Ціна держави. Чому бізнесу не треба знижувати податки

Податкове навантаження: хто більше платить

"Заморські гості", які виконують арії про реформи, а також вітчизняні експерти іноді називають страшні цифри про ціну держави в 40% і про більш ніж 35%-й податковий тиск на бізнес, маючи на увазі під останнім показником відношення податкових зборів до ВВП.

При цьому вони явно не відчувають масштаб предмета обговорення. Плановий розмір ВВП на 2021 р. становить 4,5 трлн грн, в 2020-му було трохи більше 4 трлн. Тобто ціна держави в розмірі 40% має на увазі, що бюджетні витрати становлять 1,8 трлн грн, чого в Україні не було ніколи. А податкове навантаження на бізнес в розмірі 35% від ВВП можливе при загальній сплаті податків бізнесом в межах майже 1,6 трлн грн, що майже в два рази перевищує реальний податковий збір за 2020 р.

Тобто визначення зазначених вище показників супроводжується великою кількістю маніпуляцій: сову у вигляді статистики буквально натягують на глобус, під яким маються на увазі страхітливі дані. У суму сплачених податків включають, наприклад, збори на митниці у вигляді мит і ПДВ, нарахованого на ввезені товари. Але це ніяк не можна назвати податковим тиском на внутрішній бізнес, так як це оподаткування іноземних товарів за допуск на внутрішній ринок, причому суму податку сплачує кінцевий споживач, тобто звичайний громадянин, що купує китайські гумові шльопанці на одеському ринку. Для справедливості варто зазначити, що бізнес таки страждає, сплачуючи ПДВ при імпорті обладнання, але ці суми не домінують в митних зборах.

Крім того, у нас не розділяють оподаткування праці, споживання і капіталу, що було б дуже показово. У першому випадку мова йде про прибутковий податок і єдиний соцвнесок (ЄСВ), який не є класичним податком. У другому — про ПДВ і акцизи, що включаються до вартості товару і сплачуються кінцевим споживачем, тобто населенням. Таким чином, компанія, перераховуючи ПДВ і акцизи в бюджет, є звичайним транзитером.

Податки на працю і споживання сплачуються населенням, так як база цих платежів — праця працівника і його ж витрати на придбання товарів і послуг. Це аксіома, яку потрібно тиражувати в роликах соціальної реклами: прибутковий податок та ЄСВ, ПДВ і акциз сплачуються усіма нами, роботодавці і продавці виступають лише в ролі податкових агентів по їх перерахування до бюджету.

Якщо виокремити податки на працю та споживання, бізнес платить лише один суттєвий податок з капіталу — на прибуток. Плюс єдиний податок, якщо мова йде про малий бізнес. Податок на майно поки в Україні не відіграє ключової ролі, на відміну від західних країн.

Таким чином, "крадучи" податковий внесок до бюджету у населення, експерти фактично займаються приписками, навмисно завищуючи податкове навантаження на бізнес. Крім того, в ціну держави вписують витрати держкомпаній, але це абсурдно, адже в даному випадку мова йде про учасників економічної гри, тільки з державною формою власності.

До бюджетних витрат додають і доходи Пенсійного фонду (близько 200 млрд грн без урахування бюджетної дотації на покриття дефіциту). При цьому забувають відняти суму відшкодування ПДВ, яку держава повертає бізнесу, поповнюючи його оборотні кошти (близько 140-150 млрд грн), а тому по-справжньому виходить майже "баш на баш".

В результаті подібних перекручувань суспільству нав'язується хибне уявлення про те, що бізнес у нас платить дуже багато податків і їх потрібно скорочувати, а держава занадто марнотратна, і її витрати потрібно різати мало не до 20% ВВП. Спробуємо визначити справжню картину.

Без урахування митниці Державна податкова служба зібрала в 2020 р. 848 млрд грн в центральний і місцеві бюджети, або трохи більше 21% від ВВП. Це, по суті, і є податковий тиск всередині країни, і він не такий вже й великий. Адже навіть якщо додати збори на митниці в розмірі 350 млрд грн, отримаємо близько 1,2 трлн грн, або трохи менше 30% ВВП. Теж не космос. Але це, так би мовити, середня температура по лікарні. Податковий тиск дуже нерівномірно розподілений між ключовими субʼєктами економічної системи.

Головний платник

Самий капіталомісткий податок у нас — прибутковий з фізичних осіб. Він дає в центральний і місцевий бюджети майже 300 млрд грн. З великим відставанням класичний податок з капіталу — податок на прибуток підприємств — всього 108,7 млрд грн. Тобто бізнес платить до бюджету зі свого прибутку майже в три рази менше, ніж населення зі своїх доходів! Парадокс наших днів полягає в тому, що при цьому не населення знаходиться у фокусі зниження фіскального тиску, а з якоїсь дивної причини — саме бізнес. Адже це бізнесу хочуть замінити податок на прибуток податком на виведений капітал (НнВК). Істотно відстає і ПДВ — 127 млрд грн. Ну і мізерні збори по акцизах і особливо по ренті: країна, що володіє найбільшими запасами природних ресурсів в Європі, збирає плату за них у розмірі менше 1,5 млрд євро в рік.

Більш показовим є угруповання податків по різновидах бази оподаткування: праця, споживання, капітал, майно, яке у нас зі зрозумілих причин ніхто не робить. Адже тоді дуже легко визначити внесок населення (праця і споживання) і бізнесу (капітал) в загальну бюджетну копилку.

Майже 68% доходів держави забезпечуємо ми з вами, сплачуючи прямі податки (прибутковий), непрямі в ціні товару (ПДВ та акциз), причому без урахування квазіподатків на фонд праці (ЄСВ), і лише 32% — бізнес у вигляді корпоративного податку на прибуток та єдиного податку в сегменті мікропідприємництва.

Сумарний податковий перерозподіл через ВВП у нас на позначці 21% (менше 30% з урахуванням імпортних зборів і податків). Ні про які 40% мова не йде. При цьому прямий податковий тиск на бізнес не перевищує 5-6% ВВП, в той час як податковий прес на населення — 13%, тобто більш ніж в два рази більше. (При розрахунку ми не додавали до показника податкових зборів квазіподатків у вигляді ЄСВ, адже він майже врівноважується сумою відшкодування ПДВ.)

Кому дійсно потрібно знижувати податки

Бізнес в Україні вже давно навчився оптимізувати рівень оподаткування майже до нуля. Це зрозуміли і держава, перейшовши до оподаткування того, що оптимізується з працею: внутрішнє споживання, легальні доходи населення і навіть тарифи на комунальні послуги у нас перетворилися в якийсь ерзац-податок на середній клас і на "заначки під матрацом".

А по-іншому і бути не могло, адже у нас експортні мита на сировину дорівнюють нулю, податок на прибуток за фінансовим спекуляціям з ОВДП — також нулю, єдиний податок становить 5%. Податок на дивіденди, якими користується вузька верхівка бенефіціарів, а не пересічні акціонери (їх у нас немає) — також 5%. Податок на дивіденди ІСІ (інститутів спільного інвестування) — 9%.

А тепер про зниження податків для бізнесу. Які податки будемо знижувати? Податок на прибуток в 18%, який майже ніхто не платить? Щоб замість 100 млрд бізнес платив 50 млрд? Або знизимо єдиний податок до 0%?

Але якщо бюджетоутворювальний податок у нас — це ПДВ на імпорт і імпортні мита, то в такому випадку зниження його фіскального перерозподілу можна буде досягти тільки шляхом зменшення податків, що стягуються з імпорту! Завалимо країну не тільки секонд-хендом, а й імпортною сіллю?

Податки на працю у нас дійсно високі, так само як і непрямі (ПДВ, акцизи), які платить найманий працівник і кінцевий споживач. Але не бізнес, який, як уже зазначалося, лише транзитер. Бізнес отримує додану вартість, але вона створена працею найманих працівників.

Сплачуючи високі податки на працю, підприємець просто не доплачує своїм працівникам справедливу зарплату (цим і пояснюється той факт, що в Україні низька оплата праці). З непрямими податками все ще простіше — їх оплачує кінцевий споживач в ціні товару або послуги.

Так що високі у нас податки на працю і непрямі податки на соціальні товари, їх і потрібно знижувати (високі не в порівнянні з Європою, а стосовно до параметрів нашої економіки).

Примітна і розбивка галузей економіки за рівнем внесків до бюджету (там, правда, все звалено в купу — і податки на працю, і податки на капітал).

Джерело: ДПС

Як бачимо, галузі-драйвери, такі як сільське господарство, інформація та телекомунікації, а також будівництво, в плані платежів до бюджету пасуть задніх, в 2020-му вони сумарно перерахували в державі аж 71 млрд грн. Це менше, ніж платежі добувної галузі — 91 млрд грн. Тобто бюджет наповнюємо не за рахунок зростання, а за рахунок природних ресурсів.

Фундаментальна асиметрія

І про головну проблему. Вона не в податках для бізнесу, а у фіскальній асиметрії, коли одні платять, а інші ні. Хто буде більш конкурентний на ринку праці — роботодавець з оподаткуванням фонду зарплати в 41,5% або той, хто платить зарплату "в конверті"? Хто захопить ринок — той, хто справно платить податок на прибуток в 18%, або той, хто його оптимізує? Саме тому у нас немає системних інвесторів. Вони тут не виживають. А дискурс про високі податки для бізнесу — це такий спосіб превентивного захисту. Щоб ніхто не посмів заговорити, наприклад, про експортні мита на сировину або про перегляд системи відшкодування ПДВ на користь експорту товарів з високим рівнем доданої вартості, а не звичайної сировини, наприклад залізної руди. До речі, про руду. Думаєте, ГЗК, які продають залізну руду по $160-170 за тонну (кілька років тому ціна була $60), розорилися б, сплативши державі 10% експортного мита? Ні, просто їх власники купили б яхти на десять метрів коротше… Але у простого громадянина немає експертів і політиків, які можуть пролобіювати зниження податків на працю. Зате будь-якого, хто скаже, що бізнес платить низькі податки, у нас закидають камінням.

Чи потрібно нам "дешева держава"

А тепер про те, чому мрії іноді набагато страшніше реальності. Нам пропонують знизити витрати бюджету до 20% ВВП, попутно включаючи в ціну держави і джерела витрат у вигляді бюджетного дефіциту і залучених боргів. І навіть монетарний джерело — прибуток НБУ. Припустимо, ми реалізували цю "мрію". І отримали видаткову частину бюджету на рівні 800 млрд грн на 41-мільйонну країну. Це повний розвал економіки і крах держави.

Простий факт: за рахунок бюджетних витрат держава створює доходи домогосподарств (виплата соціальних трансфертів і субсидій) і бізнесу (держзакупівлі і інфраструктурні витрати). Тобто створює нові гроші. Те ж саме можуть робити лише банки, але у вигляді кредитів. Під час кризи бюджетний дефіцит є компенсатором дефіциту заощаджень населення і інвестактівності бізнесу. А також — негативного торгового балансу. Профіцитні можуть бути лише багаті країни, бажано з позитивним торговельним балансом. Експертна думка в Україні найчастіше спирається на дуже застарілі догми. В даному випадку на ідею про необхідність зниження ціни держави, тобто розміру бюджетного дефіциту і бюджетних витрат.

Стосовно до багатьох розвинених країн — дійсно, яке значення має рівень держборгу в нацвалюті і його ставлення до ВВП, якщо він довгостроковий і ставки по ньому негативні, тобто не держава платить кредиторам, а навпаки. У цій ситуації боргова політика замінює або підміняє податкову — будь-який дефіцит бюджету можна добрати на ринках боргових запозичень на мільярди і трильйони доларів. Що і роблять США і ЄС. При безкоштовному безліміті запозичень розмивається і саме поняття дефіциту, який в умовах кризи може безболісно вирости з 1 до 8-10% ВВП для покриття збільшених витрат, пов'язаних з соціальною системою і підтримкою бізнесу. Зрозуміло, що дана модель — поки прерогатива розвинених країн з резервними валютами. Але і держави, що розвиваються, вже активно застосовують її елементи. Єдиний аргумент прихильників зниження ціни держави — крадуть. Але замість правильного висновку про те, що вихід у припиненні крадіжок, вони приходять до висновку, що потрібно максимально урізати державні витрати.

Що будемо урізати?

Видаткова частина бюджету в нинішньому році становить 1,35 трлн грн, тобто ціну держави можна визначити в 33-34% ВВП. Але з урахуванням того, що у нас бюджет хронічно недофінансовується за видатками на 1-2%, отримаємо близько 30% від валового продукту.

Джерело: Закон про "Державний бюджет України на 2021 г."

І різати там особливо нічого: 6% на оборону (в цій сумі істотна частина — це забезпечення особового складу, грошей на технічний розвиток і модернізацію армії майже немає); 4% ВВП на освіту — і так явно недостатньо; 3% на медицину при нормах бюджетного кодексу на рівні 5% — знову недофінансування; капітальні витрати — 3%, що недостатньо навіть для простого відновлення основних засобів (тему безглуздого "Великого будівництва" залишаємо за дужками). Ще мізер на науку — при законодавчому нормативі в 1,7% від ВВП. А 2% на держуправління не дає широкого маневру для економії, мова може йти про скорочення витрат хіба що на 0,5%.

Та й 7% на соціальний захист теж мало — необхідно нарощувати до 10% ВВП, адже в цьому показнику 278 тис. новонароджених, які отримують разову допомогу, майже мільйон дітей з регулярними виплатами, 324 тис. матерів-одиначок, 195 тис. малозабезпечених сімей, 470 тис. інвалідів.

Витрати на галузеву підтримку, стимулювання МСБ, науку, спорт, культуру, регіональне вирівнювання — вже і так на нулі, тут можливий лише зростання витрат.

Єдина стаття для оптимізації — це обслуговування держборгу (4% ВВП), але це можливо лише за умови реструктуризації і/або зниження рівня боргу по відношенню до ВВП.

З урахуванням сказаного для створення "нових грошей" у вигляді доходів домогосподарств і бізнесу ціну держави як раз і потрібно було б підвищити до 40%, на які "скаржаться" наші реформатори, але яких поки немає навіть у проекті. Зробити це можливо за рахунок збільшення дефіциту бюджету до 10% ВВП.

Можна, звичайно, не платити пенсії, не лікувати і не вчити, що не захищатися, остаточно обвалити комунальну сферу і добити в мотлох інфраструктуру. Але така низька ціна держави призведе лише до її остаточного розпаду. Наша економіка і соціальна сфера — це висохле поле, особливо в частині доходів пенсіонерів і витрат на соціальний капітал: науку, освіту і медицину. І те, що бюджетні канали забиті брудом корупції — це не привід ці канали остаточно забетонувати. Їх потрібно розчистити і розширити. І дати економіці і соціальній системі умовну воду у вигляді належного рівня державних витрат.