Росія "вічно живого Путіна". Хто і яку модель російської держави будуватиме до 2030 року

"Ділова столиця" починає публікацію матеріалів дослідження "Синдикат Двадцяти. Люди, яким довірив своє життя Путін". Чому Путін не призначатиме спадкоємця? Хто увійде до "Синдикату Двадцяти" і чому Путін довіряє цим людям? Коли "Синдикат Двадцяти" стане надбудовою над "баштами Кремля"? І чого чекати Україні від Росії під керівництвом цього "синдикату"?

Логіка Путіна

Вибори 17 березня 2024 року підводять риску під десятирічним періодом правління Володимира Путіна, який розпочався з анексії Криму в 2014 році. Цей період пройшов під знаком бажання Путіна увійти в історію поряд з Петром І та Катериною ІІ, а також — хоч і так відверто — з Йосипом Сталіним.

Попередні 10 років найголовнішою метою Путіна було стати "збирачем земель руських" та повернути Росії статус "супердержави", що разом із США та Китаєм буде "третім полюсом" світової політики. Апогеєм на цьому шляху стало повномасштабне вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року, яке, за задумом Путіна, повинно було примусити США сісти з ним за стіл переговорів щодо "нової Ялти". Однак два роки повномасштабної війни наразі не дали Путіну цього результату.

Хоча Путін і продовжує розраховувати на можливість "нової Ялти", однак після виборів 17 березня 2024 року це вже не основний план, а перспективна програма-максимум з бонусом. Станом на сьогодні Путін вважає, що вже і так достатньо зробив для історії, "піднявши Росію з колін" та повернувши "страх та повагу" до "русского медведя" у світі. Тож Путін, на його думку, заслужив стати довічним та одноосібним правителем Росії, що й "зафіксовано" виборами 17 березня 2024 року. І тепер він має повне моральне право сконцентруватися на виконанні лише одного завдання: не бути усунутим від влади та померти своєю смертю.

Уся внутрішня та зовнішня політика в логіці Путіна має бути підпорядкована виконанню саме цього завдання, а вже потім, за залишковим принципом, досягненню усіх інших цілей, включно з "новою Ялтою". Більше того: Путін готовий задовільнитися "міні-Ялтою", чи навіть її ілюзією.

Офіційна ідеологія інтерпретує для росіян "СВО" як самодостатню кульмінацію діяльності Путіна та "кінець історії". В цій інтерпретації Росія вже всіх перемогла, і, скільки би не тривали бойові дії, Захід постійно програє, тож чим довше триває війна, тим гірше Заходу та краще Росії. Неважливо, що це просто суб’єктивна ідеологічна ілюзія – росіян просто примусять вірити, що Путін вже всіх переміг, і це назавжди.

Важливим моментом цієї парадигми буде те, що Путін не призначатиме "спадкоємця" — навіть розмови про нього стануть "табу", аби не підривати віру в стабільність та вічність системи. 

Логіка російських еліт

За логікою російських еліт та самого Володимира Путіна він після виборів 17 березня 2024 року став "іконою" російської державності, і нею ж залишиться після смерті.

Не лише Путін, а і його найближче оточення зацікавлені у створенні довгого "культу Путіна", який "підняв Росію з колін", що стало "кінцем історії". Росія посіла належне їй місце в світі, але збереження "величі" вимагає перманентної боротьби.

Нинішня політична система мобілізації суспільства, яка була створена "великим Путіним" і забезпечила Росії успіх, має бути збережена назавжди. Однак це передбачає постійний захист від "зовнішніх та внутрішніх ворогів", тож система вимагає вдосконалення.

Як заявив сам Путін в цьогорічному посланні до Федеральних зборів, "політична система – одна з опор суверенітету країни. І ми далі розвиватимемо інститути демократії. Нікому не дозволимо втручатися у наші внутрішні справи". Слід розуміти, що йдеться про розвиток інститутів саме "суверенної" демократії по-російськи, що, іншими словами, означає курс на повне закриття країни від західних впливів та побудову неототалітаризму, який у цьому випадку можна назвати "неоандроповщиною", або ж "китайською моделлю" (йдеться, насамперед, про політичну модель, оскільки побудова "китайської економічної моделі" в Росії має низку перешкод та нюансів).

Саме такий вектор розвитку Росії є найоптимальнішим для найближчого оточення Путіна, якщо воно хочуть зберегти своє становище зараз і після Путіна.

"Культ Путіна", особливо за умови, коли не буде визначено "спадкоємця", стане центральним елементом збереження та цементування системи, тож найближче оточення Путіна працюватиме на зміцнення "культу Путіна" при його житті і якнайдовше після його смерті. 

"Культ Путіна" будуватиметься без зайвої монументальної візуалізації (наприклад, без пам’ятників), але з всеосяжним проникненням, зокрема, через нові інформаційні технології, та за радянськими лекалами, які творили образ "вічно живого Леніна".

Для найближчого оточення Путіна важливо, щоб гасло "Є Путін – є Росія, нема Путіна – нема Росії" поступово змінилося на гасло "Ми кажемо Путін — розуміємо Росія, ми кажемо Росія — розуміємо Путін". Важливо, що в останній формулі не наголошується на фізичному існуванні Путіна, йдеться про його символічність, про "вічно живого Путіна" та про "справу Путіна", яку можуть продовжувати і продовжать "вірні путінці", тобто його найближче оточення. Вибудовується формула "Велика Росія" = "Вічний Путін" = "Вірні путінці".

Живий Путін, який перетворюється на "вічного Путіна", виглядає для російських еліт надійним, а головне безальтернативним гарантом збереження системи та їх становища.

Така логіка російських еліт коріниться в подіях 2023-2024 років, головними з яких стали "марш справедливості" та смерть Євгена Пригожина.

Слід нагадати, що в 2022 році, після провалу початкових планів повномасштабного вторгнення, коли Росія зіштовхнулася з серйозним опором України та безпрецедентними економічними санкціями Заходу, російські еліти були щонайменше розгублені. Очевидно, що в цей момент їх лояльність до Путіна була піддана серйозному випробуванню. Розгубленість російських еліт та, зрештою, самого Путіна особливо наочно продемонструвала млява реакція на "марш справедливості" Пригожина. Однак виявилося, що навіть Пригожин не готовий "йти до кінця", а Путін для себе з’ясував, що, хоча еліти і розгублені, однак змови проти нього немає. Смерть Пригожина ознаменувала новий пакт Путіна з елітами, який полягає в тому, що "Путін нікому нічого не винний".

Паралельно у другій половині 2023 року стало зрозуміло, що російська економіка, а головно ВПК, витримали турбулентність санкцій, навчилися їх обходити, що дає змогу вести війну. Еліти переконалися, що Путін має рацію, коли заявляє: "Росія вистояла і перемагає". Остаточно в цьому російські еліти упевнились після фактично безрезультатного українського контрнаступу, перехоплення ініціативи ЗС РФ та демонстрації Заходом неспроможності забезпечити належну підтримку України. Тепер російські еліти впевнені, що "Путін усіх переграв", тож їхня лояльність до нього, а також "впевненість у завтрашньому дні", перебуває на найвищому з 2014 року рівні. 

Фінальним актом демонстрації безальтернативності Путіна стала фактична його "коронація" 17 березня 2024 року на одноосібне та довічне правління. Однак це також і гарантія збереження свого становища найближчим оточенням Путіна.

Можна прогнозувати, що Путін на певний час закриє "ліфти" на саму вершину влади. Впродовж півроку після 17 березня будуть зроблені косметичні кадрові зміни, які, швидше за все, стосуватимуться переважно уряду – органу, який в системі Путіна відіграє другорядну роль.  

Характер цих змін повинен буде підкреслити протилежну тенденцію – "жодних змін". Вищий ешелон системи має бути законсервований на 4-5 років. Логіка проста: ці люди завдячують Путіну всім і їм точно не потрібні перевороти, вони мають гальмувати всі можливі деструктивні процеси в середній ланці.

Консервація Путіним вищого ешелону влади сприятиме його поступовій трансформації від конкуруючих "башт Кремля" до "політичного синдикату", члени якого шукатимуть консенсус заради самозбереження та подальшого самовідтворення системи. Ми визначили 20 персон з найближчого оточення Путіна, які, найвірогідніше, формуватимуть цей "синдикат", і назвали його "Синдикат Двадцяти". Відразу слід зазначити, що теза про нинішню "геронтократію" в Росії відповідає дійсності лише частково. Справді, в найближчому оточенні Путіна приблизно половину складають люди, яким за 70 років, а деякі наближаються до цієї "позначки". Однак приблизно половина "синдикату" —відносно молоді люди.

Чому Росією правитиме "Синдикат Двадцяти" на чолі з Путіним? Спрощене економічне визначення синдикату – це форма монополістичної угоди з метою усунення конкуренції між учасниками в певній галузі. У випадку з "Синдикатом Двадцяти" в Росії це монополізація найближчим оточенням Путіна всієї політичної влади з метою її збереження в своїх руках та поступової передачі в майбутньому визначеним спадкоємцям.

Члени "Синдикату Двадцяти" — це і є головні "вірні путінці" з формули "Велика Росія" = "Вічний Путін" = "Вірні путінці".

Для чого, як та з кого оформлюється "Синдикат Двадцяти"

Теперішня система влади в Росії будується на конкуренції "башт Кремля", лідери яких входять до найближчого оточення Путіна. Путін одночасно стимулює та стримує конкуренцію "башт Кремля".

Однак і в межах "башт Кремля" відбувається внутрішній рух: наступні за лідерами персони другого та третього плану (і далі вниз за ієрархією) розраховують на "ліфти" та просування. При цьому система на вищому щаблі консервується, а стримання та каналізація амбіцій середньої ланки стає спільною проблемою усіх лідерів "башт Кремля" з найближчого оточення Путіна. Ця спільність базового інтересу і стимулюватиме процес оформлення "Синдикату Двадцяти" з лідерів "башт Кремля".

Кожен з членів "Синдикату Двадцяти" має свій фрагмент влади і повноважень. Корпоративна логіка управління "башт Кремля" змінюється на індивідуальну. Звісно, "Синдикат Двадцяти", принаймні у найближчі роки, це не постійно діючий орган з колективними засіданнями. Це, швидше, "понятійний" пакт про спільність загальної мети, а взаємодія відбуватиметься через різні канали та системи індивідуальних зв’язків членів "Синдикату Двадцяти". Вже зараз представники вищого щабля від різних "башт Кремля", наприклад, Чемезов та Патрушев, налагоджують між собою тісну співпрацю. Слід зазначити, що конкуренція в межах "Синдикату Двадцяти" існуватиме, але в м’якій формі — актори по можливості шукатимуть консенсусні варіанти рішень. Не скасовуватимуться цілком і "башти Кремля" — за кожним з членів "Синдикату Двадцяти" стоятиме його "башта", але з часом спільність інтересів членів "Синдикату Двадцяти" ставатиме більшою порівняно з спільністю інтересів в межах "башти Кремля".

"Головою" оформлюваного "Синдикату Двадцяти" й надалі буде Путін, який залишатиметься останньою інстанцією в ухваленні рішень. Путін в ролі "арбітра" одночасно стимулюватиме та стримуватиме конкуренцію, що і буде головною відмінністю "Синдикату Двадцяти" Путіна від класичного економічного синдикату. Однак є підстави вважати, що "Синдикат Двадцяти" остаточно позбудеться небезпечних для існування системи внутрішніх протиріч вже після смерті Путіна. 

Оформлення "Синдикату Двадцяти" під знаком "вічно живого Путіна" — питання виживання системи та конкретних людей, а також їхніх спадкоємців. Слід відзначити, що у багатьох людей з найближчого оточення Путіна діти вже вмонтовуються у владу.

"Синдикат Двадцяти" консенсусом визначить "спадкоємця" після смерті Путіна: якщо на цей момент існуватимуть окремі та гостро конкуруючі "башти Кремля", система може просто не пережити "війни за трон". 

Сьогодні і надалі система матиме низку викликів, на які "Синдикат Двадцяти" повинен дати відповіді.

По-перше, це стан економіка та погіршення життя пересічного росіянина, якого триматимуть в умовній парадигмі "гармати замість масла". Відповіддю на цей виклик може бути лише посилення страху через репресивний тиск, який має підкріплюватися пропагандою.

По-друге, як вже йшлося вище, викликом стане і стримування та каналізація амбіцій середньої ланки. Відповіддю на це має стати трансформація політичної та управлінської системи у бік неототалітаризму ("неоандроповщини", або ж "китайської моделі"), "чистка" регіональних еліт та ліквідація "єльцинських недобитків", а також реприватизація. Процес трансформації відкриє нові управлінські ніші (насамперед, для силовиків), а реприватизація дасть розширення "кормової бази" для бюрократії ("вершки" зніматимуть члени "Синдикату Двадцяти", однак вони ділитимуться з середньою ланкою).

Ці процеси триватимуть 4-5 років, протягом яких найближче оточення Путіна, тобто "Синдикат Двадцяти", буде практично закритим для поповнення та оновлення. Надалі в силу природніх причин "Синдикат Двадцяти" втрачатиме членів і поповнюватиметься за рахунок "кандидатів в члени" з орбіти вже діючих членів. Кількісний склад "Синдикату Двадцяти" може не суттєво змінюватися. Зазначимо, що поки Путін живий, то саме він акцептуватиме персональні зміни в "Синдикаті Двадцяти", але вони будуть дуже точковими.   

Персональний склад "Синдикату Двадцяти"

Теперішнє найближче оточення Путіна, яке зараз починає оформлюватися в "Синдикат Двадцяти", складається саме з 20 людей. Серед них є як дійсні "члени", так і "кандидати в члени". Ми визначили 14 "членів" та 6 "кандидатів в члени".

Путін "слухає" цих людей, вони можуть пропонувати свій "порядок денний" для ухвалення Путіним рішень зі стратегічних питань. Переважно їхні пропозиції стосуються власних сфер діяльності, але чим ширшим є функціонал та коло питань, які людина може обговорювати з Путіним, тим більшою є її впливовість. 

В межах оформлення "Синдикату Двадцяти" найближче оточення має забезпечити Путіну комфортне правління до смерті та не обтяжувати його дрібними, з його погляду, справами. Хоча останнє слово завжди залишатиметься за Путіним (навіть, якщо воно суперечитиме консолідованій позиції "Синдикату Двадцяти", жодних "ігор в демократію" не буде), однак поступово Путін все більше справ делегуватиме саме "синдикату".

Головними характеристиками, які дають підстави віднести персону до найближчого оточення Путіна/"Синдикату Двадцяти", є можливість прямого спілкування з Путіним та функціонал, який є важливою частиною процесу забезпечення Путіну одноосібного та довічного правління.

На нашу думку, на сьогодні персональний склад найближчого оточення Путіна/"Синдикату Двадцяти" виглядає наступним чином. Зазначимо, що порядок розташування в списку не відображає рівня впливовості. Кількісний та персональний склад "Синдикату Двадцяти" найближчими роками суттєво змінюватися не буде, але точкові зміни можливі.

Члени "Синдикату Двадцяти"

• Микола Патрушев, секретар Радбезу РФ, 72 роки
• Сергій Чемезов, гендиректор держкорпорації "Ростех", 71 рік
• Сергій Кирієнко, перший заступник керівника АП, внутрішня політика, 61 рік
• Антон Вайно, керівник АП, 52 роки
• Юрій Ушаков, помічник президента, зовнішня політика, 76 років
• Максим Орєшкін, помічник президента, економічна політика, 41 рік
• Юрій Ковальчук, "друг Путіна", 72 роки
• Михайло Ковальчук, "друг Путіна", 77 років
• Сергій Шойгу, міністр оборони, 68 років
• Ігор Костюков, начальник Головного Управління Генштабу ЗС РФ, колишнє ГРУ, 63 роки
• Віктор Золотов, командувач Росгвардії, 70 років
• Сергій Собянін, мер Москви, 65 років
• Олександр Бастрикін, глава Слідчого комітету РФ, 70 років
• Олексій Дюмін, губернатор Тульської області, 51 рік

"Кандидати в члени"

• Михайло Мішустін, прем’єр-міністр, 58 років
• Олександр Бортников, директор ФСБ, 72 роки
• Сергій Наришкін, директор Служби зовнішньої розвідки, 69 років
• Андрій Турчак, секретар генради "Єдиної Росії", 48 років
• Рамзан Кадиров, глава Чеченської Республіки, 47 років
• Юнус-Бек Євкуров, заступник міністра оборони, куратор так званого "Африканського корпусу", 60 років

Персональний склад найближчого оточення Путіна та майбутнього "Синдикату Двадцяти" вже відображає тенденцію до суттєвої трансформації "башт Кремля". В список не включені персони, що представляють "ресурсні" "башти Кремля" — "Газпром" та "Роснафта", які в нинішніх політичних та економічних реаліях Росії забезпечують інтереси "силовиків", "групи ВПК" та державної і політичної бюрократії — головних опор "пізнього Путіна".

Фактично "обслугою" стають і так звані "технократи". Це, радше, не "башта Кремля", а коло діячів (Герман Греф, Ельвіра Набіуліна, Антон Силуанов та інші), що має спільне "походження" – з середовища системних "економічних" лібералів, які були пов’язані з "сім’єю Єльцина", але засвідчили повну лояльність Путіну.

Варто додати, що більшість останніх представників "сім’ї Єльцина" у владі, лояльність яких викликає питання або ж вони прямо асоціюються з "жахливими 90-ми", позбулися своїх посад та майже оголошені "ворогами народу", як, наприклад, Анатолій Чубайс. В нинішніх російських умовах будь-який зв'язок з "сім’єю Єльцина" є "чорною міткою" — це стосується й так званих російських "олігархів" та більш дрібних бізнесменів "з 90-х". Путін доволі неоднозначно натякнув в щорічному посланні до Федеральних зборів, що не вважає елітою "тих, хто набив кишені в 90-ті".

Загалом роль великого бізнеса, навіть без "чорної мітки", при трансформації Росії полягатиме лише в одному: виконувати завдання, які поставить влада. І лише в межах виконання цих завдань вони можуть виявляти "підприємницьку ініціативу". Однак і повна лояльність до влади не зможе гарантувати недоторканість. Відносно недоторканими себе можуть вважати лише бізнесмени-"друзі Путіна" на зразок братів Аркадія та Бориса Ротенбергів, Геннадія Тимченка. Однак останні сьогодні не можуть розраховувати на включення до "Синдикату Двадцяти".

Профайли на членів "Синдикату Двадцяти" читайте на "ДС" вже найближчим часом

В чому цінність членів "Синдикату Двадцяти"

Персони, приналежні до найближчого оточення Путіна/"Синдикату Двадцяти", не рівнозначні за своїм впливом. Найбільш впливовими, на даний момент, можуть вважатися Микола Патрушев, Сергій Чемезов та Антон Вайно, яких можна умовно вважати "незамінними". Дуже важливі сегменти системи – політичний, управлінський, кадровий та ідеологічний — фактично повністю "закриває" Сергій Кирієнко, але він ще не здобув статусу "незамінного". За цими людьми стоять основні опори Путіна – група "силовиків", ВПК та державна і політична бюрократія.

Діяльність Миколи Патрушева спрямована на відстоювання загальної консолідованої позиції всієї групи "силовиків", які найбільше представлені в найближчому оточенні Путіна. Між окремими "силовиками" існує конкуренція, (наприклад, між Шойгу та Золотовим), але "групові інтереси" переважають. Як і Патрушев, усі інші "силовики" з "Синдикату Двадцяти" — Шойгу, Золотов, Костюков, Бастрикін — є одними з головних "бенефіціарів" політичної трансформації Росії в бік "китайської моделі". Це стосується і "силовиків", що є "кандидатами в члени", — Бортникова та Наришкіна, які хоч і мають особистий контакт з Путіним, але рухаються в "фарватері" Патрушева. Серед "силовиків" виняткову позицію в системі Путіна має Віктор Золотов, який за рівнем довіри з боку Путіна рівнозначний Патрушеву, Чемезову та Вайно. Однак, глава "Росгвардії" менше впливає на стратегічні рішення, не намагається нав’язувати свій "порядок денний" і бачить себе лише як "топ-солдата Путіна".

Однодумцями та союзниками групи "силовиків" виступають "тіньовий міністр закордонних справ" Ушаков, а також лідер "групи" ВПК Чемезов. В останньому випадку йдеться про тривалу співпрацю груп "силовиків" та ВПК, які об’єднує стратегічний спільний інтерес в трансформації Росії у бік "неоандроповщини"/"китайської моделі". Позиції Чемезова в "Синдикаті Двадцяти" посилюються тісним зв’язком з Вайно, який в ролі "диспетчера" "Синдикату Двадцяти" забезпечує контакт груп "силовиків" та ВПК між собою, а також з іншими персонами.

Головною інтригою найближчого часу є те, чи збереже свої позиції нинішній головний політичний та ідеологічний "архітектор" системи Путіна Кирієнко. "Силовики" та "група ВПК" занепокоєні його посиленням, тож не виключено, що Путін задля збереження балансу обмежить вплив першого заступника керівника АП. Саме тому в найближчому оточенні Путіна є "кандидат в члени" Турчак, який виконує роль "запобіжника" щодо Кирієнка. Іншим сценарієм може стати союз Кирієнка з "силовиками" та "групою ВПК" — у цій конфігурації він продовжить конструювати російську політичну реальність під обраний вектор "неоандроповщини"/"китайської моделі". Але навіть в такому випадку Путін буде створювати в "Синдикаті Двадцяти" точки напруги, як він це робив і раніше – одночасно стимулювати та стримувати конкуренцію.

У процесі вибудовування стосунків між групами "силовиків", ВПК та Кирієнко брати Ковальчуки займатимуть вичікувальну позицію (хоча Кирієнко має з ними союзні відносини) та зберігатимуть рівні стосунки з більшістю членів "Синдикату Двадцяти". Брати Ковальчуки користуються особистою прихильністю Путіна і мають на нього вплив в ідеологічній сфері, але за обсягом ресурсів вони значно поступаються іншим групам. Втім, наразі неофіційна інформація про призначення сина Юрія Ковальчука Бориса заступником начальника Контрольного управління АП дає підстави говорити про те, що брати Ковальчуки мають намір збільшити свій апаратно-бюрократичний вплив. До їхніх "активів" також можна було би зарахувати "кандидата в члени" Мішустіна, але він, з одного боку, як прем’єр вже набув власної суб’єктності, а з іншого його перспективи наразі туманні. Якщо Мішустін зберігає прем’єрське крісло, то це означатиме зміцнення його позиції, якщо не зберігає, то подальша кар’єра може піти як по висхідній, так й низхідній траєкторії. 

Поза групами в "Синдикаті Двадцяти" стоять Орєшкін та Собянін — вони не мають "групових інтересів" і тим цінні для Путіна. Обидва асоціюються з "рухом вперед", що корисно для загального іміджу "Синдикату Двадцяти". Орєшкін, хоча й "походить" з "системних лібералів", змінює свої економічні підходи в залежності від ситуації – він легко будуватиме "державний капіталізм" замість "вільного ринку", якщо матиме таке завдання. За деякими даними, Орєшкін має тісні контакти з "групою ВПК" Чемезова, то ж для нього не буде проблемою підлаштуватися під більшість в "Синдикаті Двадцяти". Сьогодні головне завдання Орєшкіна — реалізувати власні амбіції (в ідеалі стати прем’єром), і не важливо, яким чином та за допомогою яких груп. Щодо Собяніна, то нинішня позиція столичного мера його цілком влаштовує, а для Путіна та "Синдикату Двадцяти" навіть в трансформованій під "неоандроповську"/"китайську модель" Росії Москва завжди матиме особливий статус. Заміна Собяніна в умовах "консервації" вищого ешелону виглядає малоймовірною.

Окремо слід відзначити роль члена "Синдикату Двадцяти" Дюміна та таких "кандидатів в члени", як Кадиров та Євкуров. У Дюміна дуже довірчі стосунки з Путіним, однак дотепер губернатор Тульської області не намагався нав’язувати Путіну свій "порядок денний". Не виключено, що найближчим часом на Дюміна чекає підвищення. 

Щодо Кадирова, то Чечня в Росії — регіон з особливим статусом. Кадиров є гарантом стабільності в Чечні, на Північному Кавказі, а відтак і у всій Росії. Гарантії Кадирова коштують недешево для Росії, але поки Кадиров живий, такий статус-кво зберігатиметься. Якщо Кадиров переживе Путіна (чутки про стан здоров’я Кадирова дають певні підстави думати, що цього може не статися), то глава Чеченської Республіки може стати повноцінним членом "Синдикату Двадцяти". Цьому сприятимуть і близькі стосунки Кадирова з російськими "силовиками", в першу чергу, з Золотовим.

Щодо Євкурова (до речі, давнього опонента Кадирова), то кураторство над так званим "Африканським корпусом" стало для нього хорошим стартом. Путін особисто прихильний до нього, але у Євкурова може виникнути конкуренція з іншими "силовиками". Тому наразі майбутнє Євкурова туманне: можливе зростання його впливовості, але є ризик і втратити позиції. Багато що залежатиме від уміння Євкурова вибудовувати союзи та знаходити компроміси в межах "Синдикату Двадцяти", наприклад, заручитися підтримкою Патрушева та Ушакова. 

Попри певну внутрішню конкуренцію в найближчому оточенні Путіна майбутній "Синдикат Двадцяти" оформлюється з людей, які переважно є однодумцями в одному: систему в Росії слід "докрутити" до неототалітаризму.