Анархія — мати економіки. Скільки ще Україна проіснує при гібридному капіталізмі

Знайти точку відліку

Довгі роки ми відчайдушно сперечалися, яка модель економіки формується в Україні, і мова, як правило, йшла про два основні типи політико-економічних систем: сильну державу (формат квазідержавного капіталізму) або державу — нічного сторожа. Постійні гойдалки між своєрідними етатизмом і мінархізмом.

Нинішня влада також намагається балансувати між вульгарним лібертаріанством (яке не має нічого спільного з прототипом) і ще нікому не зрозумілим центризмом.

По суті, в Україні поки ніхто не спробував реалізувати третій базовий концепт розвитку: держава як девелопер економіки і соціальної системи (азіатська модель). Що, втім, і не дивно: для цього необхідна глибока історична перспектива і спадкоємність рішень влади протягом цілого ряду політичних циклів.

Але, як це часто буває, якщо правлячі еліти періодично плутаються в концепціях розвитку, модель економіки формується самостійно, під впливом об'єктивних економічних процесів. Сталося це і в Україні, де з'явилася своєрідна модель економічного і соціального синтезу, яку можна умовно віднести до анархо-капіталізму. Це політична ідеологія, яка виступає за ліквідацію держави та інших примусових соціальних інститутів на користь індивідуального суверенітету в умовах вільного ринку. Термін "анархо-капіталізм" був введений американським політичним філософом Мюрреєм Ротбардом, який в 1960-х синтезував положення австрійської школи економіки, класичного лібералізму і американських індивідуалістичних анархістів XIX в.

Отже, модель анархо-капіталізму дозволяє нашій економіці виживати в умовах перманентних циклічних криз, політичної нестабільності, геополітичних тектонічних зрушень, монополізму і засилля олігархів. А також в чіпких обіймах регулятивних щупалець держави. Тут можна згадати концепцію ринкової економіки представника австрійської школи Фрідріха Хайєка, який розглядав ринкову систему не як штучний механізм, який можна регулювати за допомогою держави, а як мимовільний порядок, що виник під впливом людей, але не як їхній винахід.

У цьому контексті анархо-капіталізм виступає лише наслідком тих ринкових процесів, які хаотично відбувалися в Україні. І це набагато краще, ніж спроби держави проводити невміле регулювання.

А точкою відліку для розквіту української моделі анархо-капіталізму варто вважати розвиток в країні схеми спрощеного оподаткування підприємців — фізичних осіб.

Логіка трьох сегментів

На сьогоднішній день в Україні існують три сегменти підприємницького середовища, які майже як олімпійські кільця напливають одне на інше, — між ними немає жорстких перегородок, відбувається постійне перетікання суб'єктів ринкової гри в пошуках більш сприятливих умов.

Перший сегмент — це умовний офшор у вигляді малого та середнього бізнесу (МСБ) на спрощеній системі оподаткування. Потім йде мідшор у вигляді середнього і великого бізнесу, які застосовують податкову оптимізацію та міжнародне структурування. Тобто начебто знаходяться на загальній ставці оподаткування, але платять набагато менше, ніж при застосуванні податкових ставок "в лоб". І третій сегмент — повний оншор, де платяться майже всі податки. Це здебільшого держпідприємства та іноземні компанії. За ставками це виглядає наступним чином: офшор — як правило, 5%, мідшор — 2-3% від обороту у вигляді міксту оптимізованих податків і оншор — повні ставки податку (саме тому податок на прибуток сплачують переважно держкомпанії і системні іноземні корпорації).

А тепер повернемося до нашої моделі анархо-капіталізму, щоб пояснити когнітивний дисонанс у вигляді потоку автомобілів преміум-класу на убитих дорогах. Тобто мова йде про систему, коли суспільство багатіє, але держава бідніє, а офіційні закони не працюють. Як і чому в Україні сформувалася ця стихійна форма організації глибинної економіки і які глобальні наслідки чекають країну в зв'язку з цим? Для розуміння, як працює модель, перейдемо до цифр.

Кількість зайнятих осіб на підприємствах з розподілом на великі, середні та малі виглядає в Україні в такий спосіб. Всього, за даними Держстату, на них зайнято 6,18 млн працівників, в тому числі на великих підприємствах — 25,3% (1,57 млн), на середніх — 46,8% (2,89 млн) і на малих — 27,9% (1,72 млн). Для повноти картини статистики також виділяють підгрупу мікропідприємств всередині малих — це 14,3% (881 тис.) від загальної кількості працівників.

Тобто, всупереч стереотипу, кістяк нашої економіки становлять не горезвісні ФПГ, а середні підприємства, які найчастіше і є осередками як податкової оптимізації, так і мімікрії під малі, коли одна середня компанія представляє собою з точки зору податкової моделі конгломерат ФОПів. Тобто головний роботодавець в Україні зовсім не наші олігархи, а саме суб'єкти анархо-капіталізму.

У той же час в структурі випуску готової продукції (товарів, послуг) розподіл по групах виглядає вже не так переконливо. На частку великих підприємств припадає 38,4% від загального обсягу національного випуску. Середні дають 42,1%, малі — 19,5% (в тому числі на мікропідприємства припадає лише 6,6%).

Розкид в показниках зайнятості і сумарного випуску можна спробувати пояснити об'єктивними факторами: у великих компаній є ефект економії на масштабі і, отже, гранична віддача трудових ресурсів вище; приблизно в тій же логіці і аргумент про застосування корпораціями більш дорогих технологій, що дозволяють мінімізувати фактор трудових ресурсів. Крім того, великі корпорації часто спеціалізуються на експорті сировини і напівфабрикатів, де фактор найманої праці також мінімізований. Можна сказати, що великий бізнес забезпечує сировинний експортний вал, а малий і середній — структуру внутрішньої зайнятості. Критерій дуже важливий для розуміння наслідків тих чи інших дій держави і формування правильних акцентів регулятивної і податкової політики: регулювання МСБ, а також фіскалізація оного — це завжди призводить в Україні до скорочення масової зайнятості та соціальних вибухів. Фіскалізація ж великого бізнесу загрожує скороченням експортної виручки і показника офіційного ВВП.

Але є у цих показників і інші пояснення. Тінізація податків в Україні розвинена більш яскраво в порівнянні з тінізацією зайнятості, хоча ці показники взаємопов'язані. Така ієрархія тіні пояснюється дуже просто: найманого працівника, як правило, офіційно працевлаштовують, але частину зарплати платять "в конвертах", відводячи її з-під оподаткування (фіскальне навантаження на працю сумарно становить понад 41,5%). Крім того, оптимізуються і інші види податків: ПДВ, на прибуток, акцизи, ренти, різні збори. Фактор глибинної економіки в контексті МСБ частково і пояснює той факт, що в структурі зайнятості цей вид бізнесу займає сумарно майже 75%, а в структурі випуску продукції — 61,6%.

Закони тіньової премії

Але як можна оцінити розмір тіньової економіки? На даний момент Мінекономіки оцінює її рівень виходячи з декількох методик оцінки: за методом витрат населення та обсягів роздрібної торгівлі, по електричному і монетарному методу, за методом збитковості. Жодна із зазначених методик не може бути абсолютно точною, тому в міністерстві розраховують агрегований показник. Саме він і показав зниження рівня тіньової економіки в 2019 р. нижче 30%.

Для нас важливий показник динаміки роздрібної торгівлі (підприємств роздрібної торгівлі) і валового продукту в порівнянні (див. інфографіку). Починаючи з 2017 р., темпи зростання ВВП знаходилися в діапазоні 2,5-3,2%. У 2020-му показник різко обвалився внаслідок глобальної кризи і карантинних обмежень: в першому кварталі на 1,3% і на 11,4% у другому. При цьому динаміка роздрібної торгівлі завжди випереджала темпи зростання економіки, навіть у кризовому 2020-му була в плюсі.

Виходячи з диспаритету в темпах економічної динаміки і торгового обороту, можна вивести своєрідний і досить умовний показник тіньової премії учасників ринкової гри (як різницю між зростанням роздрібної торгівлі та ВВП. — Див. інфографіку).

Якщо в 2017-2018 рр. тіньова премія становила 2,4-3,5%, то в подальшому, в міру зростання доходів населення і відновлення економіки, досягла 8%, а в кризу збільшилася до 12-14%, тобто приблизно в чотири-п'ять разів. Анархо-капіталізм став головним бенефіціаром макроекономічної стабільності і зміцнення гривні. У той час як промислове ядро економіки фактично розпалося в результаті входження в дефляційну пастку і падіння фактора конкурентоспроможності через різкі коливання реального ефективного обмінного курсу гривні (в основному за рахунок ревальвації номінального курсу). Цим, до речі, і пояснюється електоральна популярність низької інфляції з переходом в дефляцію і міцної гривні, адже всі ці чинники збільшують розмір економічної тіньової премії. А стабільність цін і обмінного курсу в розпал економічної кризи і зовсім роздуває цю премію до гіпертрофованих розмірів. Якщо перерахувати тіньову премію на динаміку офіційного ВВП, то ми отримаємо щорічну ін'єкцію з боку тіньової економіки в офіційний сектор в розмірі від $3-4 млрд до $20-25 млрд. І ця сума має тенденцію до збільшення в залежності від наявності гострої фази кризи і зміцнення гривні (ін'єкція зростає), що не дивно, адже під час кризи суб'єкти ринкової гри намагаються мінімізувати витрати за допомогою оптимізації оподаткування, але потреба в рециклі ресурсів зберігається і навіть в деяких випадках зростає. Анархо-капіталізм, або економіка дрібних крамарів, також розквітає в секторі послуг і торгівлі на тлі зміцнення гривні.

Складається парадоксальна модель: відносно багатий бізнес — бідна держава. Але параметри анархо-капіталізму не підходять для країни з 12 млн пенсіонерів, як в Україні. З нашої політико-економічною моделлю можна не те що розширювати базову інфраструктуру, але навіть відтворювати її на рівні лінійного зносу основних засобів. І тут напрошується вже аналогія не тільки з дорогими машинами на розбитих дорогах, а й з новими житловими масивами, що стоять на прогнилій інфраструктурі. А також з анархо-капіталістами, які подорожують по своїй країні в іржавих вагонах.

Теорія ринкової гри говорить про те, що наш анархо-капіталізм може успішно розвиватися за рахунок залишкового ресурсу економіки, який поки ще можна амортизувати. Тут можна згадати слова одного з провідних економістів світу Нуріеля Рубіні, який заявив: "Карл Маркс перебільшував достоїнства соціалізму, але він мав рацію, стверджуючи, що глобалізація, необмежений фінансовий капіталізм і перерозподіл доходу і багатства від праці до капіталу можуть призвести капіталізм до самознищення. Він стверджував, що нерегульований капіталізм може призвести до регулярної появи надлишкових виробничих потужностей, недостатнього споживання і повторення деструктивних фінансових криз, викликаних кредитними бульбашками, а також бумами і спадами цін на активи".

Почасти це можна віднести і до моделі анархо-капіталізму у вигляді непропорційного розвитку спекулятивно-торгівельних напрямків бізнесу на тлі обмеженого споживання значної частини населення, яка не залучена в цю модель ринкової гри.

Тут знову варто процитувати Рубіні: "Будь-яка економічна модель, яка належним чином не вирішує проблеми нерівності, в кінцевому підсумку зіткнеться з кризою легітимності".

При схожості в термінології в моделі анархо-капіталізму не можна застосувати відомий принцип гуляйпільського батьки: "Махно кожному дозволяє взяти по одній парі всього, скільки потрібно, щоб на собі носити. А хто більше візьме, тих всіх розстрілює".

Але наш анархо-капіталізм не має природних кордонів розширення свого потенціалу, прихованого від стороннього ока спостерігача. Модель потребує термінової адаптації під потреби посткапіталістичної реальності, яка зараз розгортається в усьому світі. Небезпечна спокуса — вирішити, що у бізнеса багато грошей і його потрібно доїти, посилюючи фіскалізацію, вводячи РРО та посилюючи адміністративні процедури. Роблячи це в існуючій парадигмі, влада приречена на поразку, адже сама модель анархо-капіталізму на первинному рівні є реакцією ринкового середовища на так звані екстерналії у вигляді монополізації ринків, надлишкового регулятивного і фіскального тиску з боку держави, рейдерства. Анархо-капіталізм дозволяє знизити базові витрати до мінімального рівня, а потім, відповідно до законів діалектики розвитку, дана модель вже переформатує життєве середовище під себе, формуючи спотворені податкові та регулятивні практики. Тут важко знайти початок і кінець проблеми.

Вихід же напрошується в створенні передумов, коли великий бізнес почне працювати не як сировинний експортний придаток, а в інтересах свого внутрішнього ринку споживання товарів з більш високим рівнем доданої вартості. А МСБ отримає вихід на зовнішні ринки збуту товарів і послуг за допомогою ефективних вікон доступу до логістичної і транспортної інфраструктури і завдяки зниженню ціни "вихідного квитка" за допомогою держави. І все це стане можливим при створенні нульової точки відліку нової, більш ефективної моделі з рівними правилами ринкової гри для всіх, а також нової лінійки податків. Але це вже інша історія.