базис. І хоча частка матеріальної сфери виробництва ще висока і зберігає первинну роль в економіці, значення класичного пролетаріату вже значно послабшало. Найманий працівник, як і раніше, позбавлений засобів виробництва, і частина його додаткової праці присвоюється капіталістом, але сам глибинний конфлікт між суспільним характером виробництва та приватним характером присвоєння результатів праці знімається за допомогою середнього класу. Людина з будиночком, особистим лужком і автомобілем вже не дуже схожа на позбавленця. По суті, частину додаткової вартості, яку у найманого працівника забирає капіталіст, у сучасному суспільстві можна компенсувати за допомогою кредитів. З одного боку, це вганяє домогосподарства в боргову яму, а з іншого — якщо відсоток невеликий, створює ілюзію отримання справедливо заслужених благ.

Механізм експлуатації у вигляді капіталістичної держави, на який спирається буржуа, також зазнав істотної трансформації під назвою "демократичне відкрите суспільство" .

Зазначені вище пом'якшувачі (бонуси середнього класу і формат умовно відкритої демократії) до певного часу знімають антагонізм між класами. Більше того, уможливлюють перехід капіталізму на новий рівень.

З іншого боку, рух "жовтих жилетів" та перманентні майдани по всьому світу показали, що внутрішні протиріччя капіталізму нікуди не поділися, а лише камуфлюються. У зв'язку з чим сучасна антропологія західного світу передбачає ліквідацію відмінностей між індивідами за класом, ґендером і расою. У такому форматі стираються колективні ознаки, що сприяють груповому об'єднанню, та послаблюється здатність суспільства відстоювати соціальні права.

Нинішнє суспільство за тетрарним принципом можна поділити на такі класи: соціально-гуманітарний, цифровий, адміністративний та виробничий. До першого можна зарахувати людей науки, медицини, освіти, культури. До другого — представників постіндустріальної економіки. До третього — управлінську надбудову. До четвертого — працівників матеріальної сфери (виробництво, сільське господарство та частина сфери послуг). Виходячи з цього поділу, класом-гегемоном або класом-драйвером розвитку стане той із них, хто зосередить у собі найбільш активну частину носіїв позитивних змін у суспільстві та найбільший потенціал.

Прекаріат, якому нема чого втрачати

Британський економіст та соціолог Гай Стендінг висунув теорію сучасного квазікласового суспільства, стратифікація якого включає п'ять груп:

1. Еліта — сегмент надбагатих людей;
2. Саларіат — середній клас, що працює у форматі довгострокової повної зайнятості та отримує відносно високу зарплату;
3. Професіонали — люди із затребуваними у суспільстві навичками ручної та інтелектуальної праці;
4. Серцевина — старий робітничий клас у секторах матеріального виробництва, яке ще функціонує;
5. Прекаріат — соціальна група, яка випала з режиму повної зайнятості, без довгострокової спеціалізації, з невизначеним заробітком та без механізмів соцзахисту.

Прекаріат — дитя XXI століття. Це люди, які мігрують між різними галузями економіки, переміщуються з офіційного сектору ринку праці в тіньовий і назад. У багатьох країнах це найбільший клас, що становить до 40% зайнятих. Частина прекаріату наївно ідентифікує себе із середнім класом, не помічаючи повзучої маргіналізації. Тут спрацьовує фактор "надлишкової освіти", коли частина населення не може знайти собі роботу за фахом.

Важливо врахувати й те, що найближчим часом соціально-демографічні процеси у світі залежатимуть від "демографічного сліду", що залишить пандемія коронавірусу. Відповідні розрахунки провело Аналітичне кредитне рейтингове агентство (АКРА), яке визначило, що "демографічний слід" позначатиметься на розвитку країн ще приблизно 15 років, знижуючи ВВП у діапазоні 0,2-0,9% (втрата працездатності, смертність) у найближчі кілька років. Потім його вплив знизиться до 0,04-0,18% ВВП в 2030 р., але не зникне і після 2035-го.

Структура зайнятості

Перейдемо до національної статистики. У поточному році, якщо порівнювати два перші квартали (найсвіжіші дані), найбільший відтік кадрів (прийнято мінус звільнено) припав на промисловість: 40,7 тис., у той час як у сільське господарство додатково влилося 50,4 тис., що частково продиктовано сезонними чинниками. Але сезонністю не можна пояснити скорочення кадрів у торгівлі (на 22,1 тис.), на транспорті та у логістиці (15 тис.) і тим більше в медицині (23,2 тис.).

Рух кадрів за видами економічної діяльності у 2021 р.

Ці дані свідчать про те, що руйнування індустріального ядра продовжується, про скорочення серцевини (в секторі промисловості) — старого робітничого класу, а також про вимивання професіоналів (медики, транспортники тощо). Частина фахівців мігрує до інших країн, а частина отримує статус прекаріату.

Неформальна зайнятість у першій половині 2021 р.

Неформально зайняте населення віком від 15 років в Україні в січні-червні поточного року становило понад 3 млн осіб, або 19,5% від кількості зайнятих. При цьому понад 68% із них працювали не за наймом, тобто були позбавлені навіть мінімальних інструментів соцзахисту.

З 17 млн економічно активних громадян трудовим законодавством (розмір мінімальної зарплати, порядок звільнення, тривалість відпустки та виплата лікарняних) у нас захищені лише 7 млн так званих штатників. У такому разі чи можна вважати 10 млн, що залишилися, прекаріатом? Певною мірою, так. Навіть якщо йдеться про мікропідприємництво, у реаліях України багато хто з ФОПів — типові прекарії, оскільки ведення бізнесу не є їх покликанням, а лише способом вижити. Такі мікропідприємці перебиваються випадковими замовленнями та часто змінюють спеціалізацію.

Більше того, навіть частина професіоналів, які виїжджають за кордон, це теж прекаріат, адже багато з них працюють без надійного соцпакету і майже не захищені щодо забезпечення трудових прав. Це можуть бути і наші льотчики, які літають в Африці на транспортному авіахламі, і інженери в Азії та Латинській Америці, і робітники на польському заводі, яким "забувають" надати матеріальну допомогу при отриманні виробничих травм.

Про домінування прекаріату у нас говорить і розподіл населення за рівнем середньодушового доходу.

Якщо визначити поріг трудової бідності на рівні 8 тис. грн на місяць на людину, то виявиться, що 85% населення країни перебувають у сегменті прекаріату і лише 15% — відносний саларіат з доходами понад 8 тис. При цьому понад 12 тис. на місяць за показником середніх еквівалентних подушних загальних доходів в Україні припадає на 3–3,4% населення. На інфографіці вказано розподіл доходів за всіма групами населення — діти, працюючі, безробітні, пенсіонери. Тобто якщо батько працює та отримує 24 тис. грн, а мати домогосподарка, яка виховує двох неповнолітніх дітей, подушний дохід кожного члена цієї сім'ї становить 6 тис. грн.

Чому влада зацікавлена у формуванні саме такої професійної структури? Сам по собі соціум — це набір соціальних шарів. Суспільство може захищати свої права, спираючись на профспілки, соціальні організації, партії. Тобто чим структурованіший і міцніший базис, тим він стійкіший до тиску з боку надбудови. Саме тому для влади максимально комфортно працювати з рентною (сировинною) корупційною моделлю економіки — без сильного робітничого класу, але з доходами, які отримують на експорті сировини та використанні базової інфраструктури. У цьому плані саларіат, частина якого в контексті доходів максимально залежить від влади (чиновники), а інша максимально не залежить (зовнішній аутсорсинг), є найзручнішим попутником на шляху антисоціальних трансформацій. А прекаріат, що погіршує своє становище, на відміну від пролетаріату початку XX ст., має набагато менше шансів стати могильником даної конструкції.

Дві головоломки

Аналітики світових регуляторів намагалися створити певну математичну модель, яка б описувала взаємозв'язок зростання ВВП та продуктивності праці. Наприклад, Патрік Шнайдер у статті, розміщеній на сайті Банку Англії під назвою "Дві головоломки продуктивності", зазначив, що поки вдається лише підійти до опису проблеми, але не її рішення. Ось ці головоломки: як стимулювати продуктивність за допомогою оплати праці під час зростання ВВП і як вийти з кризи, коли ВВП та продуктивність праці знижуються випереджаючими темпами.

Основна причина зростання продуктивності праці — капіталовкладення в основний капітал, а також інвестиції в інноваційні технології. В період активного економічного зростання збільшується продуктивність праці, а в період кризи падає, але не тому, що люди "по команді" перестають ефективно працювати. Очевидно, що в умовах кризи насамперед страждають саме такі статті витрат підприємств, як купівля нових технологій та капіталовкладення в основний капітал. В результаті відбувається скорочення виробничих інвестицій та тупцювання на місці, а найчастіше й відкат назад. Економія на інноваціях та капіталовкладеннях призводить до скорочення якості персоналу.

Міжнародна організація праці (МОП) у своїх доповідях відзначає як глобальну тенденцію розрив між зарплатою та продуктивністю, внаслідок чого скорочується частка трудових доходів у загальній структурі національного доходу. МОП акцентує увагу на "ефекті структури", який є актуальним для України, але практично не оцінюється ані нашими органами статистики, ані урядом. Цей ефект показує, що коливання показника середньої заробітної плати можуть бути пов'язані зі зміною структури робочої сили, коли низькооплачувані працівники першими потрапляють під скорочення. У таких умовах середня зарплата збільшуватиметься не за рахунок зростання фонду оплати праці, а через збільшення частки високооплачуваних працівників.

Ключова причина падіння трудових доходів у розвинених країнах — інноваційний розвиток, що призводить до скорочення робочої сили середньої кваліфікації, так зване вимивання середини. З іншого боку, ключова причина падіння трудових доходів у країнах, що розвиваються, — участь у глобальних технологічних ланцюжках. Вони складаються переважно з дешевих сировинних відрізків. В результаті в них більш-менш стабільна частка низькооплачуваних працівників, тоді як середина активно мігрує.

Незважаючи на зазначені вище складності, у світі є позитивні приклади щодо недопущення скочування робітничого класу до прекаріату. Одним з варіантів може стати так званий windfall tax, або податок на "доходи, принесені вітром". Ця модель була застосована у Великобританії лейбористами уряду Тоні Блера у 1997 р. У 1980-х уряд консерваторів Маргарет Тетчер проповідував ідею тотальної приватизації держактивів, насамперед енергетичних та інфраструктурних об'єктів та комунальних підприємств. Всі вони були розпродані дешево, і в 1990-х утворилася колосальна різниця між ціною, яку за них заплатили приватні власники, та ринковою капіталізацією. Таким чином, гігантський дохід у розмірі понад 100 млрд фунтів стерлінгів був, образно кажучи, надутий повітрям. Уряд Тоні Блера розробив спеціальну методику оподаткування. В результаті було залучено до держбюджету 5 млрд фунтів стерлінгів, які направили на програму створення промислового навчального центру Learndirect, який готував інженерні та робочі кадри та здійснював професійну перепідготовку персоналу підприємств, що ліквідуються (наприклад, шахтарів).

Прогноз та висновки

Отже, за розміром доходів (трудової бідності) сегмент прекаріату в Україні можна оцінити у 85%, а за рівнем трудового захисту — у 60%. Це найчисленніший клас, з відсутністю гарантій довгострокової зайнятості та стабільного заробітку, що за доходами перебуває у стані трудової бідності. Або — соціальний шар, що періодично занурюється в стан апатії та фрустрації. Будучи найбільшим, він контролює мінімум економічних активів і, природно, не може претендувати на роль середнього класу.

З іншого боку, ми маємо і динамічний клас у вигляді підприємництва, чиновництва та професіоналів. Але тільки останні є драйверами внутрішнього розвитку, та й то частково. Перші дві групи (крім креативного підсегменту) представляють два крайні антагоністичні прошарки суспільства: "дрібних крамарів" та адміністративно-політичну надбудову. Кожна з цих груп розглядає країну як економічний ринг та свій ресурс, для чого періодично залучає до з'ясування своїх стосунків інформаційно дезорієнтований прекаріат, виставляючи перед ним моркву у вигляді шансів на входження до середнього класу.

Такий стан речей зумовлює перманентний розкол у суспільстві, коли члени одних соціальних груп вважають, що представники інших груп апріорі помиляються.

У подібних умовах верхівка заради збереження влади та підтримки ззовні постійно "лікує" решту суспільства різними "реформами" (згадаймо хоча б останні меморандуми з МВФ, у яких Україна зобов'язується відпустити тарифи та посилювати фіскальну політику).

При цьому більшість не може вплинути на політику, яку проводить верхівка, навіть під час демократичних виборів. Тому що клас-гегемон у такому суспільстві — це прекаріат, який не має сил для драйву розвитку, а клас-вигодонабувач (еліти) не бачить сенсу у зміні статус-кво — його влаштовує життя в умовах рентної економіки.

Нинішня структура суспільства — не провина нинішньої влади. Але відповідальність політиків полягає в тому, що вони максимально цинічно експлуатують, з одного боку, фактор розколу в суспільстві, а з іншого — його прихований потяг до втраченої солідарності (наприклад, "хочемо йти до Європи — готуємось до європейських тарифів").