"Внутриватная" несумісність. Чому п'ята колона Кремля не йде в ногу

Розраховувати в сучасній Україні на повернення у владу зі старим путінським ідеологічним набором навряд чи варто. А раз відсутня реальна можливість для реваншу, то немає у проросійських сил і цього стимулу до об'єднання
Фото: УНІАН

Передвиборний рік - це завжди період для укладення публічних політичних союзів і пошуку прийнятних конфігурацій як до офіційного старту виборчих перегонів, так і під час кампанії і відразу після неї. Особливо коли можливі учасники таких об'єднань не мають ідеологічних протиріч і орієнтуються на загальних покровителів. Однак ніякими зрушеннями щодо консолідації в Україні проросійських сил до цих пір і не пахне, а інтрига з путінським кастингом на роль свого єдиного кандидата для українських виборів-2019 явно затягнулася. Більше того, мова в даному випадку скоріше йде лише про посилення відцентрових тенденцій, адже основний осколок колись могутньої Партії регіонів - "Опозиційний блок" - продовжує повільно, але впевнено розпадатися на частини.

Так, спочатку з великої "матрьошки" вилупилася партія "За життя" Євгенія Мураєва та Вадима Рабиновича, яка повертатися назад не збирається, зате вже практично на рівних конкурує з "прародителькою", що часом взагалі переростає у відверту ворожнечу. Потім про плани створення самостійних проектів заявили практично одночасно Михайло Добкін і Вадим Новинський. Причому в такому будівництві відповідно "Християнських соціалістів" і "Партія миру" обидва розраховують на ресурси Московського патріархату, так що лінія конфлікту між ними спочатку визначена. І це ще черга не дійшла до постійно переносящегося з одного політичного сезону в інший глобального розлучення двох синьо-білих стовпів - фірташівців з ахметівцями.

Бродіння синьо-білого вінегрету

Власне кажучи, партійний організм "Оппоблока" ніколи не був по-справжньому єдиним. Ні для кого не секрет, що перед парламентськими перевиборами 2014 р. колишні "регіонали", заривши на час сокиру старої внутрішньовидової війни, вимушено сіли на одному передвиборному сідалі через брак розумної того альтернативи. Бо як окремо команди Фірташа-Льовочкіна-Бойка та Ахметова-Колесникова-Новинського потрапити в нинішню Верховну Раду фактично не мали жодних шансів. Таким чином, тоді для обох ключових підпор режиму Януковича центральної завданням було просто зберегтися в постреволюційному українському політикумі, і з нею вони цілком успішно впоралися.

Втім, з тих пір новий псевдооппозиционный бренд втратив актуальність через реальну відсутність монополії "оппоблоковцев" на саму опозиційність. При цьому ні з проблемою свіжого ребрендингу і відсутності нових ідей для позиціонування, ні в плані внутрішньопартійної інтеграції не було зроблено рівним рахунком нічого. Всі спільні дії вже три з половиною роки відбуваються переважно за інерцією, а обидва крила продовжують зберігати свою повну автономію. В даному ключі найбільш символічно наявність у парламентській фракції "Оппоблока" двох співголів - Юрія Бойка, чию кандидатуру в президенти давно і досить активно рухають фірташівці, і Олександра Вілкула, про висунення якого на президентських виборах-2019 ахметівці поки лише натякають.

Розлучитися чисто технічно "донецькі" з "газовиками" можуть досить швидко: в одних у замороженому стані навіть залишилася для цього Індустріальна партія, яку очолював Ростислав Шурма (син нардепа-"оппоблоковца" Ігоря Шурми, нинішній гендиректор ахметовської "Запоріжсталі" і керівник запорізької облорганізації "Оппоблока"), в інших - Партія розвитку (досі на її закритому сайті партійними лідерами значаться нардепи-"оппоблоковцы" Юрій Мірошниченко, Сергій Ларін). Однак формалізувати давно очікуване "синьо-біле" розставання заважають два моменту. По-перше, це перманентне очікування виборів - як реальних, так і уявних. У 2015 р. внутрішні чвари були відкладені в сторону місцевої виборчої кампанії по всій країні, 2016-му і 2017-й пройшли під акомпанемент вимог парламентських перевиборів, тепер же Україна входить в плановий передвиборний цикл.

А по‑друге, між ахметівцями і фірташівців - кілька людей з квоти Віктора Медведчука, де-факто грають роль "золотої акції" всередині фракції. Стовідсоткових медведчуковцев взагалі-то всього четверо - Тарас Козак, Василь Німченко, що зберіг своє членство у фракції Вадим Рабинович і вже вступив у партію "життєлюбів" Нестор Шуфрич. Плюс Медведчук, схоже, ще може розраховувати на братів Добкіних і Шурму як на своїх колишніх соратників по СДПУ(о). Тому без них команда Фірташа-Льовочкіна-Бойка точно не зможе сформувати свою самостійну депутатську групу, що вимагає наявності як мінімум 20 членів (за чисельністю "Батьківщини" - найменшою партійної фракції, утвореної в ВР в результаті попередніх виборів). А група Ахметова-Колеснікова-Новинського якщо і зможе, то з дуже великим скрипом.

Хто кому Рабинович

"Сьогодні є дві політичні партії, які сповідують такі ж принципи, - "Опозиційний блок" і партія "За життя". Це дві політичні сили, які я підтримую, ідеї і програми яких мені близькі", - заявив у своєму березневому інтерв'ю для Бі-Бі-Сі Медведчук, за чим також вгадувалася позиція на цей рахунок його кума Путіна. Тим самим лідер одіозного і відверто непрохідного "Українського вибору" чітко позначив ті політсили, в чиїх списках він може з'явитися на парламентських виборах-2019. Що, як мінімум, означає три речі: питання остаточної ставки ще не вирішене; Медведчук (читай Путін) готовий до фінальних торгів, очікуючи найкращих зустрічних пропозицій; Кремль вже змирився з тим, що розглядає дві проросійські партії окремо один від одного.

В принципі, Москва ще може натиснути на "Оппоблок" і "За життя", щоб ті об'єдналися в єдиному пориві за торжество в Україні "російського світу". Але, судячи з усього, робити цього не стане з однієї-єдиної причини - через побоювання, що обидва кремлівських сателіта банально задушать себе в "дружніх обіймах", і тоді в Києві залишиться задовольнятися тільки аж надто "токсичним" в очах абсолютної більшості українців Медведчуком, до того ж з його абсолютно нульовим рейтингом. А то вже хай краще Рабинович і Бойка злегка відтоптують один одному ноги в боротьбі за "ватяний" електорат, з обох сторін повторюючи, як мантру, що, мовляв, "від сходу повинен бути один кандидат у президенти і одна партія", і звалюючи провину за відсутність єдності на візаві.

Але тут ситуацію потрібно постійно тримати на контролі", і з таким завданням приставлений до Рабиновичу медведчуковец Шуфрич в силу своєї ідіосинкразії до фірташівцям впоратися абсолютно не здатний. В іншому ж випадку, постійно виливаючи відра звинувачень не тільки влада, але і на адресу дуету Бойко-Льовочкіна, головний "життєлюб" може, нарешті, нарватися на віддачу такий "інтерівській" сили, що перебити її не зможуть ні десятки телеканалів типу NewsOne, ні сотні програм "Хто кому Рабинович". Зате тоді вся країна швидко дізнається про цілому легіоні скелетів у шафі, починаючи з історії відсидки Рабиновича в 1980-х і дружби лідера "За життя" з російським криміналом в 1990-х і закінчуючи сучасними скандальними витівками, на які завжди був і залишається так ласий Вадим Зіновійович. Після чого рейтинги і самого Рабиновича, і його партії, швидше за все, увійдуть в круте піке.

Ідеологічна безперспективність реваншизму

Сьогодні у "ватников" є один базовий сценарій: йти двома колонами. Перша - ті ж "оппоблоковцы", тільки під новою вивіскою і під соусом об'єднання партій ахметовців Новинського і Королівської і власне "Оппоблока", який поки формально належить фірташівцям. Друга колона - медведчуковцы на чолі з Рабиновичем.

У свою чергу зараз вже чітко видно, що Мураєв і До штовхають партію Рабиновича в більш радикальну частину електорату і це загрожує їм не перемогою над "Оппоблоком", а скочуванням на досить вузьку нішу колишньої КПУ. Що стосується власне "оппоблоковцев", то вони пробують нав'язати гру у миротворців і миролюбцев, яка може зібрати куди більше колишнього синьо-білого електорату.

Але розраховувати на повернення у владу зі старим путінським ідеологічним набором навряд чи варто - часи в країні вже далеко не ті. А раз відсутня реальна можливість для реваншу, то немає у проросійських сил і цього стимулу до об'єднання. От і залишається хіба що влаштовувати між собою глобальне "ватяну" змагання, радіючи перетіканню в свою користь відсотків, що знаходяться в одному замкнутому посудині.

Маркери і межі українського "ватничества"

Кількість в Україні "ватников" і ареал їх концентрації оцінюються по-різному, хоча суть самого поняття " неологізм вже практично загальноприйнятою. "Ватничество" - це підтримка путінських неоімперських ідеологем "російського світу" різного ступеня тяжкості, які активно спускаються в маси за допомогою агресивної кремлівської пропаганди.

Українські соціологи для визначення проросійськості серед нашого населення виробили чіткі маркери ще до так званої "російської весни" 2014 р., коли почалося російське збройне вторгнення в українські Крим і Донбас. Просто тепер до питань про статус російської мови та федералізації України додалося ставлення українців до нинішньої російсько-українській війні і фейкам про "розіп'ятих хлопчиків" та інших "загиблих снегирях".

Наприклад, за даними проведеного в лютому 2018 р. соцопитування КМІС на тему протидії російській пропаганді, 52% українців погодилися з думкою, що військовий конфлікт на Донбасі почали Росія з сепаратистами, а от 15% респондентів поклали провину за це на український уряд і олігархів (решта не визначилися з відповіддю). Якщо ж розглянути цей "ватяний" камінг-аут у регіональному розрізі, то виходить так, що звинувачують у війні "київську хунту" 18% на сході і 17% на півдні країни.

Ще один жорсткий питання-маркер в даному соцопитуванні - переслідуються в Україні етнічні росіяни та російськомовні громадяни? І ось так вважають 9,6% опитаних, або на сході - 20,6%, а на півдні - 11,4%. Власне, в таких межах, як кількісних, так і географічних, можна позначити в сучасній Україні "ядерний" проросійський електорат, який ще довго буде чіплятися руками, ногами і зубами за "великого Путіна" і породив його російський зомбоящик.