Нотатки про стратегічне становище України. Цілі наступу Росії на Сході

Український журналіст Родіон Пришва у статті для The Ukranian Post аналізує провали російського повномасштабного вторгнення в Україну та проводить паралель із поразками Червоної армії під час Другої світової війни.

Насамперед слід зазначити наявність певної логічної послідовності у діях військово-політичного керівництва Росії. Загалом можна говорити про таку формулу: перша фаза війни, що тривала з кінця лютого до кінця березня цього року, стала для Росії періодом постійного накопичення помилок, що змусили її військово-політичне керівництво обмежити географічні масштаби військових дій. У результаті початок квітня ознаменувалося, як це назвали, відкриттям, але насправді внесенням затяжного непродуманого бліцкригу в контури обмеженого масованого наступу.

Ця трансформація примітна тим, що прорахунки російського командування утворюють дуже стрункий смисловий ланцюжок, визначення якого цікаве в контексті воєнної історії та мистецтва стратегії, а також дозволяє висувати обережні гіпотези щодо подальшого характеру дій російських військ.

Насамперед розглянемо розвиток наступу Росії у період війни. Воно розбилося о пластичну оборону таких міст України, як Миколаїв, Харків, Охтирка, Суми, Чернігів, Київ. До того ж росіяни загрузли в запеклих боях за Маріуполь та в районі Донбасу. Проте російським військам вдалося зайняти Північну Таврію та більшу частину Луганщини; створити плацдарми на сході Харківщини та правобережній Наддніпрянській частині Херсонщини. Якщо говорити про Сумську, Чернігівську, Київську та Миколаївську області, то мало місце лише тимчасове проникнення на територію України, яке у результаті закінчилося відступом російських військ. Загалом концепція української оборони нагадує ту, яку використало німецьке командування для зупинки радянського контрнаступу в грудні 1941 — квітні 1942 р.: Червоній Армії вдалося просунутися на окремих ділянках фронту більш ніж на 250 км, але німецькі війська закріпилися у містах-фортецях (Шліссельбург, Новгород, Ржев, Вязьма, Брянськ, Орел, Курськ, Харків, Таганрог) і завадили цьому. Спроби радянських військ зламати оборону повноцінних фортець, що були до того ж стратегічно важливими транспортними вузлами, до жодних позитивних результатів не привели. Більш того, частини Червоної Армії, що наступали між цими містами, наражалися на ризик оточення, адже у німців була можливість бити по їх флангах.

В контексті досвіду зими 1941-1942 гг. також спостерігається схожість української та німецької тактики. Наслідуючи принципи згаданої гнучкої оборони, українські війська не концентрувалися на утриманні великих ділянок території своєї країни, а, використовуючи знання місцевості, інформаційну перевагу над противником і вміло застосовуючи передові види озброєння, мобільно діяли від своїх опорних пунктів проти наступальних маневрів російських військ. Організація засідок на шляху прямування противника; відступити із зайнятих позицій для створення умов для успішної контратаки; ефективне артилерійсько-авіаційне придушення супротивника; рейди в тил ворога — це призвело до зупинки наступу Росії на першому етапі війни. Подібними були і кроки німецьких військ, які також діяли зі своїх укріплених пунктів при зупинки проривів Червоної Армії. Показовим у цьому плані є коментар генерала Гюнтера Блюментрита: "Нове озброєння та вдосконалена автоматична стрілецька зброя частково пояснюють можливість утримання ширшого фронту. Іншою причиною була підвищена мобільність засобів захисту. Якщо супротивник проривав фронт, невеликі підрозділи танків і мотопіхоти часто контратакували і не дозволяючи розвинути успіх".

Крім того, як і німецькі війська у грудні 1941 р. — квітні 1942 р., українські сили у лютому-березні 2022 р. підтвердили принцип, згідно з яким успіх оборони міста визначається на початковому етапі боїв, коли оборонці мають подолати шок, спричинений усвідомленням можливості їх загибель в облозі. Хоча російський ефект повномасштабного вторгнення підкріплювався блокадою українських міст, він не міг похитнути готовності українських військ до продовження бою. Запеклі бої за Маріуполь, Харків та Чернігів найбільш яскраво доводять правомірність цього рішення.

Все вищевикладене дозволяє зробити висновок, що недооцінка московськими стратегами інтелектуальних та моральних здібностей противника призвела до невірного визначення географічних масштабів наступу та цілей воєнних дій. В результаті наступальний порив нестабільного "російського бліцкригу" необачно був зосереджений безпосередньо на системі українських міст-фортець. Природно, що за такої ірраціональності Москви критичний перший тиждень протистояння не міг вивести Україну з рівноваги, оскільки непродуманому російському рейду протистояв синтез стратегічної грамотності українського командування, тактичної майстерності українського солдата, технічне оснащення української армії (нехай і досить обмежене), а також воля до боротьбі — кожен день вторгнення грав проти Росії. По-перше, було розвінчано міф про силу російської армії, що автоматично зміцнило впевненість захисників у своєму успіху; по-друге, міжнародна реакція на агресивні дії держави-окупанта була дуже інтенсивна, що відправило Росію до ізоляції; по-третє, зросла міць України, яку підживлюють союзницькі поставки. Спроби Москви виправити ситуацію шляхом організації "деморалізуючих бомбардувань" українських міст не дали належного результату.

Внаслідок чого до кінця березня Москва остаточно втратила контроль над своєю спецоперацією: бліцкриг провалився, деморалізовані російські солдати почали деградувати до рівня військових злочинців, а в Росії запанувала атмосфера сталінських чисток 1937-1938 рр.

Таким чином, перший етап українсько-російської війни повністю підпорядковувався тезі капітана Безіла Лідделла Гарта: "Сила — це порочне коло, а точніше спіраль, якщо застосування сили не підпорядковане ретельному раціональному розрахунку. Тому війна, яка починається з заперечення раціональності, приходить до її прийняття вже під час усіх фаз протистояння". З кінця лютого до кінця березня цього року загальний характер дій російських військ характеризувався банальною нерозсудливістю — результатом віри Москви в гіпнотичну силу агресивно-нищівного образу Росії. Зіткнення з українською раціональністю значною мірою протверезило Кремль. Тому контури другого етапу війни стали задаватися принципами раціональності.

Справді, з кінця березня-початку квітня Москва стала зосереджувати свої військові зусилля на тих напрямках, де їй вдалося досягти найбільш сприятливої для себе стратегічної обстановки — успіхи російських військ у Північній Таврії, Луганській області, окремих районах Харківщини створили можливість для операції з оточення українських військ на Донеччині.

Зазначимо, однак, один дуже цікавий момент. Частину цього російського плану було описано на сторінках "Хвилі" ще в липні 2015 р. В статті "Сценарій Харківської наступальної операції Росії" зазначалося, що в якості плацдарму може бути використане межиріччя Сіверського Дінця та Оскола (у статті він отримав назву "Великобурлуцький") для обмеженого наступу на Харків та тилові райони Операції об'єднаних сил. У першому випадку важлива роль приділялася отриманню контролю над Чугуєвим, у другому — над Ізюмом. Успішна реалізація цієї операції, як пояснюється в есе, дозволила б Росії зайняти сильну позицію у перемовинах із Україною. Заради справедливості додамо, що у представленому 7 років тому плані були неточності (наприклад, досить розпливчасто було намічено перебіг наступу в Луганській області), але в ціле досить точно описано розвиток російського вторгнення у східних районах Харківської області у лютому-квітні 2022 р.

Більше того, є підстави вважати, що спецоперація Росії спочатку замислювалася лише на півдні та сході України. В ідеалі Великобурлуцький плацдарм мав стати, висловлюючись мовою ерцгерцога Карла Тешенського, вирішальним пунктом (entscheidenden Punkt), де зосередження переважаючих сил Росії могло призвести до розгрому українського угруповання військ у районі Донбасу і, у результаті до укладання нового мирного договору. А передбачувана операція мала розвиватися практично за тим самим сценарієм, як це було у лютому-березні 2022 р., але без вторгнення до Київської, Чернігівської, Сумської та Миколаївської областей. Таке обмеження масштабів протистояння зробило б слабшою реакцію світової спільноти та населення України. Більш того, успіх зухвалого маневру російських частин міг би вбити клин між українською громадськістю та українським урядом, а також сприяти зміцненню військово-політичного авторитету Росії.

Слід визнати, що для успіху вищевикладеного плану потрібна була справді хірургічна майстерність – у реаліях обмеженого конфлікту XXI століття йдеться про цілий комплекс робіт — від глобальної інформаційної кампанії з дискредитації супротивника до спеціальних тактико-технічних заходів. Проте Москва свідомо чи несвідомо відмовилася від такого методичного планування. Тому Україна зіткнулася з ворогом, якого 1904 року генерал від інфантерії Михайло Драгомиров атестував як "щось".

Тут ми повертаємось до принципу Лідделла-Гарта. Зрештою здоровий глузд взяв своє: зіткнувшись із системою міст-бастіонів, російське командування було змушене змістити центр тяжкості протистояння на напрям, де географічні умови степової місцевості та відсутність необхідності проведення виснажливих деконцентрованих боїв за великі населені пункти, розкидані по фронту, дозволили б здійснити описаний маневр. Цей крок був відверто запізнілим: ефект несподіваної стрімкості був безнадійно втрачений, оскільки російські війська, хоч і встигли вийти до річки Сіверський Донець на початку березня, але на місяць загрузли в Ізюмському районі. Очевидно, що в такій ситуації українське командування мало достатньо часу для розробки заходів протидії. Звідси логічним є бажання Москви нагромадити сили для "вирішального удару" з перших чисел квітня — очевидне нівелювання чинника раптовості хочуть компенсувати чинником масовості. Але виникає закономірне, ключове питання зараз: чи зможе Росія в таких умовах провести успішний наступ на Донбасі?

Проблема в тому, що район, на якому зосередилася Росія, можна назвати місцем катастроф Другої світової війни — безплідні наступальні операції радянських стратегів забрали сотні тисяч людей. Гинули всі — і рядові солдати, і генерали.

У січні 1942 р., під час великомасштабного контрнаступу радянських військ, у районі р. Сіверський Донець проводилася Барвінківсько-Лозівська операція, метою якої був захід у тил Донбаського угруповання німецьких військ. Потім у травні того ж року плацдарм, зайнятий Червоною Армією в ході січневих боїв, був використаний для провального наступу на Харків, що закінчився в результаті так званою "Барвінківською пасткою" — оточенням основної маси наступаючих радянських військ. У січні 1943 р. командування СРСР знову прийняло рішення оточити донбаське угруповання німців (операція "Скачок") — і знову в лютому-березні радянські війська були зупинені, а потім відкинуті до р. Сіверський Донець ефективними заходами протидії німецького командування. У липні 1943 р. було ще одне невдалий для Червоної Армії Ізюмсько-Барвінківський наступ, і лише у вересні радянським військам вдалося звільнити Донбас.

Можливо, це простий збіг, а можливо ми бачимо рок Історії, але позиції, зайняті російськими та українськими частинами в районі річки Сіверський Донець як би є відсиланням до радянсько-німецького фронту напередодні Барвінківсько-Лозівської операції січня 1942 р. Тому сенс зупинитися на його розгляді докладніше.

Плануючи наступ, радянське командування вирішило кинути війська Південно-Західного та Південного фронтів на територію між Балаклією та Артемівськом (нині Бахмут) — війська мали дійти до Запоріжжя. Як було сказано вище, плануючи вихід у тил Донбасько-Таганрозького угруповання німецьких військ, ставка верховного головнокомандувача хотіла відрізати шляхи відступу на захід, а потім притиснути його до Азовського моря та розбити. Якщо точніше, операція полягала в наступному: Південно-Західний фронт під командуванням генерал-лейтенанта Федора Костенка у складі 38-ї та 6-ї армій, а також 6-го кавалерійського корпусу мав наступати на Богодухів та Красноград, зміцнюючи операцію з північного заходу та створивши умови для наступу на Харків. Завдання Південного фронту під керівництвом Родіона Малиновського полягали в тому, щоб завдати головного удару в напрямку Павлограда силами 57-ї та 37-ї армій за підтримки частин 1-го та 5-го кавалерійських корпусів. У завдання 12-ї армії входило наступ на Дзержинськ (нині Торецьк), а 18-й та 56-й армій — прикриття кам'янського та ростовського напрямків. 9-а армія та 2-й кавалерійський корпус утворили резерв на південно-західному напрямку.

Наступ розпочався 18 січня: у перші дні німецький фронт було прорвано на ділянці від Балаклії до Слов'янська. 24 січня було взято Барвінкове і в цей же день радянське командування ухвалило рішення про розвиток удару на Красноармійськ (нині Покровськ) силами 57-ї та 37-ї армій, а також ставка верховного головнокомандувача затвердила план введення в бій 9-ї резервної армії (район стику 57-ї та 37-ї армій), а також заняття Харкова частинами 38-ї та 6-ї армій; також було наказано перерізати комунікації супротивника у районі Слов'янська. Цікаво, що у Москві навіть вважали за можливе продовжити рух до берегів Дніпра та Азовського моря. Наступного дня, 27 січня, Лозова була зайнята радянськими частинами 6-ї армії та 6-го кавалерійського корпусу, але успіх їм розвинути не вдалося. Невдачі чекали 9-му та 37-му армії, які намагалися розгромити німецьке угруповання в районі Слов'янська-Артемівська (Бахмута). Деяких результатів досягли частини 57-ї армії і 5-го кавалерійського корпусу — їм вдалося створити реальну загрозу залізничним комунікаціям Німеччини на лініях Павлоград — Червоноармійське (Покровськ), Синельникове — Чаплине — Червоноармійське (Покровськ). Проте наполеглива оборона та контратаки німців призвели до того, що 31 січня радянський наступ закінчився, а у лютому-березні відбулася стабілізація фронту.

Таким чином, спочатку масштабний прорив радянських військ до Дніпра та Азовського моря розвинувся лише до клину між Балаклією, Лозовою та Слов'янською глибиною 90 км та фронтом до 110 км.

Відверто кажучи, підсумки Барвінківсько-Лозівської операції створили радянському командуванню більше проблем, аніж переваг. Як показав досвід Харківської катастрофи травня 1942 р., плацдарм, захоплений Червоною Армією під час січневих боїв, виявився непридатним для успішних наступальних дій. Причина цього переважно полягає в тому, що радянським військам не вдалося захопити Балаклію та Слов'янськ — важливі опорні пункти німецької армії, які використовувалися в межах операції "Фредерік" для організації Барвінківського котла.

Нині в районі р. Сіверський Донець російські війська посідають ті самі позиції, що й перед наступом Червоної армії, а українські війська опинилися на позиціях німецьких військ. Відмінність полягає у таких важливих деталях: Балаклія перебуває під контролем Росії; українські позиції під Слов'янськом та Лисичанськом відсунуті далі вглиб, ніж німецькі у 1942 р. (радянські війська утримували Червоний Лиман та Лисичанськ, а з другого фронту відійшли на Ниркове та Дроновку); українсько-російський фронт південніше створеного клину суттєво відрізняється від німецько-радянського, оскільки останній у січні 1942 р. проходив річкою Міус.

Слід зазначити, що саме фактор окупації Північної Таврії та південних районів Донецької області створює на перший погляд сприятливі умови для наступу росіян, яких не було у Червоної Армії у січні 1942 р. Йдеться про повторення радянського плану з тією відчутною різницею, що завдання щодо оточення українських військ на Донбасі буде покладено одразу на кілька ударних груп — північну, ізюмсько-балаклейську, та південну, мар'їнсько-новосілківську. Їхнє ключове завдання — перерізати комунікації, що пов'язують донецький клин із тиловими районами ООС, та створити умови для розгрому оточених українських військ.

Попередньо ізюмсько-балаклейське угруповання має вирівняти фронт наступом на Гусарівку та Петрівське, а потім ударами з півночі та північного сходу оволодіти Грушевахою та Великою Камишевахою. Після цього російські сили, що наступають, рушать до Барвінкового, звідки підуть на захоплення Олександрівки на р. Самара. Таким чином, буде відкрито шлях на західні райони Слов'янська та Краматорська — при одночасних ударах із Ізюму та Лиману така ситуація створить серйозне навантаження для українських військ, що обороняються. Надалі за наявності достатніх ресурсів у живій силі та техніці можна розвивати наступ росіян на Добропілля та Покровськ для з'єднання з мар'їнсько-новосілківською групою військ. Таким чином, буде повторено маневр 5-го кавалерійського корпусу та 57-ї армії січня 1942 р.

Залишається відкритим питання, чи просунуться російські частини від Балаклії до Змієва. План зайняти важливі позиції в районі Гомолшанських лісів виглядає дуже привабливо, але велика ймовірність того, що українські війська, як і німці в 1942 р., зробили цю ділянку неприступною. Тому його штурм призведе до значного послаблення наступальних здібностей російських сил. Можливість захоплення Лозової ізюмсько-балаклейським угрупуванням також під питанням, що в січні 1942 р. здійснили 6-а армія та 6-й кавалерійський корпус — оперативні напрямки наступу російських сил становлять обмежену загрозу місту, тил якого, крім того, підтримує зв'язок із Павлоградом.

Що ж до мар'їнсько-новосілківського угруповання, то її завданням є ведення наступу на Велику Новосілку з наступним виходом на р. Андріївку та Олексіївку. Подальшою метою російських військ є Покровськ і з'єднання з ударними частинами північного угруповання Добропілля. Не виключено, що російські сили атакуватимуть Новопавлівку, Межову та Слов'янку з боку Олексіївки. Додамо ще одну деталь: для стримування українських сил наступ на Покровськ супроводжуватиметься посиленням боїв під Вугледаром, Мар'їнкою, Пісками, Авдіївкою.

Щодо дій у Північній Таврії можна сказати, що особливо запеклі бої розгорнуться за Гуляйполе, оскільки цей пункт є найважливішим з погляду перспективи подальшого наступу на залізничну станцію "Чаплине". Крім того, бойові зіткнення на цьому напрямку сковуватимуть українські частини, які, наприклад, можуть бути задіяні на інших ділянках фронту.

Такий план, однак, гарний лише на папері: подібно до наступу Червоної Армії в січні-травні 1942 р., нинішня операція Росії, досягнувши результатів, може створити всі необхідні умови для розгрому її військ. Урок історії Східного фронту Великої Великої Вітчизняної війни у тому, що за бажанні проводити успішний наступ у районі р. Сіверський Донець, вам потрібно насамперед зосередитись на захопленні Харкова та його агломерації. Є простий принцип: погляньте на карту бойових дій, і ви побачите своєрідні сходи, що ведуть із цього міста до Донбасу. Вершина сходів – фронт оборонних українських сил, як і колись німецьких військ. Відповідно, якщо противник хоче уникнути флангових ударів, він має витрачати свої сили на нівелювання "принципу сходів", логічно приходячи до необхідності вирівнювання фронту шляхом захоплення Харкова або хоча би закріплення на р. Північний Донець у районі таких міст, як Печеніги, Чугуїв та Зміїв. Тим часом росіяни цієї умови не виконали і схоже не збираються. Навпаки, за логікою "сходового принципу", українські війська перейшли р. Сіверський Донець і вже проводять успішні контратаки.

Звідси випливає, що спроби ізюмсько-балаклейського угруповання Росії зайняти Гусарівку, Велику Камишеваху, Барвінкову, Олександрівку, Ізюм можуть зустріти флангові удари українських сил. Якщо російське командування хоче убезпечити свої війська, йому доведеться вести наступ у районі між р. Сіверський Донець та р. Берека у бік Первомайського, Краснопавлівки та Надії. Відбудеться повернення до "сходового принципу", оскільки правий фланг наступаючих упреться в район Гомолшанських лісів та Змієва, звідки можуть піти контратаки українських військ. Пастка ситуації, що склалася очевидна: російське командування змушене або віддати під удар з правого флангу і тилу своє північне ударне угруповання (намічається повторення Харківської катастрофи травня 1942 р.), або, сподіваючись убезпечити себе, дозволити знищення власних сил для захоплення нових оборонних рубежів можливими контратаками українських військ, що перебувають на їх шляху. У двох випадках є перспективи провалу російського наступу – це колос на глиняних ногах.

Якщо зважити на досвід боїв на Донбасі наприкінці 1941 — на початку 1942 рр., то можна припустити, що операція Росії у квітні 2022 р. зіткнеться з розгалуженою системою українських опорних пунктів по всьому фронту. Їхній штурм, особливо міст-фортець донбаського клину, загальмує просування військ та забезпечить командуванню в Москві великі втрати у живій силі та техніці. Відповідно до спогадів німецьких офіцерів, саме перетворення кожного міста чи села на "шверпункт", з підготовленими укріпленнями, обладнаними артилерійськими позиціями та мінними полями, дозволяло німцям стримувати натиск радянських військ. Якщо якимось частинам Червоної Армії все ж таки вдавалося прорватися в смугу оборони, вони знищувалися артилерійськими ударами або стрімкими контратаками. У цьому сенс активної оборони, який широко застосовується українською армією у війні із росіянами. Тому є всі підстави вважати, що наступ російських військ, навіть якщо й зможе пробити пролом в обороні України, все одно не створить критичної позиції на фронті.

На закінчення зазначимо, що війна між Україною та Росією пройшла багато в чому показовий шлях від зухвалого, позбавленого розсудливості до єдино логічно прийнятного в умовах масованого наступу. Квітневий наступ Росії — типова радянська операція, що відбувається на землях, де завершилися провалом атакуючі пориви радянського командування. Майбутня битва стане випробуванням для двох армій, але невблаганна логіка історії та її мати-географія дають шанс українським військам здобути заслужену перемогу у великій степовій битві ХХІ століття.