Чому ми все прощаємо росіянам
Ось уже третій рік ми не воюємо з Росією. Волонтери, ветерани, біженці, жителі окупованих територій - всі, занурені у війну з головою в один голос звинувачують українське суспільство в тому, що воно "не помічає" війни. Живе так, ніби війни немає. Обговорює перипетії "Ігор престолів" в соцмережах. Купують дітям місця у престижних школах. Роблять пластичні операції. Їдуть у відпустку. Всі, хто зауважує цей розрив реальності, відчувають себе глядачами театру абсурду. І намагаються знайти цьому пояснення. Наприклад, у відсутності емпатії. Або цивільної відповідальності. Або ліні. Або браку патріотизму. Або в містечковості. І все це має право на існування. Але тільки якщо ми розуміємо причину: ми не воюємо - ми вболіваємо війною. Сам факт цієї війни - війни з Росією, або, ще точніше, війни з росіянами - став для нас глибокою травмою. Яку ми не хочемо усвідомлювати - ми просто витісняємо її подалі, ховаємо під шаром нагальних проблем.
Ми не хочемо війни. Не тільки в абсолютному значенні - хто ж цього хоче? Для нас, як і раніше протиприродна думка про війну з росіянами. Про це просто не прийнято говорити вголос, тому що це означало б виявитися "не в тренді". Але цю нашу особливість фіксують соцопитування. А іноді це "підсвідоме" влазить в ефір на вустах у якого-небудь "лідера думок". Соцопитування бесперечь фіксують наше добре ставлення до росіян - причому, що цікаво, на тлі війни воно тільки те й робить, що поліпшується. Так чи варто кидатися з криком "зрада" на слова Надії Савченко "на користь бідних" про те, що ми нічого не маємо проти "простих росіян", а всі свої претензії адресуємо виключно особисто Путіну? Вважайте, що її вустами в цей момент говорили ті 67% українців, які зізналися під час соцопитування у своєму позитивному ставленні до росіян.
Це соціологічне відкриття проливає світло на багато. Наприклад, мене не так давно дивувало те, що з початку війни кількість візитів російських експертів, політологів-соціологів, журналістів, лідерів думок і інших виробників текстів і вражень нітрохи не зменшилася - навпаки. Може, ми за допомогою цих відносно нешкідливих бацил вивчаємо більш небезпечні, хвороботворні форми? Ні, виявляється, ми знаходимо в їх особі психотерапевтів - переконуємо себе в тому, що "не всі росіяни - путиноиды", вони різні, є, ось, цілком пристойні люди. Просто їм з владою не пощастило. Хіба можна ненавидіти цілий народ за те, що в ньому є свої покидьки і мерзотники?
Саме тому ми опускаємо, пропускаємо повз вуха і намагаємося не цитувати те, що нам коробить у виступах цих "терапевтів". Які критикують Путіна за те, що той своєю безголовой політикою розірвав "братні зв'язки". Що "все пройде - і ми знову будемо разом". Що нам потрібно "триматися один одного" або "ви молодці - вибралися, тепер тягніть нас". Вони все правильно кажуть - кожен переживає в першу чергу, "за своє". І це єдиний урок, який нам слід було б отримати з цих візитів. Тобто для початку навчитися відокремлювати своє від чужого. А це непросто.
Такі, яких немає у росіян, про що також свідчать результати соцопитувань - українці ставляться до росіян набагато краще, ніж росіяни до українців. Незважаючи на те, що це вони напали на нас, а не навпаки. Незважаючи на те, що це вони відхопили у нас частина території, а не навпаки. І все одно ми ставимося до них ледь не вдвічі краще, ніж вони до нас.
З точки зору екстремальної психології це, зрозуміло, зрозуміло (цікаво, чи є хоч щось у світі, чого не змогли б пояснити психологи?) - почуття провини треба глушити. Народ-переможець, звичайно, за визначенням не може бути ні в чому ні перед ким винен - але серцю не накажеш. Вірніше, навпаки, накажеш - але наказ повинен бути жорстким, як вирок. Кращий глушник - ненависть. Вони вважають, що ми їх "зрадили" - і тепер несемо заслужене покарання.
Але головне навіть не це. На відміну від росіян, українці ніколи не любили і не люблять) свою владу. Ніколи не довіряли (і не довіряють) вертикальним структурам. Для нас завжди набагато більш важливими були зв'язки горизонтальні, "людські" - родинні, дружні, професійні - яким в нашій традиції прийнято зберігати вірність. Майдани, сила волонтерського руху та інші структури взаємодопомоги - часто паралельні державним - тому підтвердження.
Ці ж зв'язку міцно "прив'язують" нас до Росії. Де у кожного другого українця є родичі. Де багато наших співвітчизників заробляли (і продовжують заробляти) гроші. Лікувати дітей. Їздити у відрядження. Спілкуватися. Ці "низові" зв'язку після Революції гідності дали місцями тріщини - але не розпалися. Ми як і раніше бачимо в "простих росіян" - "своїх". Як колись вірили в єдність світового пролетаріату - до такої міри, що не могли собі уявити, як німецький робітник може вистрілити в російського робітника, ми віримо, що вони - так само як ми - не підтримують владу. "Світовий пролетаріат" був вигадкою від початку і до кінця, а ось наше з ними "єдність" - зовсім не таке міфічне. Воно кувалося політикою партії протягом декількох десятиліть змішувань і пропаганди. І в нашому українському випадку ці насіння лягли на добрий грунт.
Наше позитивне ставлення до росіян - проти їх у цілому негативного до нас - містить в собі і симптом, і елемент терапії. Симптом того, що наша державність - все ще проект, раз ми не готові поставити реальність війни, яку веде наша країна, у главу кута, але продовжуємо триматися за наші зв'язки або їх ілюзії. Ми шукаємо ніші, способи, підміни понять, які дозволять нам уникнути повного і нещадно ясного усвідомлення реальності, в якій ми опинилися реальності війни з сусідньою країною. Якщо Банкова досі не визнала офіційно війни Росією - це не тільки тому, що їй так вигідно, але тому, що це, загалом, збігається з сподіваннями народу. Який не готовий бачити в росіянах ворогів. Для якого це нонсенс. Який завжди готовий швидше пошукати собі ворога в особі власної влади (не без підстав, як правило). У будь - російської чи у своїй. Тому що так вже ми, українці, влаштовані.
Ми, як і росіяни, - пострадянські люди, зі специфічним цивільним анамнезом. Однак громадянські почуття у нас різні - і з цим потрібно рахуватися. На відміну від нас, росіяни завжди любили (і люблять свого "царя". На відміну від нас, вони готові чіплятися за державну "вертикаль", вбачаючи саме в ній якір порятунку (неважливо, від чого). Тому вони будуть її підтримувати і виправдовувати - у всьому і до кінця. І вони швидше побачать ворогів в кого завгодно, включаючи нас з вами - ніж у своїй владі.
Це варто зрозуміти всім нам, а не тільки Надії Савченко. Яка, будучи українкою і пройшовши через все те, через що пройшла, не може додати до своєї реальності цю російську особливість - завжди і в усьому підтримувати владу. Завжди бути з нею в унісон. У тому числі, у гидоти, підлості, злочин. У впевненості, що єдине справжнє злочин - різнодумство, яке суть зрада. А немає нічого страшніше зради. Що нам наочно продемонстрував улюблений росіянами український класик, чий герой вбиває власного сина, який посмів піти за покликом серця, а не авторитетного слова батька. Вони не бачать в цьому герої і ні в сюжеті драми - незважаючи на трагічну і безнадійну розв'язку, гідну Шекспіра. У російській культурі не може бути Шекспіра - тому що там не приймають драм. Там царює дидактика.
