Тоталітарний транзит. Яку політико-управлінську модель будують в Росії

Розпочавши війну Путін прискорив трансформацію політико-управлінської моделі РФ. Мета трансформації – забезпечення довічного одноосібного правління самого Путіна та "стовпів режиму", тобто вищих бюрократичних і економічних еліт Росії. Ключовими подіями та рішеннями в цьому плані стали:

• законодавче запровадження військової цензури і фактичне поширення цензури на всі сфери внутрішньої політики;
• завершення розгрому "ліберальної опозиції", яка повністю програла режиму боротьбу за симпатії росіян, а після смерті (вбивства?) Навального залишилась без виразного лідера;
• блокування появи нових політичних проектів як з середовища "турбопатріотів" (ліквідація Прігожина, ув’язнення Гіркіна), так і з середовища "незгодних" (недопуск на вибори Дунцової і Надєждіна);
• фактичне скасування негласної соціальної угоди з населенням: влада стала вимагати безумовної лояльності від росіян, не гарантуючи (але поки – обіцяючи) їм натомість розширення соціальних гарантій та стабільного зростання рівня життя;
• зміна стосунків Путіна з середовищем еліт – правитель вже не арбітр для членів ближнього кола, а "імператор", який може карати або милувати.

 Ці зміни забезпечили умови для "транзиту". Але не для давно очікуваного російськими елітами транзиту влади, а для транзиту від авторитаризму до тоталітаризму. Довоєнний путінський режим толерував у населення РФ пасивність та апатію. З 24 лютого 2022 року акцент почав робитись на мобілізованості. Після 17 березня 2024 року мобілізованість поступово ставатиме не лише ініціативним виявом лояльності, а й вимогою до росіянина. Відмова від, щонайменше, декларативної мобілізованості та включеності в реалізацію курсу влади буде класифікуватись як зрада.

Вибори-2024 за формою віддалено ще нагадували конкурентну кампанію — в бюлетень було вписано трьох номінальних конкурентів "головного кандидата". Але за суттю ці вибори стали плебісцитом про продовження правління Путіна не тільки на наступні шість років, а й на невизначений час.

Кремль шукає політико-управлінську модель, яка відповідала б новим реаліям. Базова ідея – зрощення партійного і державного апарату. Мотивів дрейфу в бік однопартійності кілька:

• Приклад Китаю. З точки зору вищої російської бюрократії, Китаю вдалось досягнути вражаючих економічних та геополітичних успіхів завдяки однопартійній системі та визначальній позиції партії в державному управлінні.
• Курс на архаїзацію. В політико-управлінському вимірі курс на архаїзацію сфокусований на періоді "андроповщини". Вихідці зі спецслужб, включно з Путіним і Патрушевим, вбачають у підходах Андропова оптимальну модель організації життя країни і ефективний механізм утримання влади.
• Потреби Путіна. Путін вже зараз неохоче займається питаннями, які не цікавлять його особисто. Тому йому потрібен інститут, який візьме на себе поточну роботу, поки правитель перейматиметься геополітикою і війною. Таким інструментом має стати партія.

Наразі перше питання для Кремля – яка партія стане "керівною і спрямовуючою". З одного боку, "Єдина Росія" (ЄР) завжди позиціювалась як партія влади. З іншого – ця партія не відповідає повною мірою вимогам до партії в однопартійній системі. Вона бюрократична, а не ідеологічна. Вона є атрибутом, але не інструментом влади. Врешті, Путін балотувався не в якості кандидата ЄР, а в якості самовисуванця.

Тому прихильники запровадження однопартійної системи розглядають сценарій створення нової партії. Реакція населення РФ на подібну ідею "промацується" в пресі. "Пропонується створити сучасну загальнонаціональну політичну організацію – Партію Перемоги, яка відображала б традиції російської історії і нинішній підйом суспільства в умовах мобілізації", — йдеться в матеріалі МК.

Малоймовірно, що в даному випадку озвучено контури вже готового проекту. Однак навіть лексика, якою описується проект, цілком в дусі нових тоталітарних тенденцій. Звичайно ж, партію пропонується створити "під Путіна".

Друга проблема для носіїв ідеї однопартійності – це має бути однопартійність, легалізована законодавчо, чи фактична однопартійність при збереженні бутафорської багатопартійності?

Другий сценарій виглядає простішим. "Прологом" до його реалізації можна вважати президентські вибори-2024, на яких жоден з кандидатів від парламентських партій не набрав 5%. Тобто, не досягнув рівня прохідного бар’єра для партій на парламентських виборах.

Але і рейтинг ЄР далекий від рейтингу Путіна. А інші партії, за даними березневого опитування ВЦИОМ, мають підтримку значно вищу, ніж результат їх кандидатів на президентських виборах. Рейтинг ЄР – 41,6%, КПРФ – 9,4%, "Нових людей" – 8,3%, ЛДПР – 7,9%.

Тобто, станом на квітень 2024 року у РФ немає електоральних умов для переходу до однопартійності. ЄР має порівняно високі рейтинги, але вона виражає інтереси менш ніж половини дорослого населення Росії. До того ж, ЄР – партія, яка практично не має власного рейтингу, її рейтинг – це рейтинг влади. Чого не можна сказати ані про КПРС, ані про сучасну Компартію Китаю.

Проблемою є також те, що головні прихильники однопартійної моделі – Патрушев і силовики та група ВПК, представлена Чемезовим, не мають досвіду політичної роботи. Тому вони об’єктивно зацікавлені у включенні у свій "проект" єдиного топ-чиновника, який "володіє матчастью" – Сергія Кирієнка. Або ж (і це – навіть бажаніший варіант) у залученні до партбудівництва менш небезпечної для себе фігури, яка могла б потенційно впоратись з роботою. Найочевидніший конкурент Кирієнка в цьому випадку – секретар генеральної ради ЄР Андрій Турчак. Можуть розглядатися й інші кандидатури – глава АП Вайно або хтось з внутрішньополітичного блоку АП (Харічєв, Ярін).

Вибір партнера, який займатиметься партбудівництвом, – складне питання для "силовиків" і "представників ВПК". Вони добре розуміють, що власними зусиллями можуть допомогти Кирієнку створити надпотужний інструмент, який він використовуватиме в своїх інтересах та в інтересах свого елітного середовища (група Ковальчуків). Або ж – сприятимуть появі нової фігури з масштабом і амбіціями Кирієнка.

Для Кирієнка також існують проблемні точки в "партійних розкладах". Будучи найбільш підготовленим до реалізації внутрішньополітичних проектів, він поміж тим відчуває конкуренцію з боку Турчака. А також не може не розуміти, що той же Ярін може використати ситуацію для власного кар’єрного стрибка. Можлива ж відмова Кирієнка від участі в реалізації проекту "керівної і спрямовуючої сили" призведе до посилення, радше за все, Турчака, який впродовж кількох років ефективно використовує ЄР для зміцнення власних позицій.

Кирієнко більше схиляється до збереження бутафорної багатопартійності. Добре знаючи ситуацію в країні, він розуміє, що протестні настрої мають каналізуватись через умовно опозиційні партії. До того ж, у якості модератора внутрішньої політики (а не просто "партбудівника"), він має вищу "ціну" в очах Путіна.

Однак ситуація змінюється, тож ймовірність участі Кирієнка в побудові партії для однопартійної системи є досить високою. Особливо, якщо йому будуть гарантовані потужні позиції у новій політико-управлінській структурі тоталітарного режиму одноосібного правління Путіна.

Кирієнко впродовж всієї кар’єри демонстрував чи не найвищу адаптивність серед путінських еліт. Тому для нього не буде проблемою підлаштуватись під реалії ще раз. І це – перевага порівняно з Патрушевим, якому комфортніше підлаштовувати реальність "під себе".

Якщо відштовхуватись від наведених ВЦИОМ рейтингів, то 25% населення РФ є прихильниками хоч і системних, але все ж формально опозиційних партій. До всього, свої потенційні електоральні ніші мають "ліберали" та "турбопатріоти".

Чверть "незгодних" – це завелика частка для тоталітарної системи. "Вороги народу" потрібні для тоталітаризму. Однак їхня частка має становити близько 5%. Вони – політичне гетто, з якого періодично "висмикуються" індивідууми чи групи для показових репресій. Ще близько 5-10% виборців можуть бути "буферною зоною", для якої притаманна часткова лояльність. Це – потенційні локальні і екологічні активісти, прихильники екстравагантних (але нешкідливих для режиму) вчень тощо.

Президентські вибори, на яких було показано результат за Путіна у понад 87%, — це контур політичної структури населення РФ, якою її бачить Кремль.

Вся політична боротьба має відбуватись без участі мас, у суб’єктність яких не вірять нинішні еліти РФ. Публічна політика не передбачена. Боротьба – виключно внутрішньопартійна, без виходу у публічну площину.

Така боротьба буде вестись, оскільки в тоталітарному майбутньому РФ планується збереження головних суб’єктів російської політики – груп впливу, відомих як "вежі Кремля". А конкуренція між "вежами" розглядається як механізм балансування та врівноваження системи.

Базова міжелітна угода, згідно з якою всі "вежі Кремля" буде "розквартировано" в одній партійній структурі, схоже вже досягнута. Але ще не вирішене питання про те, якою буде ця партійна структура – оновлена (і, можливо, ребрендингована) ЄР, чи принципово нова партія. У Кремлі мають час до парламентських виборів-2026.

Не виключено, що нинішні парламентські партії також отримають "запрошення" в нову мегапартію. Вони – частина путінської системи. Вони забезпечували функціонування авторитарного режиму. І, цілком логічно, якщо їм буде запропоновано знайти своє місце у трансформованій тоталітарній системі.

Логіка такого підходу – унеможливити появу політичної опозиції Путіну як довічному і одноосібному правителю Росії. Досвід президентських виборів дає підстави для твердження, що подібні ризики є.

Система виявилась достатньо сильною, щоб не допустити на вибори головний сюрприз кампанії – "кандидата нізвідки" Дунцову. Так само система спокійно змінила плани щодо участі у виборах контрольованого "ліберала" Надєждіна, коли з’явився ризик втрати контролю над проектом. Нарешті, кампанія кандидата від "Нових людєй" Даванкова була "відформатована" у безпечних для Кремля параметрах. А Путіну "накинули" стільки голосів, щоб досягнути планових показників.

Але все ж – вибори показали, що потенціал пасивного опору режиму існує, а запит на оновлення персонального складу політичного класу порівняно високий.

Тому в найближчі роки реалізуватиметься політика тоталітарної уніфікації росіянина. Про повну мобілізованість поки не йдеться, у найближчій перспективі режим буде тримати росіянина в "стані напівмобілізації". Від нього поки не вимагатимуть негайно "піти і вмерти за Путіна", але вимагатимуть регулярно декларувати готовність це зробити. А повсякденна "рамка існування" буде передбачати безумовну підтримку політики правителя, слідування "традиційним цінностям" та очікуванням "величі".

Щонайменше до 2026 року політична система РФ залишатиметься незмінною. Але до парламентських виборів Кремль має визначитись, якою буде партійно-політична структура пізнього (тоталітарного) путінізму. Також до цього часу буде проводитись підготовка до "запуску" нової моделі державного управління, у якому високу (а можливо, навіть ключову) роль відіграватиме путінська партія.

Об’єктивно це досить складне завдання. В РФ за роки правління Путіна сформовано систему державного управління, яка забезпечує тотальний контроль центру над регіонами, групами впливу, масами та окремими людьми. Ця система є досить ефективною з точки зору владних еліт. Навіть з врахуванням того, що вона дає збої та впадає в стан "паралічу" в критичних ситуаціях – як було під час заколоту Прігожина чи стихійного антисемітського бунту в Махачкалі.

Кремль не хвилює корумпованість, забюрократизованість, архаїчність системи управління. А от нездатність ефективно протидіяти кризам визнається проблемою. Особливо, з врахуванням того, що криз стає більше і вони стають все більш загрозливими.

Інтеграція партії в держуправління, за задумом, має укріпити управлінський апарат. А також гарантувати, що всередині системи не визріють осередки конкуренції владі Путіна. Але партія в однопартійній системі стане новим суб’єктом російського політичного ландшафту. До того ж, досі незрозуміло, що собою в кінцевому підсумку являтиме цей суб’єкт.

Державний апарат чинитиме спротив новаціям. Він інертний і не зацікавлений у змінах. З його погляду "все і так добре". Однак нинішня система управління – це система авторитаризму. Її головне завдання – утримувати маси в стані апатії, безініціативності та слухняного виконання вказівок зверху. Губернатори, мери, регіональні силовики добре навчились забезпечувати "стабільність". Але в тоталітарній моделі цього недостатньо. Маса має бути мобілізованою. Забезпечити виконання цього завдання переважно "сірі" управлінці путінської вертикалі не здатні. Саме тому, за задумом, в держуправління і має бути інтегрована партія.

Як у процесі конвергенції нової політичної системи та старого апарату держуправління буде долатись спротив системи – питання відкрите. Скоріш за все, єдиного підходу не буде. В одних випадках ініціативні представники вертикалі отримають позиції у партії. В інших – будуть використовуватись інструменти тиску та репресій. Слід очікувати, що в якості "стимулу" центр та силові структури ініціюватимуть перерозподіл власності та реприватизацію. Під тиском опиняться регіональні еліти. Особливо, в регіонах, у яких вони мають сильні позиції (за виключенням Чечні, де центру буде вкрай важко впоратись з кланом Кадирових).

Кінцева мета трансформації держуправління – створити стійку модель, яка дозволить Путіну та його найближчому оточенню ("Синдикату") залишатись при владі та мати гарантії дожити до "своєї смерті".

Незалежно від того, як буде позиціонуватись мета тоталітарної трансформації Росії, реальна ціль цих змін – забезпечити пожиттєве одноосібне правління Путіна та стійкі позиції у владі членів "Синдикату".

В національний порядок денний ця політика інсталюватиметься в якості російської проекції успішних кейсів незахідних країн, які досягли економічного зростання та системного прогресу, поєднавши авторитаризм та ринкову економіку. Однак у реальному вимірі мета "побудови великої Росії", хоч і декларуватиметься, поставлена не буде. Все що потрібно – забезпечити комфортне правління Путіна і віртуальну реальність для нього, у якій Росія "під мудрим керівництвом вождя" "рухається до світового лідерства", "перемагає у цивілізаційному протистоянні" і "пише велику історію".

Нова політико-управлінська модель буде спрямована не на модернізацію РФ, а на її архаїзацію. Будь-які значимі оновлення будуть проводитись тільки у тому випадку, якщо їх запровадження підтримуватиме "стабільність".

Попри те, що Путін анонсував "оновлення еліт" та залучення в державне управління "героїв СВО", ніяких принципових кадрових змін не відбудеться. Нові кадри будуть залучатись, у кращому для них разі, на середній управлінський рівень. Їхня стратегічна функція – якісно обслуговувати потреби 15-20 геронтократів, робити за них роботу та забезпечувати поточне функціонування системи. "Герої СВО" можуть опинитись переважно на нижчих від середнього рівня щаблях управлінської системи. Можливо, кілька представників цієї групи отримають "синекури", які дають статус, але не передбачають участі в ухваленні справді важливих рішень.

Ілюзія "соціальних ліфтів" потрібна, щоб у потенційних претендентів на владу в Росії після Путіна були "зайняті руки", аби вони переймались горизонтальною конкуренцією, і не мали часу артикулювати претензії на топ-рівень.

У своїх численних "візіонерських" виступах впродовж війни Путін багато апелює до емоційних категорій, постулюючи "непереможність" Росії, прославляючи її економічні досягнення, наполягаючи на здатності РФ вести "цивілізаційну конкуренцію з Заходом", та позначаючи амбіції на статус полюса у багатополярному світі, лідерство в середовищі "планетарної більшості".

Окрім розмитого образу "величі", влада почала активно використовувати тему "економічної міці" Росії. Почавши з трансляції меседжу про те, що економіка РФ "встояла під тиском безпрецедентних санкцій", Кремль перейшов до вихвалянь успіхами.

У посланні до Федеральних зборів Путін заявив, що РФ має намір стати четвертою економікою світу. Пропагандистська машина вже почала інформаційне обслуговування цієї тези, активно жонглюючи статистикою. "Російська економіка з показником зростання 3,6% стала п’ятою економікою за темпами зростання серед країн G20", повідомляють російські ЗМІ.

У кінцевому підсумку, міф про впевнене економічне зростання вийде на традиційне для Москви гасло "Наздогнати і перегнати Америку".

Більш конкретних параметрів "Росії майбутнього" влада не має. Перш за все, тому, що її не цікавить майбутнє. Її цікавлять позиції "тут і зараз", "місце у підручниках", втілення геополітичних фантазій. Але не цікавлять росіяни, яких путінські еліти не вважають суб’єктними. І, слід визнати, населення Росії дає підстави для такого ставлення влади до себе. Погодившись на "путінську соціальну угоду", в рамках якої росіяни не втручаються в справи влади, відмовившись від формування інститутів громадянського суспільства, вони повністю віддали себе в руки влади.

Тому влада робитиме те, що вважає за потрібне. Росія стає полем ще одного соціального експерименту, в рамках якого правитель будуватиме тоталітаризм ХХІ століття. А далі – хоч потоп.