Капітальний занепад. В яку пастку потрапить Україна без інвестицій у виробництво

Диспропорція капітальних та іноземних інвестицій

Дуалізм української економіки в останні роки був укладен у двох, на перший погляд суперечливих, факторах розвитку. Йдеться про показник капітальних, з одного боку, і прямих іноземних (ПІІ) інвестицій — з іншого. У багатьох країнах дані індикаторів ділової активності жорстко корелюють між собою. Як правило, саме динамічний приплив ПІІ стає джерелом для структурної модернізації бізнесу. Однак у нас при досить високій динаміці капітальних інвестицій на рівні більше 540 млрд грн у 2019 р. (еквівалент $20 млрд), або 14% ВВП, прямі іноземні інвестиції трохи перевищували $2,5-3 млрд, або 2% валового продукту. Причому в структурі джерел капвкладень основна питома вага припадала на власні оборотні кошти підприємств (75-80%). Трохи більше 10% — це кошти державного та місцевих бюджетів. Такі джерела, як позикові ресурси і залучені зовнішні інвестиції, лише замикають список, показуючи мізерний рівень у кілька відсотків.

Однак нашим олігархам не потрібні західні системні інвестори, які разом з вкладеннями в національну економіку привнесуть сюди і свою корпоративну культуру, і вимоги рівних правил ринкової гри. Та й самий економічний простір у нас суттєво обмежений: напрямків по генерації доданої вартості не так багато, що і пояснює схильність вітчизняних ФПГ до горизонтальної, а не вертикальної інтеграції, особливо в конгломератній її модифікації, коли в один флакон зливаються абсолютно різні напрямки: від виплавки металу до банків, телекомунікацій та аграрного сектору.

У цьому контексті мантра про ПІІ стає одвічним плачем Ярославни наших урядів вже не один десяток років. У той час як про капітальні інвестиції говорять мало, хоча саме вони є джерелом структурної перебудови нашої економіки останнім часом.

Як знизилися інвестиції по галузях

Якщо проаналізувати статистичні дані по капітальних інвестиціях за перші півроку 2020-го, то побачимо істотне зниження інвестактивності українського бізнесу в порівнянні з аналогічним періодом минулого року. Падіння склало 35%. За підсумками першого півріччя сумарні капітальні інвестиції оцінюються в 163 млрд грн, це еквівалент $5,8 млрд.

Катастрофічна ситуація з капвкладеннями склалася в секторі транспорту і логістики (мінус 54,4%) при державній участі в інвестуванні на рівні 1,1%. Найблагополучніша динаміка була в секторі фінансів — падіння всього на 0,2%. У секторі інформації та телекомунікацій теж все не так погано — падіння на 8,3%. Але це все галузі з питомою вагою в сумарних капвкладеннях на рівні менше 10%. Флагмани тут — промисловість і будівництво, які показали мінус 37,2 і 22,9% відповідно, при питомій вазі в загальному обсязі 38,6 і 12,6%, тобто сумарно понад 50% капвкладень. До речі, незважаючи на те, що карантинні обмеження практично не торкнулися аграрного сектору, падіння інвестицій там склало 44,5% при нульовій участі держави. На 37,8% скоротилися капітальні вкладення в енергетику.

Капітальні інвестиції за видами економічної діяльності за січень-червень 2020 р. до аналогічного періоду минулого року

Загальна питома вага державних джерел капвкладень склала 4,5%, при цьому традиційно велика участь держави була в фінансуванні інвестицій у таких галузях економіки, як освіта (45,8%), медицина (12,4%) і наука (8,9% ).

Якщо лінійно екстраполювати дані по капітальних інвестиціях на друге півріччя, то ми отримаємо приблизно $12 млрд капвкладень за весь 2020-й, що в перерахунку складе близько 8% ВВП. У 2019 р. ми завершили рік на позначці капвкладень більше 10% від розміру валового продукту. Чому так важливі ці цифри?

Україна в пастці бідності

Свого часу німецький економіст Бруно Кналл, розробляючи тему "пастки бідності", або онтологічного "кола бідності", говорив про те, що відсутність в економіці необхідних коштів на освіту призведе до поступового зниження рівня продуктивності праці — з появою дефіциту висококваліфікованих фахівців.

Початковий рівень доходу в економіці є відправною точкою для визначення функції заощаджень та інвестицій. Тут все очевидно: якщо у бізнесу скорочується розмір прибутку, то не буде коштів і на інвестиції. Якщо падають доходи населення — не буде і заощаджень.

Економісти виділяють наступні передумови виникнення "пастки бідності":

• слабка доступність кредитних коштів;
• погіршення екології;
• корупція;
• відтік капіталу з країни;
• деградація системи освіти і медицини;
• військові конфлікти;
• деградація системної інфраструктури.

Як бачимо, в Україні наявні всі сім базових передумов бідності. Але при чому тут капітальні інвестиції?

Економіст з США Харві Лейбенстайн написав роботу під назвою "Економічна відсталість і економічне зростання. Дослідження в області теорії економічного розвитку". У ній він, зокрема, довів, що повільне поліпшення стандартів життя в країнах, що розвиваються, підсилює їх економічну деградацію. Виглядає це приблизно так: невелике зростання доходів призводить до поліпшення стандартів життя і зростання її тривалості, і даний показник збільшується більш динамічно, ніж продуктивність економіки і продуктивність праці. В результаті відбувається зростання навантаження на систему соціального забезпечення населення, фіскалізація економіки і втрата нею своєї привабливості. Це явище отримало назву "квазістабільна рівновага Лейбенстайна". Повільний економічний розвиток для країн, що розвиваються, рівнозначний зниженню подушного розміру ВВП або його заморожування на одній позначці, яка роками істотно не змінюється.

Такі країни, як Україна, поки що рятує модель дуалістичної економіки, сформульована англійським економістом Вільямом Артуром Льюїсом. Як не дивно, майже така ж ситуація була і на старті індустріалізації СРСР. Йдеться про перетікання трудових ресурсів з одного сектора в інший. Тільки в 30-х роках минулого століття основним реципієнтом трудових ресурсів була знову створювана промисловість, а зараз надлишок людського капіталу, що вивільнився, в Україні поглинається зростаючим сектором послуг і зовнішньої трудовою міграцією. Також відбувається рух трудових потоків від села до міста, особливо з провінції до Києва. До тих пір, поки зберігається ця дуалістичність у розвитку, ми і будемо спостерігати "багатий Київ" і жебрацькі регіони, а Україна продовжить залишатися країною контрастів, коли по розбитим дорогам їздять дорогі імпортні автомобілі, а розмови про багатство і бідність населення спокійно уживаються в рамках одного і того ж дискурсу.

Вичерпання ж ефекту дуалістичності призведе до схлопування економічної моделі, коли дефіцит капіталу не буде вже компенсуватися надлишком робочої сили, зокрема на експорт.

Два дефіцити української економіки

Як показують дослідження західних економістів, з "пастки бідності" можна вийти за умови нарощування капітальних інвестицій до рівня понад 10%. Саме при цьому можливе зростання реальних доходів населення, що і підтвердила динаміка 2016-2019 рр. в Україні, коли відновлення потоку внутрішніх інвестицій стало відправною точкою економічного зростання. Виходячи із зазначених вище параметрів, у 2020-м реальне зростання доходів населення у нас, на жаль, неможливе.

Багато країн роблять наголос на капітальні вкладення. Зокрема Китай, де інвестпотоки в першому кварталі 2020-го скоротилися на більш ніж 24%, але зараз завдяки вирівнюванню динаміки інвестицій Піднебесна вже розраховує на підсумкове зростання в 2,6% в нинішньому році. Для стимулювання капінвестицій Пекін застосовує пакет заходів з нарощування внутрішнього споживчого попиту і зростання доходів населення. Для цього субсидується збереження робочих місць, знижуються податки і дерегулюється участь держави в мікроекономічних процесах. Замість будівництва доріг і мостів акценти зміщуються в бік інвестицій у цифрову економіку: 5G, дата-центри, інтернет речей. Якщо мова і заходить про фізичну інфраструктуру, то це будівництво підземного транспорту і розвиток системи перевезень на альтернативних видах палива, перш за все електротранспорту.

Приблизно ту ж історію бачимо в Євросоюзі, де всерйоз заговорили про концепцію "зеленої, соціально-ринкової економіки" (як про поглинача майбутніх інвестицій, зокрема надмірної ліквідності Європейського центробанку і держвидатків), і в США, де роблять ставку на промислово-технологічну модель розвитку.

Тим часом Україна в останні роки живе в умовах двох дефіцитів: заощаджень (з 2019-го відбувається зниження параметра накопичень населення) і торгового (товари і послуги).

Модель економічного зростання з двома дефіцитами свого часу описала група американських економістів. Вона являє собою ряд рівнянь, що показують взаємозвʼязок дефіциту заощаджень і зовнішньої торгівлі товарами і послугами, виходячи з базової формули:

I — S = М — Х,

де М — імпорт; Х — експорт; I — внутрішні інвестиції (капвкладення); S — валові заощадження.

Як бачимо, перевищення інвестицій над заощадженнями можливо за умови перевищення імпорту над експортом і навпаки: перевищення заощаджень над інвестиціями можливо при домінуванні експорту над імпортом.

Торговий дефіцит таким чином поглинається додатковими інвестиціями, які формуються за рахунок пригнічення процесу заощаджень. А орієнтована на експорт економіка з торговим профіцитом призводить до зростання внутрішніх заощаджень, які випереджають інвестиції.

Не випадково один з авторів моделі Холліс Чінер описав її в статтях "Альтернативи розвитку у відкритій економіці: випадок Ізраїлю", "Іноземна допомога і економічний розвиток" і "Альтернативи розвитку для країн Латинської Америки". Україна в цьому контексті схожа і на Ізраїль часів 60-х років минулого століття і на країни Латинської Америки одночасно. У нас джерелом покриття моделі економічного розвитку з двома дефіцитами стали і внутрішні капвкладення, і зарубіжні трансфери (як в Ізраїлі, тільки там — з боку діаспори, а у нас — з боку трудових мігрантів), а також міжнародна допомога та кредити.

Приплив імпортних товарів на час вирівнює дефіцит заощаджень, зростання яких призводить до подальшого зниження торгового дефіциту. Тобто у міру збільшення доходів населення і відповідного нарощування заощаджень зʼявляються і джерела для інвестування у власне виробництво, а це, в свою чергу, насичує внутрішній ринок товарами національного виробника, призводить до витіснення імпорту і вирівнюванню торгового дефіциту в профіцит. Істотну роль тут відіграє і політика держави щодо створення умов для зростання доходів населення і реалізації принципів національної промислової політики.

Соломинка інвестицій

Чінер проаналізував історію 50 країн, що розвиваються, і прийшов до висновку, що динаміка накопичення заощаджень має зрости з 5 до 10-15%, щоб забезпечити зростання економіки на 5-7%.

Виходячи з цієї ж формули, модель зростання можлива навіть при відсутності масштабних інвестицій, якщо експорт перевищує імпорт. При такому співвідношенні заощадження будуть збільшуватися. Дана ситуація можлива при домінуванні експорту послуг і інновацій. У такому варіанті "місто майстрів" йде в минуле і йому на зміну приходить "місто інноваторів", вчених і айтішників.

Найдивовижніше, що подібна схема частково була б можлива в Україні, якби ми змогли вдало продати на геополітичному ринку свій транзитний потенціал і зберегти науковий. У такому випадку експорт послуг у структурі нашого платіжного балансу міг би скласти не $15 млрд, а в два-три рази більше. Але ця можливість уже практично втрачена.

Таким чином, на даний момент капітальні інвестиції були чи не головною соломинкою, за яку трималася наша економіка. Застосування у нас моделі розвитку економіки з подвійним дефіцитом закінчилося фіаско, іноземна допомога не стала визначальним поштовхом, а пристрасть до зовнішніх кредитів не привела до зниження торгового дефіциту, скоріше навпаки. У цих умовах не МВФ і Євросоюз, а саме внутрішній бізнес був тією самою основою нашого економічного розвитку: повільного, гіпертрофованого за структурою, але все ж руху вперед. І найбільш токсичний наслідок карантинно-політичної турбулентності — ризик втрати мотивації українського бізнесу вкладати гроші в свою державу.