Примирення арабів з Ізраїлем. Яку відповідь дадуть Туреччина та Іран

В середині вересня Ізраїль підписав пакти про встановлення дипломатичних відносин з двома країнами Перської затоки: ОАЕ та Бахрейном. Підписання пройшло в Білому домі за посередництва Дональда Трампа, давши колишнім непримиренним ворогам старт до розвитку співпраці. І справа пішла. Так, 20 жовтня в аеропорту Бен-Гуріон були підписані договори про різні аспекти співпраці між Ізраїлем і ОАЕ. "Ласкаво просимо до нашої країни, — вітав делегацію ОАЕ премʼєр Біньямін Нетаньяху. — Сьогодні ми вершимо історію на століття. Це перший візит до Ізраїлю делегації з Еміратів. Ми підписуємо чотири договори, які здійснять справжній переворот у відносинах між двома народами".

Бажане, але непросте примирення

Отже, нормалізація відносин між Ізраїлем та арабськими державами, що є реалізацією плану, початок якому було покладено ще за Буша-старшого, набирає хід і розвивається, на перший погляд, цілком успішно. При цьому вона не обмежується ОАЕ і Бахрейном. Тенденція на поліпшення зʼявилася і в стосунках Ізраїлю з Катаром. Саудівська Аравія та Йорданія дали дозвіл на проліт над своєю територією ізраїльським літакам. Словом, єдина арабська стіна, колись вибудувана проти Ізраїлю, відчутно просіла й розсипається на очах.

Свою пропозицію, від якої неможливо відмовитися, отримали в кінці січня і палестинці. Її також презентували в Білому домі Трамп і Нетаньяху. Правда, "угода століття", подана палестинцям як останній їхній шанс на свою державу, їх самих не вразила. Лідери ФАТХ і ХАМАС, Махмуд Аббас і Ісмаїл Ханія, негайно взялися обговорювати спільні дії з її зриву. Втім, і між ФАТХ і ХАМАС теж може статися клінч.

Проте, незважаючи на безперечні успіхи близькосхідного врегулювання за планом США, питання залишаються. Палестинська проблема, колись інституалізована, зокрема, за участі СРСР як інструмент боротьби з Ізраїлем і з впливом США на Близькому Сході, стала самостійним чинником тривалої дії. Її вже неможливо довільно "вимкнути": навіть найспокусливіші пропозиції залишать сухий осад у вигляді лідерів, яким продовження конфлікту буде обʼєктивно вигідніше, ніж мир. Нікуди також не подінуться ані Іран, ані Туреччина з її ретельно виплеканими амбіціями. Нікуди не дінеться і те, що підтримка палестинців стала найважливішим фактором консолідації арабського і, ширше, ісламського світу, який, втративши її, стане ще більш роздробленим і внутрішньо суперечливим. Іншими словами, в світі існує занадто багато сил, яким невщухаючий конфлікт в Палестині дозволяв вирішувати власні завдання. І якщо країни, що підтримували ФАТХ, стануть зараз схиляти його до примирення з Ізраїлем в рамках американської "угоди століття" або будь-якого ще плану, нехай і нескінченно вигідного для палестинців, і навіть добʼються підтримки цього плану Аббасом, завжди знайдуться інші сили, які будуть готові зіграти на загострення, а в середовищі палестинців висуватимуться нові лідери, з якими такі сили зможуть успішно співпрацювати.

Крім того, існує і фактор громадської думки, набагато інертнішої, ніж прагматичні підходи політичних еліт. Громадська ж думка арабських країн не готова сьогодні до миру з Ізраїлем, сприймаючи його як угоду за рахунок палестинців, що створює вкрай небезпечний прецедент. Як показало опитування громадської думки, проведене Арабським центром досліджень і політичних наук з листопада 2019 по липень 2020 р. в 13 арабських країнах, за винятком ОАЕ, 88% опитаних висловлювали вкрай антиізраїльські настрої, включаючи 85% єгиптян, 91% палестинців, 93% йорданців і 65% саудитів. Думки пересічних жителів ОАЕ, де провести опитування не було можливості, судячи з реакцій в соцмережах, в цілому аналогічні.

А ще є мусульманська діаспора в ЄС, де радянські політичні селекціонери з кінця 1960-х активно схрещували ісламських радикалів, заточених на палестинське питання, з місцевими лівими і досягли в цьому чималих успіхів. Москва й нині не проти підкинути в Європу трохи пекла, а виведені нею гібриди виявилися життєздатні, розмножилися і вже не так легко піддаються будь-якому контролю.

Не все просто і в Ізраїлі, де Нетаньяху в ході передвиборної кампанії обіцяв анексувати частину Західного берега Йордану. Хоча цей намір не викликав розуміння і тим більше підтримки в США, Нетаньяху висловлюється ухильно, кажучи лише про те, що анексія "відкладена". На думку ж самих палестинців, різниця між припиненням або зупиненням Ізраїлем офіційної анексії території Західного берега річки Йордан не має практичного значення. Близько 2,8 млн палестинців на Західному березі в будь-якому випадку продовжать жити під ізраїльським військовим управлінням, що поєднується з постійним зростанням числа єврейських поселенців, яких вже понад 430 тис. осіб.

І нарешті, навіть якщо палестинське питання у той чи інший спосіб буде закрито, суперечності, що існують як ц регіоні, так і в світі в цілому, обʼєктивно потребуватимуть конфлікту-замісника, за допомогою якого різні сторони зможуть впливати друг на друга.

Як можуть розвиватися події

Арабо-ізраїльське примирення залишило за бортом Туреччину та Іран, а також їхніх сателітів. Очевидно, що Іран продовжить підтримувати ХАМАС, а Туреччина "підхопить" провислий ФАТХ. Це стане випробуванням для її відносин з Ізраїлем, що останнім часом увійшли до фази потепління. Анкарі потрібно вписатися в обидві ролі: захисника палестинців і партнера Ізраїлю. Турецька влада вже надала свою територію для міжпалестинських переговорів про спільні дії в умовах нормалізації відносин між Ізраїлем і арабськими монархіями. Але Туреччина в якості нового даху палестинців краще для Ізраїлю, США і ЄС, ніж, наприклад, Іран або того гірше — якісь недержавні структури. З Анкарою, у всякому разі, можна вести діалог, спонукаючи її стримувати своїх підопічних.

Крім того, палестино-турецька тандем, що намічається, відображає лише частину збільшених турецьких амбіцій. Ці амбіції сягнули від Південного Кавказу до Середземного моря, включаючи Азербайджан, Сирію, Лівію, Кіпр і газоносний середземноморський шельф. Таким чином, участь в палестинському питанні, необхідна Туреччині для зміцнення позицій в мусульманському світі і регіональної протидії Ірану, виявляється тільки одним з елементів великої багатозадачної гри й торгів навколо неї. Туреччина хотіла б бачити себе в ролі ключового посередника між Заходом, включаючи Ізраїль, і мусульманським Сходом і може зайняти частину цієї ніші, хоча і не всю. Арабські монархії її посередництва не потребують. Афганістан буде зближуватися з Китаєм — і нічого, що коридор вузький. Слідом за Афганістаном на Китай, імовірно, розгортатиметься й Іран. У всякому разі, вийшовши із збройового ембарго, яке закінчилося 18 жовтня, Тегеран не побажав закуповувати зброю в Москви. Єдиною ж альтернативою для нього в цьому питанні є Пекін.

Не все просто йде в Туреччини й на європейському напрямку. Напруженість у відносинах з Грецією через розвідки на нафтогазовому шельфі, який греки вважають своїм, а також через підтримку Турецької Республіки Північного Кіпру (ТРПК), де до влади прийшов прихильник поділу Кіпру на дві держави, загострює відносини Анкари й Афін. Справа дійшла до того, що глава МЗС Греції Нікос Дендіас звернувся до Німеччини, Іспанії та Італії з проханням підтримати повну заборону на експорт до Туреччини озброєнь і комплектуючих. Це може стати для турків серйозною проблемою: їхній ВПК критично залежний від зарубіжних поставок. Відмова Канади постачати обладнання для "Байрактара" в звʼязку з підтримкою Анкарою дій Азербайджану в Карабасі вже принесла туркам чималого клопоту.

Грецію може підтримати і Франція, в якої з Туреччиною в Лівії виник неабиякий конфлікт інтересів. В основі його знову-таки лежить доступ до газових родовищ в Східному Середземноморʼї, виняткові права Туреччини на розробку яких визнав лівійський Уряд національної згоди (УНС) в обмін на допомогу у війні з Лівійською національною армією (ЛНА) Халіфи Хафтара. Угода щодо газу між Туреччиною і УНС викликала відкрите обурення в Афінах і поклала початок їх нинішньому протистоянню з Анкарою. Франція також підтримує Хафтара з тих же причин (газових), але нишком, заперечуючи це публічно. Зате Париж засуджує Туреччину за порушення рішень Берлінської конференції з врегулювання в Лівії, а та у відповідь звинувачує в цьому Францію. Але Анкара уклала з Берліном угоду щодо стримування потоку біженців і може розраховувати на підтримку німців.

В контексті поліпшення арабо-ізраїльських відносин дуже цікаво виглядає й ситуація в Лівані. Обидві сторони зацікавлені видавити звідти ХАМАС, а також привʼязати Ліван до себе в якості зручного компромісного майданчика і, безумовно, в змозі зробити це, обʼєднавши зусилля. Як наслідок, ключова роль Франції у відновленні Лівану й перш за все Бейрута, на яку претендував Париж, виявиться неактуальною. Макрон же буде змушений шукати прийнятний компроміс, який можна було б вигідно представити виборцям.

На тлі посилення Туреччини і військових поразок Вірменії Росія зіткнулася з необхідністю збереження свого впливу на Південному Кавказі. Оскільки прямий конфлікт з Туреччиною для неї виключений, ніяких інших варіантів, крім компромісу з Анкарою і допуску її до переговорів навколо Карабаху, на чому наполягав Азербайджан, не залишилося. Але Москва вміло розіграла свою зраду Вірменії, забезпечивши посилення власної військової присутності в регіоні за рахунок "миротворчого" контингенту на території Карабаху як мінімум на найближчі пʼять років. Туреччина, у свою чергу, закріпилася в ролі головного спонсора безпеки на Південному Кавказі — нехай і ціною компромісу з РФ.

На цих тендітних вагах цілком можливі подальші турецько-російські альянси. У тому числі і в конфліктах між Туреччиною і ЄС. Правда, альянси ці можуть бути тільки ситуативними — про жоден сталий союз Москви і Анкари мова не піде.

Проте Москва може зробити спробу розширити свій вплив на маргінальний радикальний іслам, використавши для цього, зокрема, свою агентуру в Європі, в тому числі і в ісламській діаспорі, в першу чергу чеченській. Історія з убивством французького вчителя, здійсненого ісламським фанатиком-чеченцем з Москви, свідчить про це абсолютно ясно.

І байдуже, чи росіяни причетні саме до цього вбивства, хоча виключити таку можливість на всі сто відсотків теж не можна. Але у Москви, безумовно, є можливості організувати в ЄС тривали спалах ісламського тероризму, посиливши свій вплив на його керуючі структури. Втім, оскільки мова піде про тіньовий вплив, в радикальний іслам, який залишився без підтримки арабських монархій, що виступали одночасно і в ролі стримуючого фактора, почнуть вкладатися всі, хто буде так чи інакше зацікавлений в дестабілізації обстановки, аж до біржових гравців, що гратимуть на пониження. Як наслідок, радикали, змагаючись за замовлення, швидко стануть ультрарадикалами, а сам радикальний іслам перетвориться на франшизу, яку зможе купити кожен охочий. З іншого боку, кожен самозайнятий терорист теж зможе назватися членом ІДІЛ, піднявши таким чином вартість своїх послуг за рахунок розкрученого бренду. В принципі, до цього і йшло, причому вже давно. Але поліпшення ізраїльсько-арабських відносин прискорить цей процес.

Таким чином, успіхи боротьби за мир на Близькому Сході неминуче будуть затьмарені новими конфліктами. Причина проста: і війни, і конфлікти обʼєктивно затребувані в сучасному світі, будучи одним із способів досягнення компромісу між конфліктуючими сторонами. При цьому в ролі такого компромісу все частіше виступає не перемога однієї зі сторін, а нескінченний конфлікт низької інтенсивності, з періодичними загостреннями.