Краще, ніж "перезавантаження". Чого чекати від доктрини Байдена

Вісім місяців зовнішньої політики США при Джозефі Байдені в 2021 р. не змогли наповнити ентузіазмом суспільство і істеблішмент того широкого кола держав, з якими у Америки за весь період після завершення Другої світової війни склалися союзницькі або партнерські відносини. За дужки можна винести хіба що Німеччину, якій був — при можливості цього не робити — заплачений своєрідний викуп за чотири роки адресних знущань з боку Дональда Трампа. Правда, гора ця, мабуть, незабаром народить мишу.

Зіркові ворота

Втім, Україна, що професійно призвичаїлася за останні роки не тільки грати роль жертви, але і не допускати більше нікого в цю свою нішу, продовжує отримувати чималі кошти від країн Заходу (в цьому році сума знову досягне "стандартних" $5 млрд). Мотивація цих виплат втратила всякий зв'язок з модернізацією країни і носить інерційно-бюрократичний характер, який, в свою чергу, прикриває специфічну поведінку: за рамками риторики колективний Захід боїться конфронтації з з'їхавшею з рейок Росією, але не готовий підходити до України з точки зору Realpolitik. А саме — фінансуючи і зміцнюючи її якщо не як частину себе, то хоча б як сильний буфер. Слід сказати, що напрямок вітру завдяки наростаючій агресивності Росії, все частіше виглядає як "Талібан" з ядерною бомбою, все ж змінюється в потрібну Україні сторону.

Так, цікавим чином зайшла офіційна розмова про передачу або продаж Україні комплексів ПРО "Залізний купол", принаймні, на рівні Конгресу. Крім того, Київ, схоже, вичавив з Вашингтона максимум в новій і оновленій угоді про стратегічну співпрацю в сфері оборони, яка в ряді технічних і фінансових аспектів потенційно дає Україні більше, ніж статус союзника США поза НАТО. Тим більше що ця непогана в цілому ідея — отримання такого статусу — буквально на очах у всього світу була дискредитована кабульській катастрофою, в якій американцям нікого звинувачувати, крім самих себе. Якихось адекватних гарантій, втім, не надає ні та, ні інша модель відносин, хоча це "плаваючий момент", адже є приклади Японії і Південної Кореї, цілісність гарантій для яких сумнівів не викликає.

Крім того, в літньо-осінній період коментатори американської зовнішньої і внутрішньої політики продовжували спостерігати за "зникненням" або буксуванням тих чи інших гострих тем в американо-російських відносинах (в тому числі і стосувалися Афганістану). Тут, втім, варто підкреслити: американська підтримка України являє собою складну динамічну систему, що спочиває на міжпартійному консенсусі, який виявилися нездатні похитнути ні відстороненість від мирських справ Обами, ні меркантильний авантюризм Трампа.

Що ж являє собою внутрішня і зовнішня політика Джо Байдена, окрім роздачі "бюджетних слонів", боротьби з коронавірусом і його пособниками в консервативних штатах і грізних заяв, до сих пір сказати непросто.

Іншими словами, що тепер — після Афганістану, при всій ясності виконання передвиборчої обіцянки, нехай і настільки брутальним чином? Ймовірно, варто звернути увагу на ті нотки в промовах американського президента, де він заявляє, що системних операцій по перебудові і перекроювання цілих держав силами багатотисячних американських контингентів більше не буде. Питання, однак, полягає в тому, що буде.

Мабуть, як колись натякав і намагався діяти Барак Обама, лідерство (термін "гегемонія" нині не в пошані) США має уподібнитися літаючій піраміді бога Ра з оригінального фільму Роланда Еммеріха "Зоряна брама" (1994). Таким чином, варваризація значних регіонів планети буде виправлятися високотехнічними хірургічними ударами з відсутніми або мінімальними жертвами та витратами для самих США. Та й то в разі виникнення загрози для них. Але в сам процес здичавіння — в Росії і Північній Євразії, Африці, Латинській Америці і частинах Азії — США втручатися не стануть. Як це узгоджується з ідеєю створення спільноти демократій, сказати важко.

Виклики відволікають

Очевидно ж, що в Європі ніяких загроз, крім Росії і разом з нею Білорусі, для США немає. Серед таких ніяк не сприймаються нині Віктор Орбан і Ярослав Качинський, так чи інакше які сподіваються на американську Realpolitik. А чи не на початок внутрішньої західній війни з питання ефемерних постмодерністських цінностей, якої будуть аплодувати Росія і Китай.

У "спільноти демократій" нині немає впевненості в тому, що вашингтонський калібр відповідає викликам часу, причому цей процес триває вже не перший політичний цикл, своєму часу відповідали Білл Клінтон і Джордж Буш-молодший, при всіх відмінностях між ними і підсумками їх президентства.

Поки що новий американський глобалізм, крім як в боротьбі проти глобального потепління і щоденного нагадування про епідемію ковіда як всесвітньої загрози, ні в чому не проявляється, а самі американці зосереджені на своїх внутрішніх чварах начебто законодавства штатів і недавнього каліфорнійського референдуму про довіру.

Тема повернення до іранської ядерної угоді маячить десь на другому плані — і так зрозуміло, що в годину "Ч" вирішувати цю проблему будуть Ізраїль, його нові арабські союзники і, можливо, Туреччина (варто згадати, скільки зусиль 10 років тому довелося докласти, щоб США втрутилися в лівійське питання).

Але в практичному житті представляється загальнозрозумілими ряд викликів, з якими доведеться зіткнутися Америці і на які вона буде змушена відповідати, відвернувшись від суперечок навколо критичної расової теорії і вічної війни статей.

По-перше, це перетворення Афганістану в величезну базу підготовки і оснащення воїнів джихаду. Навряд чи Китай зможе по-справжньому вгамувати і купити талібський Кабул, адже це у "великих геополітиків" з Пекіна не спрацювало навіть в тихому Киргизстані, звідки черговий переворот викинув свіжого китайського клієнта Жеенбекова і де нинішнє керівництво вагається між Росією і Туреччиною. Зондували не так давно питання — з урахуванням втрати Пакистану на користь Китаю — створення нових або реанімації старих американських баз в країнах Центральної Азії, але завершення ця дискусія не отримала як в силу інтриг Москви, так і через швидкий розвиток подій в Афганістані.

По-друге, це наростаюча загроза Європі з боку криміналізованої геронтократичної РФ, яка в принципі відірвалася як від християнської, так і від світської цивілізації. Незабаром таке трактування ситуації буде усвідомлене в усій її повноті. На сьогоднішній день Росії в Європі в реальності протистоїть лише група пострадянських і посткомуністичних держав, частина з яких є членами НАТО і ЄС, а також Туреччина (якщо Кавказ вважати Європою).

Можна говорити про поступово зростаючу ролі Великобританії, а також деяких північних європейських держав в цьому процесі і про бромантичних відносинах Росії з Нідерландами. За великим рахунком це і все, якщо прибрати з картинки "керівну і спрямовуючу" роль США.

По-третє, величезний фурункул розбухає на південних кордонах США, в Латинській Америці, якою всерйоз ніхто не займався з часів Клінтона і того ж Буша з його неоконсерваторами. Притому що президент Трамп з якоїсь причини присвоїв Бразилії статус союзника США поза НАТО.

Лицемірні звернення Каракаса про відновлення переговорів не береться до уваги — як в Венесуелі і Болівії, так і в Мексиці, і в особливості в Центральній Америці мафіозні картелі відверто розглядають США як зону своїх інтересів (ось вам і "деколонізація"), користуючись відсутністю виразної реакції Вашингтона на їх дії. За винятком Колумбії і Чилі, в якійсь мірі Бразилії і ряду дрібних країн (зокрема, тих, де зберігається американська військова присутність), ситуація в зоні "доктрини Монро" скотилася в 60-70-е, при владі перебувають різного відтінку червоного соціалістичні уряди, "духовними" скріпами з'єднані з наркомафією і ідеями культурної революції (вірніше, реконкісти).

Не Папа

Поступово в регіоні, як і всюди, розгортається Китай, обплітаючи ці країни своїми борговими мережами, але до ролі будь-якого стабілізатора йому далеко. У тій же Венесуелі китайці і їх найманці (нерідко російські) охороняють лише власність, що дісталася тим чи іншим шляхом китайським компаніям. Але підганяли гангстерами потоки біженців — в першу чергу з Центральної Америки, а в другу зі зруйнованої не без небажання Заходу щось зробити Венесуели — рухаються не в Китай, а в Сполучені Штати. І сховатися під вікторіанської ліжком в штаті Делавер від всіх цих викликів не вийде. Тим більше що цього не дадуть зробити ні республіканська опозиція, ні що розгулює на свободі Дональд Трамп, який мріє повернутися в Білий дім.

Іншими словами, Джо Байден і хотів би, ймовірно, стати американським аналогом Папи Франциска, але не вийде. Як не вийшло у Трампа закрити Америку, у Обами — осушити вашингтонськеа болото (там місцевість невідповідна), а у Буша — повернути мораль в Овальний кабінет. Всі ці передвиборні гасла мають сенс рівно до завершення виборчої кампанії, а далі доводиться займатися рутинними управлінськими заходами, в яких мало місця гуманним ідеям і абстрактним сентенціям. Не можна не погодитися з президентом Обамою, який в кінці свого президентства розчаровано сказав, що світ лежить у злі.

Отже, США після Афганістану — і з Україною, яка чіпляється за шию, — доведеться посилювати НАТО і докручувати складну систему алгоритмів залучення буферних країн.

Доведеться, незважаючи на неприйняття всієї специфіки правління президента Ердогана, йти на компроміси з Туреччиною.

Доведеться, як-то пом'якшуючи свої хвацькі філіппіки останніх місяців і років, йти на компроміси з Китаєм, вибудовуючи дуже тонкі механізми стримування Пекіна в Тихому океані, і шукати з ним взаємодію проти загрози ісламізму (яку китайці хотіли б використовувати, але поки побоюються це робити ).

Доведеться — після нових кібератак і терактів, а також гібридних нападів на союзників і партнерів — йти на нові раунди санкцій проти Росії і озброєння її противників.

Іншими словами, нічого нового в найближчі роки в цій галузі світової політики не буде. Що, безсумнівно, краще, ніж "перезавантаження" і "мирні марші мільйонів" дітей квітів або не зовсім квітів на Вашингтон, або вічні паризькі барикади. По суті, при бажанні, звичайно, обпікшись на російському газопроводі і кабульському інциденті, Байдену доведеться розгрібати не тільки свої, але і накопичені за як мінімум 10 останніх років американські помилки. Нинішнього тугого вузла проблем могло і не бути, не відміни Барак Обама ракетний удар по Башару Асаду десяток років тому, але сьогодні говорити про це вже безглуздо...

Для українського керівництва, в свою чергу, теж не буде ніякої новизни — у відсутності поля для маневру, яке воно собі два роки поспіль намагалося нафантазувати, елементарно втрачаючи час. Прагнення до НАТО і ЄС — прекрасні цілі, проте, покладаючись на США, необхідно діяти тут і зараз, продовжуючи зміцнювати зв'язки з Туреччиною, Великобританією, західними сусідами, а також розширювати свою присутність на Аравійському півострові, реанімувати контакти з країнами Центральної Азії, рухати, в міру можливостей, модернізацію країни і посилювати внутрішню консолідацію. Адже з весни 2014 р. ніяких інших варіантів у Києва як не було, так і немає.