Європа як приз. Байден почав велику гру проти Китаю
Після зміни адміністрації у Вашингтоні протистояння між США і Китаєм за переважання в Європі — в першу чергу в економічній зоні, на загальному ринку Європейського Союзу — розгорається з новою силою
Передбачувано неправими виявилися ті коментатори, які пророкували Джо Байдену більш м'яку, "відступальну" тактику у стосунках з Китаєм — цього не відбувається. Швидше в рамках існуючих у Америки можливостей демократи мають намір відступити від хаотичних практик часів Трампа і "душити" Китай системно.
Межі гегемонії
Повернення Сполучених Штатів до світового лідерства і визнання за КНР статусу головного суперника, при тому що Росію названо опонентом, — цей лейтмотив постійно звучить у виступах нового президента і членів його команди. Проголошена Білим домом доктрина зовнішньої політики для середнього класу передбачає стримування Китаю в площині перехоплення робочих місць, інвестицій, ринків збуту і технологій, відновлення надійних відносин з групами союзників США в регіонах планети, які зачепили ці процеси.
Тим часом спостерігачі за китайськими політичними процесами відзначають, що спроби діалогу уряду КНР з адміністрацією Байдена на даний момент методично провалюються. Таким чином, нинішній американський кабінет, схоже, зовсім не збирається відкочувати назад заходи, вжиті на азіатському напрямку попередниками, а скоріше спробує побудувати на цій спадщині якісь довгострокові алгоритми.
Однак якщо в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні виправити ряд помилок, скоєних у другій половині 2010-х, можна досить швидко (в силу відносної простоти місцевої моделі відносин і політичних систем країн, які до до неї входять), то в Європі вихідна позиція США виглядає сьогодні вкрай проблематичною.
Варто зазначити, що проблему меж американської гегемонії цілком усвідомлюють в нинішньому Вашингтоні. Звідси і риторика, присвячена спільним зусиллям з союзниками, під якими розуміються країни ЄС, Великобританія, Канада і Австралія (яка веде, до речі, власну торгову війну з Китаєм).
Ці зусилля і повинні (так передбачається) підкріпити світове американське лідерство — в той час як про концепції офшорної гегемонії, дистанційної проекції сили або блискучої самотності правляча частина істеблішменту сьогодні не згадує, як би відсікаючи частку наступності з періодами Буша, Обами і Трампа, при цьому симпатизуючи стилістиці Картера (моральне лідерство) і Клінтона (доброзичлива однополярність).
Власні нотки Байдена додають в цей конструкт, що формується, трагізм нашого часу — глобальні загрози, сили зла і заперечення чеснот Просвітництва, які оголосили гібридну війну Америці і втілювані Росією, Китаєм і поки що неконкретизованими режимами пригноблення власного населення.
Разом з тим вбудовування саме європейської проблематики в подібний погляд на речі стикається з низкою небанальних перешкод. Адже сфокусувавши свою увагу на розвалі або паралізації міждержавних інститутів, адміністрація Трампа розв'язала руки не тільки собі, а й багатьом іншим.
Причому як тим з них, хто дивиться на Європу хижими очима ззовні, так і тим, хто в ній самій не проти скористатися релятивістською кризою, породженою потрясіннями в глобальній метрополії. Такою США все ще є з точки зору військово-політичного, технологічного, в значній мірі економічного, але (або вже, або все ще — ні) морально-етичного ресурсу.
Друга група — внутрішні європейські диверсанти, в число яких входять такі країни, як Австрія (не член НАТО, але член ЄС) і її маленькі аналоги у вигляді Люксембургу (член ЄС, але не НАТО) або Ліхтенштейну (не входить в обидва блоки, належачи до старомодної Європейської асоціації вільної торгівлі). Впливати на ці країни для Америки досить складно з інституційної точки зору, що ми і спостерігаємо в приватному кейсі зі спробою домогтися екстрадиції Дмитра Фірташа. Перераховані країни традиційно проводять політику етичної свободи від сумнівів в моральності залучення інвестицій і отримання торгових вигод з держав, керованих кримінальними або тоталітарними режимами.
Запал для торгу
На жаль, подібними реліктами європейська фронда проти американського лідерства далеко не вичерпується. За межами НАТО, але з розміщеною на своїй території базою британських ВПС знаходиться член ЄС Кіпр, за схожим алгоритмом з Великобританією взаємодіє і член ЄС Мальта. Але ця група проміжна — серія чисток, ініційована американським мінфіном за минулі роки, при байдужому ставленні до цього питання Лондона і Брюсселя більш-менш привела до тями ці невеликі острівні держави. Припинила своє позерство і Італія, яка перебуває у важкій залежності від транснаціональних банків, в ядрі яких в обороті знаходиться зовсім не євро.
Більш небезпечними для завдання відновлення трансатлантичного партнерства є сьогодні дві пари європейських країн: скривджені Франція і Німеччина і неліберальні Польща і Угорщина. Друга пара дуже комфортно почувала себе в президентство Трампа, але якщо з Варшавою конструктивний діалог буде відновлено, то з Будапештом справа йде складніше. Зустрічає свою одинадцяту весну уряд Віктора Орбана, який встиг глибоко заплутатися в китайському (і частково російському) павутинні, а сам дунайський приятель Трампа з віком втрачає гнучкість.
Схоже, хорошого сценарію тут немає, і Вашингтон візьметься шмагати цю гібридну демократію публічними і непублічними санкціями, результат яких поки не прогнозуємо, оскільки крім самого угорського суспільства впоратися з феноменом Орбана не може ніхто. Давні екзерсиси Брюсселя, Парижа і Берліна на цьому напрямку можна з чистою совістю визнати невдалими.
В якійсь мірі і тому, що "скривджена Трампом пара" в особі Ангели Меркель і Еммануеля Макрона давно втратила ресурс щирості і використовує синдром "образи на Америку", як раціонально, так і ірраціонально, проти США, незалежно від того, хто ними сьогодні керує. Навіть якщо Байден і Блінкен наб'ють свої апарати вихідцями з Парижа і Берліна, найближчим часом очікування від Америки своєрідних "репарацій" залишиться.
Більш того, і Берлін, і Париж, і Будапешт, і Відень, і навіть Афіни спробують шантажувати Америку, крізь Брюссель, що посміхається, своєю попередньою "Всеосяжною угодою про інвестиції" з КНР від 30 грудня минулого року .
Чи робить ЄС спробу перехопити у США "китайську фабрику" або ж це Китай намагається підім'яти Європу власними технологічними стандартами? Здається, кожен з варіантів, і тим більше їх поєднання, кидає виклик трансатлантичному партнерству, до якого прагнуть повернутися США.
Виклик цей, правда, в чималому ступені нівелюється тим, що Росія не зуміла стати партнером для ЄС — це, схоже, остаточно зрозуміли навіть найбільші оптимісти з числа євробюрократів, нехай і ціною такого, що обернувся ганьбою і провалом, московського вояжу голови "всеєвропейського МЗС" Жозепа Борреля.
Та й американцям є що протиставити Китаю в Європі крім повернення в Білий дім усміхнених франкомовних єврофілів на зразок того ж Блінкена. Тим більше що поки ця угода, взагалі-то, ні про що — сторони зробили вигляд, що це не про гроші і що у них є якесь спільне бачення загальних питань. З огляду на історію з тримісячним зникненням Джека Ма після критики на адресу китайського керівництва, очевидно, що насправді немає.
А тому такий рух європейської колективної душі можна розглядати скоріше як приманку для складного і важкого торгу зі старою доброю Америкою, яку потрібно змусити відчути себе винуватою і в міру можливості доїти шляхом скасування або зниження загороджувальних мит і збільшення американських же витрат на оборону.
Однак поки ця давно відома пісня не проходить з урахуванням згаданої вище зовнішньої політики в інтересах середнього класу: хоча Джозеф Байден і видав європейцям взаємовигідну плюшку у вигляді повернення в кліматичний пакт і пакета красивої риторики, питання про подальші підношення зависло, а пропозиції Вашингтона Берліну стосовно розблокування "Північного потоку-2" виглядають як квест в стилістиці "піди туди — не знаю куди, принеси те — не знаю що".
Так що ж здатна запропонувати і чим може налякати європейців Америка, щоб перебити або збалансувати китайську ставку на відвертий підкуп європейських еліт і усереднених споживачів (адже для європейського робітничого класу вільна торгівля з Китаєм — перспектива досить похмура)?
Стейки по-вашингтонськи
По-перше, з порівняно дрібних пряників, Білий дім — не обов'язково через Конгрес — все ж пом'якшить умови торгівлі, враховуючи, що особливого ефекту протекціонізм не мав, що і відобразили результати голосування в промислових штатах. У той же час до дивних формул Пола Кругмана про обмін фермерами з Оклахоми своєї кукурудзи, що експортується в Китай, на новенькі автомобілі чи то з багатостраждального Детройта, чи то все-таки з Німеччини, справа, схоже, більше не дійде. Та й найважливіші угоди тепер стосуються, як правило, сфери послуг, зокрема фінансових, а також стандартів. І, як показав досвід переговорів з європейцями при Обамі, дорога це довга і нерівна. Більш-менш впоралася з подібного роду протиріччями в своїх відносинах з європейцями, здається, тільки Канада. Великобританія, як відомо, ні. І її вільна торгівля з США поки "зависла", що вже дає Байдену один козир.
По-друге, при тому що скорочення американського військового контингенту в Німеччині зупинено, Білий дім, мабуть, поки не збирається нарощувати (від нинішнього рівня) свої оборонні витрати. В контексті внутрішньосоюзних балансів це як мінімум означає, що від Європи продовжують чекати зростання геополітичної свідомості, нехай і приглушивши провокаційну риторику в стилістиці Трампа. Тут шантажувати ЄС розміщенням російських або китайських гарнізонів замість американських вже не доводиться. Крім того, хворобливе, хоч і зрозуміле бажання красиво жити за рахунок заокеанського оборонного замовлення і військкомату де-небудь в сонячній Джорджії, тепер може обернутися позбавленням доступу до американських оборонних технологій — монополісти соціальних мереж вже продемонстрували, як це буває.
Нарешті, є і третій, резервний стейк, шматочок якого європейцям, і не тільки їм, рано чи пізно доведеться попросити у США (не факт, втім, що самим американцям він не знадобиться). Справа в тому, що за минулий рік, не кажучи вже про зиґзаґи нафтових цін ще до початку епідемії і різного роду прояви стагнації, центральні банки генерували "золоті гори" умовно цінних паперів (в українському випадку — державних зобов'язань за зовнішніми позиками). Ці піки Ельдорадо, що вперлися в хмари, абсолютно відірвалися від процесів, що відбуваються в реальному секторі, і колись неминуче перетворяться в авгієві стайні.
Досвід рубежу попереднього десятиліття показовий — від катастрофічного обвалу цей сміттєвий полігон здатна врятувати тільки Федеральна резервна система США, а все інше — лише пустопорожні вигадки. Або — анекдотичні кадаври на кшталт фінансової системи Китаю, яку донезмоги розхитали діти і безробітні, які дорвалися до фондового ринку, і яка нині намагається примусити Джека Ма працювати по її "стандартам".
На цьому реальні і потенційні пряники Байдена для європейців поки закінчуються. І починаються виховні методи, які далеко не вичерпуються санкціями проти СП-2, що залишаються в силі, тим більше що в європейсько-китайському контексті РФ грає роль третьорядну.
По-перше, це реанімація конструктивного діалогу з об'єктивно ослабілою Великобританією, яка все частіше не без причин і неголослівно загрожує Китаю неприємностями в сфері широкої торгової угоди. Непослідовний Трамп цього досягти так і не зміг, а системний Байден при бажанні зможе цілком. Очевидно, що під цей проєкт швидко підтягнуться і інші троє із товариства "п'яти очей" (Австралія, Канада, Нова Зеландія). Що позбавить європейців можливостей постійного тролінгу збіглого Лондона.
По-друге, це розміщення нових і розширення існуючих американських контингентів в Центрально-Східній і Південно-Східній Європі, недарма розпочата їх глобальна інвентаризація. Для, так би мовити, позначення позиції і вказівки на реальні, а не віртуальні можливості європейців в цій площині. А також — потенційної, чергової реінкарнації "Європи-2" часів Дональда Рамсфельда. Притому можна зробити і більше — наприклад, відповівши в якійсь формі на звернений до Байдена напівзадушений клич Зеленського.
У пакеті, по-третє, з повною забороною на використання китайських технологій в галузях подвійного призначення. На французькому "Мінітелі", предтечі телевізійної торгівлі, Європа явно довго не протягне. Як і на заморожених одним розчерком пера американського президента рахунках в європейських банках китайських і російських багатіїв, що недавно було продемонстровано на прикладі того ж Віктора Вексельберга.
Але, будемо сподіватися, що до цього не дійде.
