Корейцям пощастить першими. Як безумовний базовий дохід стає реальністю

По-новому про старе

Почнемо з дефініцій. ББД — це безумовний базовий дохід, який гарантується кожному громадянинові незалежно від результатів його трудової та/або підприємницької діяльності. ДГР — це державна гарантія роботи, коли уряд забезпечує формат так званої повної зайнятості населення, крім структурного безробіття (завжди в суспільстві будуть люди, які з тих чи інших причин не можуть працювати). Йдеться про подолання циклічного безробіття, коли внаслідок руйнування економічного циклу працездатні й нерідко висококваліфіковані співробітники опиняються на вулиці. ДГР унеможливлює подібне.

Очевидно, що ББД та ДГР мають лише одного гаранта своєї життєздатності у сучасній економічній системі. І це не ринок, а держава. Жодний ринок, навіть ринок досконалої конкуренції, не забезпечить ні гарантованою роботою, ні базовим доходом. Це може лише сильна держава. Сильна економічно, а не лише адміністративно. Приклади таких держав — США, Німеччина, Японія, Швейцарія та інші розвинені країни. Приклад адміністративно сильної держави — Північна Корея, яка, на відміну від Південної, навряд чи стане початком історії.

Таким гравцям, як Facebook (Meta), Google, Microsoft або Tesla, люди у своєму соціальному та професійному різноманітті потрібні лише як споживачі, але не як виробники. ТНК у майбутньому зможуть зосередити у руках капітал, який у рази перевищуватиме можливості класичних держав. Вони зможуть платити людям, щоб ті споживали їхні продукти та послуги. Формується новий контур руху капіталу, у якому соціалізація через працю стане другорядною. Насамперед люди соціалізуватимуться через споживання.

Недаремно Ілон Маск підтримав запровадження безумовного базового доходу: на його підприємствах робототехніка вже давно витісняє робітників, та його мрія — це повністю автоматизоване виробництво електрокарів. Маск готовий платити звільненим робітникам безумовний базовий дохід за умови, що ті купуватимуть у кредит його електрокари. "Я кажу так не тому, що хочу таких змін, а тому, що вважаю це найбільш імовірним майбутнім", — зазначив він.

Уперед у минуле

Якщо політика — квінтесенція економіки, то зрозуміло, чому Маск у своїх політичних проєктах підтримує кандидата в президенти США Ендрю Яна, венчурного капіталіста, програма якого спирається на концепцію ББД: кожен громадянин США отримуватиме $1000 щомісяця, відмовившись при цьому від усіх інших програм соціальної підтримки.

Постає питання, де брати на це гроші. Друкувати, як це робили під час пандемії та карантину? Зовсім ні. Виплати здійснюватимуться за рахунок податку, що стягується з доходів інноваційних компаній, тобто того самого бізнесу, діяльність якого призводить до появи так званого технологічного безробіття, коли люди втрачають свою роботу через появу нових технологій, що мінімізують людську працю.

Навіщо ця система потрібна платформному інноваційному капіталізму? Там просто хочуть уникнути появи в суспільстві масового руху, аналогічного луддитському. Тільки якщо класичні луддити з'явилися на зорі промислової революції на початку XIX ст., то класичні можуть виникнути в середині XXI ст.

Нагадаємо, рух луддитів виник у Великій Британії у 1811 р., і його засновником став Нед Лудд, який зруйнував перші панчішні верстати, що позбавили роботи сотні жінок-в'язальниць. Рух дуже швидко переріс у індустріальний саботаж, коли луддити громили мануфактури і розбивали верстати. Тоді їх просто вішали, розстрілювали й відправляли на каторгу до Австралії. Зараз цивілізовані часи, і для недопущення масових актів індустріального саботажу потрібно просто платити.

Таким чином, для Маска податок на інновації для виплати ББД — це спосіб мінімізувати соціальну токсичність технологічного безробіття, не допустити організованого індустріального саботажу, коли його роботів розлючені реднеки розберуть по гвинтиках. Заплатити 10%, щоб зберегти 90%, замість втратити 100%, — логічний підхід.

Приблизно ту саму картину у роботі "Неолібералізм: нова стадія капіталізму" описав Фрей Бетто, бразильський інтелектуал і філософ лівого штибу. Ось відповідний уривок: "Економічно самодостатні держави починають іти в минуле. Вплив — і влада — президентів Сітібанку або "Хонди" стає більшим, ніж президентів або прем'єр-міністрів багатьох країн... У першій половині XX ст. капіталізм був зацікавлений у зміцнення держави, яка вигодовувала великі корпорації фінансовими вливаннями, податковими пільгами та законодавчими привілеями. Наразі транснаціональні корпорації, що контролюють економіку планети, наполягають на приватизації держпідприємств, тобто вони хочуть послабити державу і посилити ринок: менше законів, більше розбещеної конкуренції... При неолібералізмі держава має тенденцію залишитися лише регулятором юридичних контрактів та апаратом придушення незадоволених, виключених, які оплачують своїм життям рахунки тих, хто живе на острівцях достатку... Ліберальний капіталізм говорив про "національний розвиток" і демонстрував стурбованість, коли зростали безробіття та маргіналізація. Сьогодні неолібералізм уже не зацікавлений у залученні всіх до ринку, він зацікавлений у виключенні. Коротше кажучи, безробіття є для системи не проблемою, а лише ознакою того, що розвиток субпідряду та технологічний прогрес, який створює машини, яким треба все менше людських зусиль, скажімо, збирача на конвеєрі, скорочують кількість робочих рук. Система зацікавлена не у збільшенні кількості споживачів на ринку, а в тому, щоб у тієї ж кількості споживачів було більше грошей.

Насправді виявляється, що у концепції безумовного базового доходу найближчим часом буде лише один гідний противник. Це формат державної гарантії роботи. Останній концепт — невід'ємна частина Сучасної монетарної теорії (СМТ) з її принципом: "усе, що має матеріальне втілення, має бути профінансовано". Тобто зі збільшенням безробіття потрібно лише посилювати завантаженість основних засобів, застосовуючи при цьому весь арсенал урядового та монетарного інструментарію. А якщо цього буде недостатньо — створювати нові виробничі активи й додаткові робочі місця, аж до досягнення умовного рівня повної зайнятості. У цьому форматі держава знижує соціальне навантаження та збільшує інвестиційне. Люди мають самі заробляти собі на життя, держава просто зобов'язана забезпечити їх роботою. Циклічного безробіття в цьому форматі не може бути апріорі. Дії Трампа під час пандемії були спрямовані на збереження робочих місць шляхом їхнього дотування за рахунок державних коштів. Маск з цього приводу мав свої міркування: нікого рятувати не потрібно, достатньо виплачувати гарантований базовий дохід.

Зіткнення цих концепцій — своєрідний маркер двопартійного протистояння США. За всієї умовності та натягнутості даного порівняння можна сказати, що Трамп — це рух до державної гарантії роботи, а Байден — до виплати безумовного базового доходу. Трамп — це спроба відродити старий добрий індустріальний капіталізм, а Байден — це "лінк" до фінансового та платформного постіндустріального капіталізму. Зрозуміло, що на практиці бачимо змішання стилів: Трамп застосовував елементи концепції ББД, а Байден говорить про гарантії роботи. Це приблизно та сама історія, коли комуністи в СРСР на початку 1920-х говорили про НЕП. Надалі відбудеться кристалізація цих теорій, коли демократи у своїх передвиборчих програмах купуватимуть електорат обіцянками збільшити ББД ще на кілька сотень доларів, а республіканці говоритимуть про скорочення безробіття на кілька відсотків.

Гра в кальмара, або ББД по-корейськи

У Південній Кореї також з'явилися свої демократи по-американськи. Принаймні губернатора провінції Кьонгідо Лі Джемена порівнюють із лідером радикального крила американських демократів Берні Сандерсом.

Кьонгідо — найбільш густонаселена провінція країни. У разі своєї перемоги на президентських виборах (які відбудуться у березні) Джемен обіцяє реалізувати п'ятирічний план щодо впровадження у Південній Кореї концепції ББД. Спочатку кожен громадянин отримає по 1 млн вон ($840) одноразово, потім, у міру реалізації програми, виплати стануть щомісячними у розмірі 500 тис. вон ($420).

Таким чином, Південна Корея спробує поставити на паузу "Гру в кальмара", у яку із суспільством грають великі національні корпорації. Побічний наслідок такої гри — галопуюче зростання кредитної заборгованості домогосподарств, подорожчання житла (ціни зросли вдвічі) й освіти, катастрофічна бідність людей похилого віку та безробіття серед молоді. У нинішній моделі неоліберального капіталізму це все "паразити" (за назвою оскароносного корейського фільму). І безробітні, і люди похилого віку без приватного венчурного фонду, і позичальники. Як наслідок — соціальна апатія і падіння рівня народжуваності.

Лі Джемен каже: "Справжня свобода можлива тільки тоді, коли людям гарантовані базові умови для життя, включаючи дохід і забезпечення житлом. Південна Корея має стати країною, де вирішені проблеми нерівності, несправедливості та корумпованості і де на тлі постійного економічного зростання для всіх відкрито безліч можливостей і шансів втілити мрії".

Йому вторить і аналітик Standard Chartered Пак Чонхун: "У міру того, як у країні розгортається криза системи охорони здоров'я, люди погоджуються з тим, що державі потрібно посилити підтримку населення. Тому вони поступово починають приймати деякі радикальні ідеї, які раніше вважалися соціалістичними".

Таким чином, ідея про безумовний базовий дохід у Південній Кореї пов'язана з побічними наслідками, описаними вище. Проте треба розуміти, що чим багатша країна, тим більше вона схиляється до концепції ББД на противагу гарантуванню роботи.

Сьогодні збуваються пророцтва Джеремі Ріфкіна, який у книзі "Кінець роботи" передбачив третю промислову революцію, пов'язану з витісненням людської праці. Ріфкін погоджується з Карлом Марксом, який говорив, що впровадження нових технологій призводитиме до відносного зубожіння мас, а не до їхнього збагачення. Адже роботи працюватимуть на Маска, а решта — житиме на тисячу доларів на місяць. І для того щоб з'явилося більш справедливе "суспільство співробітництва", описане Ріфкіном у його книзі "Товариство нульових граничних витрат", контури його повинен формувати не Маск, а швидше синтез Маркса і Пола Самуельсона (нобелівського лауреата й автора найпопулярнішого підручника з економіки "Економіка: вступний аналіз"). Ідея у тому, що інформаційні технології дозволяють об'єднати виробників і споживачів у розподілену структуру на основі співробітництва. Приклад, що добре зарекомендував себе у світі, — об'єднання за допомогою інтернету міських господарств з фермерами, коли перші вносять фіксовану суму перед посівним сезоном, а другі згодом поставляють їм частину врожаю. Ще варіант — веб-платформи, на яких фахівці пропонують товари безпосередньо потенційним покупцям, зменшуючи свої витрати.

Що ж до прагнення суспільства до нульових граничних витрат, то в його основі лежить факт, що інформація стає найголовнішим фактором продуктивності. Саме знання, інформація, а не праця чи навіть фізичний капітал. По суті, це сучасне переосмислення ідеї Маркса про те, що "розвиток основного капіталу є показником того, наскільки загальне суспільне знання перетворилося на безпосередню продуктивну силу". Нагадаємо, що, згідно з трудовою теорією в розробці Маркса, хоча машини і багаторазово підвищують продуктивність, джерелом додаткової вартості завжди є праця — або "жива" (найняті працівники), або "завершена" (машини, обладнання чи інші ресурси, які хтось створив і підготував). З цього випливає, що зі зменшенням кількості праці падають і витрати, а коли виробництво настільки автоматизоване, що майже тільки машини (або, скажімо, програмне забезпечення) передають свою вартість товару, а самі ці машини можуть працювати дуже довго, то граничні витрати, тобто витрати на кожен наступний екземпляр, прямують до нуля.

Однак такий погляд на формування вартості не узгоджується з домінуючою теорією граничної корисності, згідно з якою ціна товару залежить від задоволення чи приємність, які він може доставити споживачеві, причому кожна наступна (гранична) одиниця того самого продукту зменшує його суб'єктивну корисність. У всіх своє розуміння корисності того чи іншого товару. І воно, як, зокрема, вважав Пол Самуельсон, відповідає певній шкалі переваг, індивідуальній для кожного споживача. Але, крім того, він був прихильником об'єднання різних поглядів на ту саму проблему заради отримання повної картини, намагаючись "синтезувати" найкраще. Тому вирішення питання про те, як усе-таки формується вартість товарів та послуг з урахуванням затраченої праці, капіталу та знань, з одного боку, та індивідуальних переваг споживачів — з іншого, допоможе зрозуміти, як працюватиме капіталізм у суспільстві співробітництва.  

Справи українські

Зрозуміло, що для України проблеми робототехніки поки що важливі майже так само, як зростання поголів'я оленів на крайній півночі, в Лапландії. Та й для виплати ББД у нас просто немає грошей. Але й у нас є можливість зробити свій внесок. Хоча б у вигляді застосування золотого стандарту соціальної політики, коли мінімальна зарплата, мінімальна пенсія, прожитковий мінімум і неоподатковуваний мінімум доходів громадян рівні. Тобто вже зараз в Україні варто вжити заходів для подолання пенсійної бідності, перестати оподатковувати мінімальні зарплати і встановити реальний прожитковий мінімум, а не знущальний бюджетний.

Крім того, у нас є регіон, де Україна могла б застосовувати синтез ДГР та ББД, — йдеться про підконтрольні Києву райони Луганської та Донецької областей. Зараз ми спостерігаємо ефект вимивання інвестицій з цих регіонів, який супроводжується посиленою внутрішньою міграцією. Немає роботи — немає стимулу пов'язувати із регіоном своє майбутнє, якщо ти ще молодий. Фактор війни довго посилюватиме цей ефект, зміцнюючи перекіс у бік західної частини країни, де ризики військового конфлікту суттєво нижчі. Як наслідок — інвестиції йтимуть на захід, а на сході — порожня "інвестиційна тарілка". Адже підконтрольні райони двох східних областей — саме той регіон, де нам потрібно формувати свою промислову вітрину. Для досягнення цієї мети є два шляхи: перезавантаження технологічного устрою в масштабі регіональної економіки або рестарт існуючого промислового потенціалу. Перший варіант гарно звучить на презентаціях, але практично не можна реалізувати. Потрібні масштабні інвестиції, і не лише держави та західних донорів, а й бізнесу. А їх не буде. Залишається другий варіант. Але тут слід чесно визнати: мета рестарту промисловості у двох областях — не прибуток, а відновлення життєвих струмів у регіональній економіці, зупинення економічного некрозу. Це як приклад Кесонського промислового парку, створеного підприємствами Південної Кореї поблизу Північної. Більшість бізнесів там були збитковими і дотувалися Сеулом, оскільки мета була не заробити, а прискорити інтеграцію з північчю.

Україна може здійснити промисловий рестарт на підконтрольних територіях Донецької та Луганської областей, якщо розпочне програму дотування створення робочих місць і реалізує концепцію гарантованого середнього трудового доходу — на рівні середньої зарплати по країні (тобто ніхто в цьому регіоні не повинен отримувати менше). Це могло б стати нашим "початком історії", нехай і в регіональному масштабі.