Кролики з капелюха закінчилися. Як Україні розбагатіти на ідеях засновника Давоського форуму

"Дуже велике перезавантаження"

Хто такий доктор Шваб? Насправді ця відома всьому світу персона не потребує особливих рекомендацій. Йдеться про економіста і ще більш популярного візіонера, який заснував і з 1971 р. беззмінно керує давоським Всесвітнім економічним форумом (ВЕФ), що давно перетворився на світовий майданчик найвищого рівня з аналізу поточної ситуації та генерації нових смислів, багато з яких згодом стають загальноприйнятими нормами міжнародного права. Шваб також автор концептуальної праці "Четверта промислова революція" та низки публікацій, присвячених базовим технологіям трансформаційного періоду. Його прогнозам можна довіряти.

У червні 2020-го Шваб опублікував статтю "Дуже велике перезавантаження", яка вийшла на тлі системного краху неоліберального дискурсу, який ми спостерігаємо по всьому світу від США до Індонезії. Без розуміння цього глобального ідеологічного розлому ідеї Шваба будуть не зовсім зрозумілі. Адже якщо перебувати під владою домінуючої неоліберальної парадигми, нічого незвичайного в нинішній пандемії коронавіруса немає. Так само як і в соціальних протестах – від "жовтих жилетів" у Франції до масових погромів в США. Не варто взагалі вибудовувати хоч якісь складні теорії деконструкції "світової закуліси". Все налагодиться само собою відразу по завершенні пандемії за допомогою немічної, але все ще жилавої руки ринку. В уявленні прихильників безальтернативності шляхів світового прогресу, нинішня ситуація – це "пауза", на яку поставили світову економіку, і достатньо лише натиснути на "play", як все відновиться саме по собі: літаки знову піднімуться в небо, перевозячи мільйони туристів з усього світу, відкриються сотні тисяч ресторанів тощо. Однак вже сьогодні є всі підстави вважати, що коронавірус активував безповоротні процеси з демонтажу нинішньої політико-економічної системи.

Три завдання

Отже, у згаданій статті Шваб хоче "...переосмислити і відродити світ, створивши більш здорове і багате суспільство". На світ чекає затяжна депресія, параметри якої можуть перевищити Велику депресію в США в 1930-х. Шваб пропонує провести "перезавантаження капіталізму".

На даний момент епіцентр кризи знаходиться в соціальній сфері (нерівність, безробіття, падіння доходів, вимивання середнього класу) та охороні здоров'я. Маркери кризи – триразове перевищення глобального боргу над світовим ВВП і глибоке падіння валового продукту на тлі ризику масових банкрутств. Ще до пандемії коронавіруса була позначена й інша проблема – екологічна катастрофа, що загрожує людству. На тлі всього цього "майже апокаліпсису" статки найбагатших людей США за період карантину збільшилися на 25%, або на $500 млрд. Щоб уникнути глобальної соціальної, економічної, біологічної та екологічної дестабілізації Шваб пропонує створювати "нові економічні і соціальні системи". Той формат економіки, який почав зароджуватися у світі в період карантину, з офісами на дому і онлайн-конференціями, нагадує Швабу прототип "економіки співпраці", про який писав Джеремі Ріфкін у своїй книзі "Суспільство нульових граничних витрат". Шваб назвав цю модель "капіталізм для всіх зацікавлених сторін".

Для переходу до нової моделі розвитку доведеться вирішити три концептуальні завдання.

Перша – підсилити так званий справедливий рівень економічного обміну (в межах країн і глобально). Маються на увазі системне зниження податків, дерегуляція мікропідприємництва, перегляд торговельних угод, збільшення "хороших податків", таких як податок на багатство або рента на видобуток природних ресурсів (з відмовою від субсидування видобутку викопних ресурсів).

Друга – скерування інвестицій і структурних фондів з подолання глобальної кризи (наприклад, фонд ЄС на 750 млрд євро) не на покриття дефіцитів і підтримку відмираючих галузей, а на створення нових напрямків розвитку, зокрема, зеленої інфраструктури в містах.

Третя – переорієнтація вектора інновацій четвертої промислової революції на досягнення цілей соціального блага та охорони здоров'я. Простими словами, потрібно спрямовувати ресурси не на створення чергової моделі автомобіля або телевізора, а на випуск нових ліків, засобів профілактики хвороб, нових вакцин, на створення механізмів соціалізації суспільства.

Подібна футурологія викликає алюзію на статтю Джозефа Стігліца, нобелівського лауреата з економіки, яку той опублікував у 2019-му ще до початку пандемії коронавіруса. Іронізуючи з приводу знаменитої книги Френсіса Фукуями "Кінець історії і остання людина", написаної з приводу розвалу СРСР кілька десятиліть тому, Стігліц, майже як Шваб, говорить про "початок історії", додаючи до цього тезу про "смерть неолібералізму".

Стігліц дає жорсткі характеристики, препаруючи механізми так званого зовнішнього управління, добре знайомі Україні: "Наслідки лібералізації ринків капіталу виявилися особливо жахливими: якщо провідний кандидат в президенти країни, що розвивається, втрачав прихильність Уолл-стріт, банки могли просто вивести свої гроші з цієї країни. В результаті виборці опинялися перед жорстким вибором: підкоритися Уолл-стріт або зіткнутися з серйозною фінансовою кризою. Виходило, що у Уолл-стріт було більше політичної влади, ніж у громадян країни".

Механізм "просочування багатства" зверху вниз вже не працює. Світові фінансові регулятори зіткнулися з дивовижною логічною помилкою глобальної економічної системи: для вирівнювання нерівностей і стабілізації соціальної ситуації в період кризи, потрібно більше "друкувати" грошей, але з кожною новою хвилею емісії (кількісного розширення) додаткова ліквідність значною мірою виявляється у розпорядженні банків і потрапляє на ринок капіталу, збільшуючи і без того гіпертрофовані активи тонкого прошарку — 1% від усього населення планети. Таким чином "ефект просочування" багатства спрацьовував лише відносно 5% населення — з їхнього оточення. І чим більше грошей емітується, тим сильнішими стають нерівність і соціальна напруга.

Висновки Стігліца не залишають двозначності: "Неолібералізм у буквальному сенсі несе смерть нашій цивілізації... Єдиний шлях вперед, єдиний спосіб врятувати нашу планету і нашу цивілізацію – дати нове народження історії. Ми повинні відродити дух Просвітництва і знову зобов'язатися шанувати його цінності свободи, поважати знання і демократію".

Професор економіки Нью-йоркського університету Нуріель Рубіні, який передбачив Велику рецесію (світову економічну кризу 2008 р.), також говорить про те, що інструментарій швидко відновлення світової економіки після кризи вже практично вичерпано: "До минулого року політикам завжди вдавалося діставати нового кролика з капелюха для відновлення колишнього рівня цін на активи і стимулювання економічного відновлення: податково-бюджетне стимулювання, майже нульові процентні ставки, два раунди "кількісного розширення", трильйони доларів державної фінансової допомоги і забезпечення ліквідності банків та фінансових установ – чиновники перепробували все. Тепер кролики у них закінчилися". Більш того, він згадує знедолених у нас класиків, описуючи гіпертрофовану модель фінансового капіталізму: "Карл Маркс, схоже, був частково правий, коли стверджував, що глобалізація та фінансове посередництво здатні вийти з-під контролю, а перерозподіл доходу і багатства від праці до капіталу може призвести капіталізм до самознищення (хоча його думка про те, що соціалізм буде кращим, виявилась помилковою). Фірми скорочують робочі місця, тому що немає достатнього кінцевого попиту. Але скорочення робочих місць призводить до зменшення трудового доходу, збільшення нерівності і зниження кінцевого попиту".

Рубіні заявляє про банкрутство двох базових моделей капіталізму: як моделі "дозвольте працювати", характерної для англо-саксонського капіталізму, що передбачає самоусунення держави ("рейганоміка"), так і моделі суспільства загального добробуту (рейнський капіталізм, заснований на бюджетних дефіцитах).

Порятунок світової економіки, на думку Рубіні, лежить в інвестиціях в соціальний капітал, зниження заборгованості домогосподарств і створення робочих місць, націлених на будівництво системної інфраструктури. У цьому він перегукується з Швабом.

Український рецепт

Почнемо зі згаданих Швабом біотехнологій. Новий технологічний устрій буде базуватися переважно на біотесі. Україна в цьому плані володіє унікальним потенціалом для активації в структурі економіки системного біотехнологічного кластеру розвитку. Його суб'єктами могли б стати агрокомпанії, промпідприємства, академічні наукові інститути та освітні установи. Своєрідний сплав науки, освіти та реального сектору економіки, причому на міжсекторальний стику. Одне з ключових місць у цьому кластері належить державному центру трансфертів інновацій, інвестицій і фінансової підтримки у вигляді спецгрантів, субсидій, дотацій і пільгового кредитування. Державний центр – це і вікно для іноземних інвесторів, і єдина точка входу для внутрішніх інвестицій, і захист титулів власності (в тому числі інтелектуальної) учасників кластера, і сполучна ланка між авторами інновацій та їхніми користувачами і споживачами, а також вузол керування фінансовими потоками в контексті кредитування за зниженою процентною ставкою.

Розвиток біотехнологій в Україні міг би відбуватися на базі міжсекторального кластера на стику промисловості (харчової, фармацевтичної, хімічної, нафтогазової та ін); енергетики (використання біоенергії); сільського господарства, медицини (біопрепарати) і зеленої економіки (біотехнологічні методи очищення стічних вод, утилізації відходів, впровадження безвідхідних виробництв, вторинне використання відходів тощо).

Внутрішній потенціал будь-якої економічної системи передбачає наявність мобілізаційних можливостей на рівні 10% ВВП. Для України – це приблизно 400 млрд грн, які можна знайти як за рахунок фіскального маневру, так і за допомогою емісійних джерел, в пропорції 150 на 250 млрд грн. Це саме ті ресурси, які у структурі держбюджету необхідно скеровувати на створення нового, а не на консервацію старого.

Які ще рецепти з озвучених вище адаптивні в українських реаліях? Насамперед потрібно максимально скорочувати всі податки та збори на працю, залишаючи базове фіскальне навантаження на рівні 5-10%. Це називається зниженням "поганих податків". І при цьому підвищувати "хороші податки": ренту на видобуток природних ресурсів, акцизи, екологічні збори, плату за використання водних ресурсів. Варто усвідомити, що інвестиції в металургійний комплекс України вже не прийдуть, так само як і в карбонову, теплову енергетику. Тобто вся система субсидування й пільг для цих галузей контрпродуктивна за своєю природою і призводить лише до збагачення окремих олігархів.

Україна поки що перебуває на поворотній точці між постсоціалістичним суспільством і економікою класичного капіталізму. Перша характеристика підтверджується рівнем нерівності (коефіцієнт Джині), і тут ми одна з найбільш благополучних країн в Європі і не тільки. На критерії постсоціалізму спрямовані і базові запити суспільства: справедливість, рівний розподіл держресурсів. Перехід до фази класичного капіталізму проявляється у вигляді фінансового капіталу, що формується агресивно, диктату зовнішніх кредиторів, засилля монополій і зростання олігархічних ФПГ. Якщо взяти за основу гіпотезу про перехід світової економіки в епоху посткапіталізму, то найбільш адаптивними до нього будуть саме постсоціалістичні країни, які вже провели ринкові реформи, але ще не встигли увійти в стадію системної десоціалізації держави.

Державні ресурси потрібно акумулювати для інвестицій в соціальний капітал. Держава має спрямовувати ресурси, в тому числі і емісійні, на медицину, науку і освіту, а також дотувати домогосподарства для забезпечення їхньої платоспроможності на рівні реального прожиткового мінімуму.

Страх емісії в Україні заснований на досвіді 1990-х і негативних прикладах новітнього часу. Проблема відкриття емісійних каналів в країні полягає в тому, що вони ніколи не використовувалися для інвестування в соціальний капітал, зелену інфраструктуру міст (якість води, повітря, екосистем, місць відпочинку, рекультивацію грунтів), науку, освіту і медицину. Емісія в Україні завжди йшла на пряму підтримку банків або олігархічних фінансово-промислових груп. Тобто проблема не у механізмах, а у використанні.

Проекти у сфері "зеленої" інфраструктури повинні замінити традиційне дорожнє будівництво, яке у нас використовують по старинці для зростання ВВП. У цьому плані "зелені" проекти мають максимальний ефект мультиплікації, вони не тільки формують розгалужені міжсекторальні зв'язки, але й посилюють економічний ефект за рахунок впливу на капіталізацію людського капіталу (наприклад, поліпшення здоров'я населення і скорочення економічних втрат від хвороб). Це і є той самий кролик із капелюха, якого у нас ще не діставали.

Якщо найближчим часом Україна не зможе перебудувати концепцію свого розвитку на людиноцентризм, змістити акцент інвестицій в бік науки, освіти, медицини, екології та базової інфраструктури міст, вона ризикує перетворитися на смисловій анахронізм на карті Європи. Анахронізм з відкритими кордонами...