Доктрина Байдена. Куди повела Америку нова адміністрація

Виступ президента США в Держдепартаменті 4 лютого був програмним. З одного боку, він підсумував ходи, які встигла нова адміністрація зробити з моменту прийняття вудил правління, а з іншого — задав порядку денного для американської зовнішньої політики як мінімум на два роки (курс, як правило, коригується за підсумками проміжних виборів). Тому до цієї промови Джо Байдена була прикута пильна увага як союзників, так і ворогів Америки в усьому світі, оскільки слід було очікувати, що політика "егоїстичного націоналізму" і "односторонніх дій" часів Трампа буде згорнута.

В інтересах середнього класу

Якоюсь мірою це і справді відбувається — хоча не факт, що повернення до багатосторонніх дій призведе до кращої ефективності. Разом з тим союзникам Америки — як офіційним в рамках НАТО, так і тим, що перебувають з нею в двосторонніх військово-політичних відносинах, а також у своєрідних гібридних альянсах, таких як Україна, — надзвичайно важливо не впадати ні в ейфорію, ні в зайвий песимізм. Адже схоже, що синдромом "зрада-перемога" Києву вдалося заразити чимало держав — як своїх союзників і сусідів, так і власних недоброзичливців з регіону і в інших глобальних локаціях.

Щоб не підпасти під вплив цього синдрому, необхідно уважно прислухатися до того, що було сказано президентом США на зустрічі в Держдепартаменті, і придивитися до дій, які встиг зробити Джо Байден за свої перші тижні на посаді американського лідера.

Простіше почати з другого — фактично Байден успадкував від Трампа практику впровадження в життя власної політичної лінії шляхом розпоряджень, концептуальна база для якої була розроблена ще на зорі президентства Джорджа Буша-молодшого. Ця концепція, "замовлена" віцепрезидентом Діком Чейні, мала на увазі можливість глави держави і виконавчої влади (в тому-то і сенс президентської республіки в США, що це одна і та ж людина) правити за допомогою декретів, які потім або наберуть вагу законів, або будуть скасовані. Приблизно так само, до речі, діяв і Леонід Кучма в Україні протягом 1996-1999 рр.

Сенс першої приблизно півсотні президентських указів (для України такі укази — звичайна, по суті, практика, а ось для США двозначна, оскільки їх може скасувати суд досить низького рівня, не кажучи вже про Конгрес) складається головним чином в широкій ревізії зробленого Трампом.

Білий дім як раннього Трампа, так і раннього Байдена діє трохи напролом, в "турборежимі", адже важливо показати, що новий президент втілює свою програму з місця в кар'єр, а далі — буде далі, щось загрузне в судах, щось ні, щось стане питанням обговорення в Конгресі. Але далеко не відразу, адже, як і Трамп, як і Обама на початку свого терміну, Байден домігся більшості в обох палатах, нехай в Сенаті і екстраординарного, одним голосом головуючого віцепрезидента при полярному голосуванні.

В цілому ці укази стосуються скасування дискримінаційних обмежень для меншин, а також імміграційних квот, порушені питання охорони здоров'я, клімату (повернення в Паризький пакт), відповідей на інші виклики в соціальній сфері — зокрема, необхідно якось вирішувати питання гігантського міхура на ринку студентського кредитування.

У зовнішньополітичній площині при цьому навіть в перших розпорядженнях президента вже можна помітити втілення доктрини "дипломатія в інтересах середнього класу". Зокрема, заборонні квоти і тарифи на імпорт сталі Байденом були продовжені. А в чому ж полягає ця умовно нова доктрина, розроблена чинним радником з національної безпеки Джейком Салліваном? Її основні положення більш-менш викладені в зверненні до співробітників Держдепу, при цьому варто розуміти, що, на відміну від хаотично-емоційного Трампа, ветеран-функціонер і чиновник Байден має намір її дотримуватися.

У виступі, що передує промові Байдена, держсекретар Ентоні Блінкен в першу чергу відзначив прихильність свого багаторічного начальника демократичній формі правління, його віру в професійних дипломатів і (що важливо) фахівців з розвитку. Причому були названі і Ірак, і Афганістан, і, як старовинний, дружній для США європейський символ, — Франція. А також, як данина внутрішньому американському тренду, — ПАР. На думку держсекретаря, авторитаризм в лінійці загроз для США поступається лише пандемії коронавіруса, а сам по собі світ не здатен організуватися для протистояння цим загрозам, для чого й необхідно моральне і політичне лідерство США. При цьому повернення до лідерства передбачає інтерес американського середнього класу, який служить як політекономічною основою республіки, так і самою очевидною жертвою процесів глобалізації.

Повернення Америки

Це, загалом, виглядає як якась спадкоємність по відношенню до минулого президентства — адже слід пам'ятати, що в 2020 р. Джо Байден виграв завдяки підтримці тих же штатів Середньої Атлантики і Середнього Заходу, які в 2016-му зробили президентом Дональда Трампа. Тому "Повернення Америки" — це повернення на певну розвилку, перехрестя, але зовсім не часів Джорджа Буша-молодшого (принаймні поки). Однак якоюсь мірою це повернення в епоху Клінтона — з тими уточненнями, які сформував весь минулий з 90-х час.

Про це свідчить як мінімум перегляд наміру виводити американські війська з Афганістану, припинення участі США в саудівській операції в Ємені (що не призвела до будь-якого відчутного результату через постійні домовленості між місцевими племенами і слабкого лідерства Ер-Ріяда) і зупинка скорочення американського контингенту в Німеччині.

Близькосхідний напрям в системі структур федерального уряду, які відають зовнішньополітичною діяльністю, взагалі згортається (власне, треба визнати: все, що можна було — з корисного, — на Близькому Сході зробив Трамп, а боротьба навколо іменування посади посла в Ізраїлі, "з Палестиною" або "без ", носить скоріше ритуальний характер). Основних напрямів, таким чином, буде три: Китай, співпраця з ЄС і протистояння Росії.

Незважаючи на блискавичне підмахування Путіним пролонгації ракетної угоди СНО-3, говорити про неї як про якийсь козир або серйозний аргумент не доводиться, оскільки РФ в принципі втратила потенціал нарощування подібних озброєнь, а технології нового рівня їй вже не світять. Байден же отримав пару очок у "ретропацифістів" у власній партії. Що стосується Трампа, то він тримав цей договір на паузі чи то заради зустрічі з Путіним, чи то заради залучення в більш широкий, новий договір китайців, а це мало б сенс тільки в разі виграшу ним другого терміну. А так — це документ швидше з набору "баласту". З Росією і Китаєм нова адміністрація має намір спілкуватися по-іншому і, незважаючи на ряд експертних заперечень, не бажає складати їх в одну корзину.

Що з ними з усіма робити

Що робити з сусідами і "родичами" — першому Байден подзвонив канадському прем'єрові Трюдо, а до того, ще в статусі новообраного президента, провів бесіду з британським прем'єром Джонсоном, — поки не зовсім ясно. З НАТО вони нікуди не дінуться, канадці з переформатуванням НАФТА раніше погодилися, а повернення до розмови про трансокеанське партнерство хоч і ускладнено новим позаєвропейським статусом Великобританії і збільшеною вагою Німеччини, — ймовірно, все ще не питання цього року. Але деякі примірки вже почалися. Так, хоча Борис Джонсон і обережний у стосунках з Китаєм, він вже підтвердив лояльність загальній глобальній стратегії США. Зрештою, в кишенях самого Джонсона поки тільки вкрай спірна угода з ЄС і (як не парадоксально) широка угода з Україною, і це на тлі драматичного провалу в економіці і непереконливих рейтингів всередині країни.

У той же час Росія згадується — можливо, вперше, якщо не брати до уваги заяви Обами часів боротьби з лихоманкою Ебола, — за пріоритетністю відразу ж в першому-другому змістовному абзаці промови Джо Байдена. Що примітно — у зв'язці з підтвердженням курсу на відновлення традиційних альянсів. Останнє і добре, тому що дає Україні і Грузії шанс на продовження повноцінної інтеграції в НАТО, і погано, тому що, мабуть, передбачає узгодження подальших пакетів санкцій з європейцями.

Головним ворогом названий авторитаризм, представлений загрозливою самим основам американської політичної системи Росією і, більш глобально і в світоглядному форматі, Китаєм. Китай при цьому названий суперником, в той час як Росія — підривної силою, що передбачає можливість компромісів з першим, але не з другою.

Питання розповсюдження ядерної зброї і технологій подане в пакеті відновлення союзів, що передбачає якоюсь мірою повернення до пошуку шляхів умиротворення Ірану. Звідси, власне, і "єменський пас". У будь-якому випадку Саудівській Аравії продовжать пригадувати потурання і співучасть членів великої королівської сім'ї в терактах 9/11 і мотивувати здатність самої — включно з союзниками з Перської затоки (до речі, одна з оборонних угод з ОАЕ теж була недавно зупинена) — протистояти Ірану, оскільки це, в першу чергу, її проблема. Очевидно, що зроблене на Близькому Сході попередньою адміністрацією — нехай і під завершення її повноважень — руйнуватися не буде (а "вазеліном" стане різноманітна правозахисна риторика, яка натякає скоріше на розділ відповідальності з європейцями за проблеми, які генеруються ісламізмом).

Цілих кілька пропозицій в промові президента присвячені актуальній темі — Бірмі, яку вперто не називають М'янмою, — що демонструє спадкоємність з демократичними адміністраціями Картера, Клінтона і Обами, але чи буде слідом за цим "а" сказано "б" (санкції), поки неясно, в той час як японські інвестори в пивну індустрію цієї країни вже розірвали довгострокові контракти.

Ліга демократій

Важливо звернути увагу ще на ряд моментів в програмному зверненні нового господаря Білого дому до дипломатів.

Перший — це повернення глобалізації до порядку денного і Сполучених Штатів до ролі її технологічного, політичного і економічного лідера, нехай і в оновлених умовах завдання. Поки з риторичної точки зору, але на сьогоднішній день це закриває питання розповзання або розмивання єдиного загальнолюдського прогресу, що було робочим припущенням в епоху президентства Дональда Трампа. Воно знову ставиться так: лідерське ядро, периферія, глобалізація — і її вороги.

Другий — це становлення міжнародної ліги демократій, окресленої першими контактами Джо Байдена: Великобританія, Канада, Німеччина, Франція, НАТО, Південна Корея і Австралія (Нову Зеландію, схоже, сприймають як частину Тихоокеанського блоку разом з Японією, Австралією і Південною Кореєю). Це, загалом, щось нове або ж добре забуте старе, якщо ми згадаємо про демократа Гаррі Трумена, якоюсь мірою демократа Джона Кеннеді, значною мірою — демократа Джиммі Картера, оптиміста Білла Клінтона і практики Барака Обами (теж, природно, демократів). Сказано при цьому про союзників і "ключових партнерів", до яких, варто сподіватися, відноситься і Україна (з її регіональною системою в складі Грузії і Молдови, яку, при хоча б якійсь енергії Києва, можна було б і розширити).

Третій — президент у своїй промові знову повертається до Росії, повторюючи і перефразовуючи ключові тези своєї телефонної розмови з Володимиром Путіним. Він перераховує її численні злочини проти США, міжнародного миру і власних громадян, зокрема Олексія Навального. Прозвучало і ключове слово — корупція, а також відмова від подальших відступів в ситуаціях необхідності відповідати ударом на удар, в той час як протистояти російській загрозі Америка має намір спільно з "партнерами схожих поглядів". Це, схоже, натяк на адресу Туреччини та Азербайджану, а також держав Затоки — як мінімум публічно Вашингтон намагатиметься вибирати засоби вирішення проблем, не користуючись будь-якими, якщо існує вибір.

Четвертий — США, як уже не раз зазначалося, роблять ставку на свої передові технології в справі придушення загроз, посилюючи відповідні відомства. А Пентагон починає проводити перегляд системи розміщення контингентів по всьому світу. Іншими словами, інвентаризацію, що звучить як шпилька навіть не в бік Трампа або Обами, а ще Буша і Клінтона. Але чи на адресу керівництва Польщі, яке очікує збільшення американського контингенту, наприклад? Ця лінія питань, безсумнівно, стосується і України, і того, як варто поводитися в нових умовах Києву.

Україну з Америкою чекає непроста розмова, адже інвентаризація торкнеться не тільки американських контингентів, але і всієї зовнішньополітичної системи США. Вашингтон продовжить посилювати українську армію і спецслужби, посилювати — без прямої шкоди для себе — санкції проти Росії, але повернеться до вимог декриміналізації української економіки і державного апарату. У зв'язку з цим важливим буде вибір фігури нового посла в Києві, а також найближчий графік візитів, зустрічей і переговорів на рівні Держдепартаменту, Пентагону, мінфіну США, з одного боку, і українських відомств — з іншого. Дрібних провокацій і спроб гнути український Тризуб в різні боки Америка більше прощати не стане.