Зоя Казанжи: Колишній світ звалився. Новий народжуватися не хоче.
Сто паралельних реальностей.
В Одесі якісь постійні фестивалі їжі. Ні, я не кажу, що це погано. Добре. Напевно. Підтримка один одного. Купуйте вітчизняне. Бізнес повинен виживати. Особливо малий.
У Києві постійні презентації. Ну так. Життя не зупиняється. Я теж ходжу. Іноді. Але ходжу. І в кафе сиджу. І з жахом розумію, що я звикла. Вже не боюся собі в цьому зізнатися. Але ще боюся вимовити вголос...
Хлопець. Пройшов Майдан та АТО. В Одесі почув, як йому компанія мерзотників заволала щось про фашистів. Витяг гранату. З кишені. Сам і постраждав найбільше компанії. Сидить. 3, 5 років.
Сюжет по телевізору.
Черга на квартири для військовослужбовців може розтягнутися на 2 тисячі років. Якщо їх видавати такими темпами. Ніхто і не просить видавати. Нормальні зарплати, нормальний ринок, нормальні відсоткові ставки у банках... Дурні і майже нездійсненні мрії. У цій ситуації. Втім, як і завжди.
15 поранених в одеському госпіталі. 5 - важких. У реанімації. Дівчатка, два роки тому відклали свої життя, знову несуть їм одяг, їжу, воду... Шукають ліки. Які ніби як є. Але їх немає. В достатній кількості - як і раніше немає.
Знову змішалося добро і зло. Яке ще не так давно було як небо і земля, і будь-мікс мало хто міг уявити. Зараз і не треба представляти. Занадто все явно.
Хтось вирішив, що Майдан і АТО - індульгенція.
Хтось вирішив, що треба просто відкусити від жирного пирога. Або з корита. Сьорбнути. І пироги, і корита залишилися. Майже повними. Вистачить на наш вік? Напевно, немає. Раз повземо.
Покинуті діти. Дивні дорослі. Незрозумілі люди. Такі ж нелюбимі політики. Колишній світ звалився. Новий народжуватися не хоче. Або не дають. Або він нікому не потрібен. І я не знаю, як жити далі.
А ви знаєте?