Жінки у музиці. Кого варто послухати 8 березня

Джоан Баез

Якось дівчина взяла до рук гітару – і світ знову змінився, на краще та назавжди. Цю дівчину звали Джоан Баез. І в усіх дівчатах, які з того часу робили те саме, брали цей інструмент у руки, а потім виходили на сцену і співали — є щось від неї.

Баез народилася 1941 року на Статен-Айленді, штат Нью-Йорк. У ній тече мексиканська і шотландська кров — таке змішання кровей, цілком можливо, і нагородило Джоан її голосом, тим самим голосом, з яким можна тільки народитися, як із даром чи прокляттям. Краса голосу Баез – це краса рідкісної та небезпечної властивості, вона може вбити, воскресити, убити знову, а потім піднести прямо на небеса. Напевно, у стародавній Шотландії чи Мексиці в деяких дівчат теж були саме такі голоси – але тоді ще не було шестиструнних акустичних гітар "Гібсон", фолк-фестивалів та звукозаписних компаній. Баез же першу таку гітару, надихнувшись піснями Піта Сігера, купила собі 1957-го, наступного року вперше виступила у клубі. Аудиторія складалася із родичів, бойфренда та кількох друзів – людей десять.

Через рік Джоан вже була зіркою шановного Ньюпортського фолк-фестивалю, де її називали "босоногою Мадонною", а 1960-го вийшла її перша платівка "Joan Baez", оформлена в темних, червоно-чорних тонах. Голос, гітара та 13 народних пісень. Суворих та прекрасних пісень, сліди від яких, якщо ви слухали платівку вночі, не змивалися вранці посмішками перехожих та ранковим сонцем. Так, звичайно, там були й пісні про кохання – але називалася одна з них "Silver Dagger" ("Срібний кинжал") і в ній Джоан просила свого залицяльника не співати їй ночами під вікном серенад, бо поряд спить мама, а в правій руці в неї цей самий кинджал. При цьому альбом став у Штатах "золотим" і був справжньою альтернативою всьому рожевому та сопливому. Баез і була, по суті, першою такою дівчиною-"альтернативщицею", з гітарою в руках.

Грейс Слік

Термін "секс-символ" вже давно не можна використовувати без густого іронічного забарвлення – якщо можна використати взагалі. Але були часи, коли до нього ставилися набагато серйозніше, а носії цього звання справді символізували собою щось, про що не завжди говорять голосно і без будь-якого сорому.

Наприкінці 60-х хіпі мали свій власний секс-символ, і звали її Грейс Слік. Грейс була вокалісткою в одній із двох головних хіпі-груп головного хіпі-міста планети Сан-Франциско – "Jefferson Airplane". Другою групою були "Grateful Dead", а "Аероплану Джефферсона" вони програвали лише тим, що у складі не було дівчат — і таких красунь, як Грейс Слік, зокрема. У себе в групі Грейс не тільки співала, вона ще й склала два головні хіти групи, один з яких, "White Rabbit", означав для покоління хіпі те саме, що, наприклад "Smells Like Teen Spirit" "Нірвани" для виросли в 90 -х.

Сексуальність же Грейс мала найприродніший характер — вона нікому не збиралася подобатися, вона нікого не збиралася спокушати і тим більше загравати. А ще у неї була зовсім не лагідна вдача і в частині ексцесів вона була здатна конкурувати з будь-якою хуліганистою рок-зіркою чоловічої статі. Грейс могла влаштовувати автомобільні гонки по місту з колегами по групі – під час однієї з таких ігор у "квачика" автомобіль Слік на величезній швидкості врізався у стіну тунелю, але вона вижила. А ще одного дня Грейс, як колишню однокласницю дочки президента Ніксона, було запрошено на вечірку випускників до Білого дому. Це був 1969-й, у тому році Грейс у білій сукні виступала на Вудстоку, вона була обличчям та совістю хіпі – загалом, вона вирішила, скориставшись нагодою, підмішати Ніксону, символу в'єтнамської війни, у чай зовсім не символічну дозу ЛСД. План цілком міг вдатися — якби вечірка не виявилася суто "для дівчаток".

Разом зі своєю подругою Дженіс Джоплін, Слік була першою жіночою рок-зіркою. У неї були ті ж проблеми, що й у Дженіс – і з наркотиками, і особливо з алкоголем. Але Грейс, на відміну від Дженіс, відмовилася від участі в "Клубі 27" — вона пройшла через усі випробування з гордо піднятою головою і зараз, після відходу зі сцени ще 1990-го, воліє займатися живописом.

Патті Сміт

Завжди складалося враження, що Патті Сміт жила, харчувалася та дихала лише мистецтвом – і з роками це враження лише посилювалося. У юні роки серце Патті розривалося між Міком Джаггером та Артюром Рембо. І сама вона завжди була такою. А саме – втіленням образу богемної поетеси, цінителькою і творцем всього найпрекраснішого на світі, при цьому оточивши себе чоловіками з електрогітарами, цілком здатною знищити все потворне на планеті на корені.

Її часто називали кимось на кшталт "мами панку" — але вся справа просто в часі, коли вийшла її дебютна платівка, епохальна "Horses". Альбом вийшов 1975-го, коли на верхніх рядках хіт-парадів і на найпрестижніших майданчиках міцно влаштувалися артисти, які вже встигли пересититися життям, грошима і славою. Їм уже не було чого доводити – а голодній Патті потрібен був увесь світ і все, що за його межами.

Перше, що чула людина, що купила альбом Патті – це сказане впевненим і розгніваним голосом твердження: "Ісус помер за чиїсь гріхи, але не за мої". На дівчину з гострим, наче бритва, поглядом з-під копиці чорного волосся не можна було не звернути увагу — як не можна було не звернути увагу на шторм, що починається. І Патті викликала цю бурю, і її платівки другої половини сімдесятих, записані разом із Patti Smith Group, змітали все брехливе, дурне і просто непотрібне.

Потім Патті вийшла заміж, народила, у музиці була перерва майже 10 років. Вона майнула в 80-х платівкою "Dream of Life", потім помер її чоловік, гітарист групи "MC5" Фред Сміт. Патті знову замовкла, і повернулася тільки в середині дев'яностих. З тих пір вона завжди гастролює, її платівки ставали все мудрішими, а сама вона залишається все такою ж чутливою до всього сьогодення і такою ж ненависницею всього мерзенного. Не було нічого дивного в тому, що ще наприкінці лютого минулого клятого року Патті заспівала зі сцени гімн України.

Кейт Буш

Кейт Буш виразно з'явилася у цей світ не так, як усі ми, прості смертні. Вона могла зійти зі сторінок якогось твору класичної англійської літератури, вона могла випорхнути з будь-якої казки про фей або перебратися сюди прямо з простору сирен та русалок.

До її появи на британській сцені наприкінці сімдесятих світ просто не знав більш неземної істоти, яка при цьому стала ще й співати пісні – такі ж нетутешні і такі ж казково прекрасні, як вона сама. І якщо всіх співачок до Кейт можна було з кимось порівнювати і завжди були зрозумілі, хоча б приблизно, впливи та першоджерела – то міс Буш з її голосом, мелодійним чуттям та пластикою тіла була абсолютно унікальною. У її піснях було стільки ж магії, скільки свободи і зовсім розкутої, безперешкодно літаючої фантазії. А ще майстерності. І це при тому, що на час виходу першого альбому, що з'явився з чудового нізвідки "The Kick Inside", Кейт не було ще й двадцяти.

Головним хітом тієї платівки (так, за всієї своєї незвичайності матеріал Кейт міг ставати гучним поп-хітом) була пісня "Wuthering Heights", натхненна класичним твором Емілі Бронте "Грозовий перевал". І пісня Кейт діяла на органи почуттів краще і ефективніше, ніж усі незліченні екранізації книги разом узяті. Причому дівчина зовсім не намагалася чи хотіла зробити красиво щомиті – феї далеко не завжди бувають милі та доброзичливі.

Альбоми Кейт, її відео та нечасті концерти – завжди подія. Вона ніколи не наслідувала моду і розклади – її музика, її платівки завжди була її власним творінням, як чаклунське варево, фірмова страва господині або навіть полотно геніального художника. А нові покоління продовжують відкривати для себе її чаклунство — нещодавно пісня Буш 1985-го року "Running Up that Hill" пролунала в черговому сезоні серіалу "Stranger Things", після чого очолила чарти 8 країн, включаючи рідну Британію.

Бйорк

Найвідоміша ісландка планети, співачка Бйорк, має лише одне правило – бути Бйорк. А бути нею – значить не просто забути про будь-які правила, це означає стежити за тим, щоб не з'являлося своїх власних.

Багато в чому такий підхід, спочатку відверто хуліганський, у юної тоді Бйорк сформувався ще за часів участі у постпанковій групі The Sugarcubes. Вже тоді вона могла дозволити собі співати будь-що і як завгодно, а також виглядати і поводитися на сцені теж тільки так, як вона сама вважає за потрібне. А потім, у 1993-му, Бйорк записала сольник, платівку "Debut" — і раптом індустрії, шоу-бізнесу, публіці і всьому десятиліттю довелося почати зважати на жіночу геніальність, яка включає капризи, дивацтва, істерики, глибоку депресію і небесної висоти ейфорію.

Бйорк тоді взяла на озброєння клубну електроніку і додала туди таку кількість ексцентрики, що в менш умілих руках усе перетворилося б на дуже показовий приклад того, як не можна чинити з піснями та музикою взагалі. Але у Бйорк вийшла не просто чудова платівка – ці пісні задали напрямок самому часу, а не просто музичній моді. Таке вдавалося мало кому не лише з музикантів – рідко комусь із тих, кого називають "художниками".

З кожним новим альбомом у 90-х Бйорк почувалась ще вільніше та впевненіше, потім була пронизлива до грудок у горлі роль у картині "Та, що танцює у темряві", за яку вона була відзначена на Каннському кінофестивалі як найкраща актриса. І вже в новому столітті Бйорк цілком могла дозволити собі робити свою музику, дотримуючись вже зовсім неймовірних і неймовірних рецептів. Чим вона і продовжує займатися, і її останній альбом, торішній "Fossor" — черговий тому доказ.