З "Хунхузу" у "Вільну Україну". Як панцирні потяги стали знаряддям диверсій
Певно, однією з найцікавіших сторінок історії військових дій на Чернігівщині часів Визвольних змагань 1917-1920 років є зіткнення та операції грізної бойової сили того часу - панцирних потягів. Як бойові одиниці такі машини з'явилися ще на зламі ХІХ та ХХ ст. Утім, пік їх застосування та розквіту припадає на Першу Світову війну та війни на території колишньої Російської імперії після її розпаду. Панцирні потяги використовували усі сторони протистоянь, але найбільша їх кількість була застосована у війнах між Україною, Радянською Росією та Добровольчою армією.
Головним завданням панцирних потягів у 1914-1921 роках було підтримання наступу своїх військ вздовж важливих залізничних магістралей, захоплення мостів та протидії ворожим панцирним потягам. На території Чернігівщини бойові дії за участю панцирників проходили в три етапи в одному й тому ж самому районі: станцій Крути-Макошино та навколо Бахмача, як головної стратегічної розв'язки залізничних шляхів.
Це легко пояснюється тим, що:
1. Це був прямий шлях на Київ зі сторони Радянської Росії або ж шлях вглиб Радянської Росії із заходу;
2. Бахмач - найбільша залізнична розв'язка в даному регіоні;
3. Конотоп мав вкрай необхідні усім сторонам протистоянь залізничні ремонтні майстерні;
4. В Макошино був єдиний в даному регіоні залізничний міст через Десну.
Перший значний епізод - бойові дії у січні 1918-го між військами Центральної Ради на загоном Муравйова, другий - у грудні-січні 1918-1919 років між Дивізією Сірожупанників та більшовиками, а третій - наприкінці серпня-на початку вересня 1919-го між військами Денікіна та більшовиками.
Першість створення імпровізованих панцирних потягів на території Чернігівщини належить більшовикам. Саме вони в Конотопі ще наприкінці літа - на початку осені 1917-го створили загони Червоної гвардії, на озброєння яких було прийнято два саморобні панцирники, створені в Конотопських залізничних майстернях. Вірогідно, це були бліндовані вагони, озброєні тільки кулеметами. Утім, їх доля невідома, можливо, вони були захоплені військами Центральної Ради
В сучасній військовій історіографії оборонні бої між військами Центральної Ради та більшовиками у січні 1918-го загалом зводяться до славнозвісного бою під Крутами. Утім, цей бій можна вважати кульмінацією більш ранніх бойових зіткнень між супротивниками з використанням важкої артилерії та панцирних потягів.
Станом на грудень 1917-го у Київських залізничних ремонтних майстернях знаходився панцирний потяг колишньої Російської імператорської армії типу "Хунхуз" №3. Панцирники даного типу розпочали свою історію у 1915-му, коли на замовлення армії в київських залізничних ремонтних майстернях почали збирати перші серійні панцирні потяги Російської імперії, що отримати назву в честь першого екземпляру - "Хунхуз".
Складалися такі панцирники з броньованого паровозу Типу "О" ("Овечка") та двох бронеплатформ, кожна з яких озброювалася однією 76 мм гарматою та 8-10 кулеметами. Після того, як потяг було включено до складу армії УНР, він отримав назву "Вільна Україна". В російській сучасній історіографії, як і у радянській, продовжує побутувати думка, що він називався "Слава Україні", утім це протирічить офіційній документації. Командиром цього панцирного потягу залишився колишній його командир - капітан Долгополов.
Ще один імпровізований артилерійський потяг було нашвидкоруч створено з польової 76 мм гармати та кулемету, які поставили на укріплену мішками з піском відкриту залізничну платформу. Керувати ним було призначено поручика 1-го Українського козацького полку імені Б. Хмельницького Семена Лощенка
Наприкінці грудня 1917-го обидва панцирники вирушили до кордону з радянською Росією. Перше зіткнення відбулося з наступаючими більшовиками на мосту через Десну біля Макошина. "Вільна Україна" почав обстріл головних сил більшовиків, котрі були зосереджені в селищі та на станції. У відповідь більшовицька артилерія також почала обстріл панцирника. Тим часом Лощенко зі своєю платформою знаходився позаду Долгополова, щоб відвезти поранених в тилову зону. Утім, більшовицька артилерія, у кількості 10 гармат, переважала одну діючу гармату "Вільної України". Декілька снарядів потрапили у бойову платформу та потяг. Долгополов був важко поранений, як і більшість екіпажу. Панцирник вимушено відступив на станцію Доч. Поряд з панцирником вели піший бій юнаки Військової школи імені Богдана Хмельницького під командуванням старшини Горошка. Після пошкодження панцирника Долгополов дав наказ Лощенку продовжувати бій й наступати на Макошино. Юнаки пішли в наступ через Десну по льоду, а Лощенко підтримав їх артилерійським вогнем своєї гармати. На допомогу більшовикам підійшов їх панцирник, але він відразу потрапив під обстріл артилерії Лощенка та почав відступати. Зважаючи на перевагу ворога в кількості та артилерії Лощенко з юнаками відступили до Бондарівки, де вже знаходився розбитий потяг "Вільна Україна". Більшовики, що також зазнали досить відчутних втрат, не переслідували відступаючих. Наступний свій бій артилерійська платформа Лощенка витримала під ст. Крути, надаючи посильну допомогу артилерійським вогнем 29 січня. Після чого разом із залишками оборонців відступила до Києва.
Панцирник "Вільна Україна", який ще раніше відступив до Києва, доволі швидко полагодили. Утім, більша частина його команди була або мертва або ж поранена. Тому потяг без особливих проблем загітовані робітники передали більшовикам, котрі використовували його під час вуличних боїв наприкінці січня - на початку лютого 1918-го. За лютий він декілька разів переходив з рук в руки, але в результаті все ж залишився за більшовиками. Радянська влада створила з цього потягу свій міф. Якщо коротко, то за радянською версією, потяг було захоплено з боями 26 січня 1918-го на станції Київ-1 загоном матроса Андрія Полупанова. За цією легендою на потягу більшовики зафіксували мідну табличку, яка свідчила, що цю фортецю на колесах відправив сам німецький кайзер для боротьби з більшовиками, а за нього Петлюра заплатив 40 тис. пудів хліба і 20 вагонів сала. Однак, як можна побачити з історії потягу, це не більше, ніж пропагандистський міф.
Одним з центрів виробництва панцирних потягів на території України стало містечко Конотоп. Так, в 20-х числах листопада 1918-го у Конотопському залізничному депо із платформ та двох, вірогідно, польових гармат Гарматного полку Сірожупанників був створений панцирник "Палій", згодом перейменований на "Ґандзю". Він приймав участь у боях на залізничних лініях у грудні - початку січня. Утім, вже у другій половині січня він переїхав на Правобережжя, де й надалі воював, аж поки не був захоплений більшовиками, але залишився при своїй старій назві "Ґандзя".
В грудні 1918-го під час боїв між 1-м полком Сірожупанників та наступаючими більшовиками під Бахмачем останні також задіяли панцирні потяги. В боях за станцію Доч Сірожупанники захопили більшовицький панцирник з дальнобійною гарматою (на жаль, тип і назва панцирника залишаються невідомими). Надалі панцирники Директорії, котрі діяли на Лівобережжі, були або знищені, або захоплені ворогом, або ж відступили на Правобережжя.
Наприкінці літа - на початку осені 1919-го на напрямку між Макошино та Крутами відбувся ще один бій між панцирними потягами. На цей раз між білогвардійським "Орлом" та більшовицьким "Советская Россия". На другу половину серпня 1919-го 5-й кінний корпус Денікіна був розтягнутий на досить широкому фронті, та не мав достатньо сил, що б перейти до рішучого наступу. А в кінці серпня білогвардійцям взагалі довелося покинути надважливу стратегічну станцію Бахмач. Тому для підкріплення сюди командування білих направило панцирний потяг "Орел". 19 серпня він був уже в Ніжині. Спочатку панцирник патрулював між станцією Крути та роз'їздом на Ічню. В кінці серпня "Орел" декілька разів підходив до Десни й обстрілював Макошино. Для підсилення йому було надано "бліндований потяг" (вірогідно, артилерійська установка на відкритій платформі) "Полковник Гаєвский".
Зранку 7 вересня "Орел" прорвався на станцію Бахмач. В цей же час більшовицький панцирний потяг "Советская Россия" почав обстріл цієї станції. Тому "Орел" отримав наказ відтіснити "Советскую Россию" за Десну, та підірвати міст. За два тижні до цього "Орел" доходив до цього мосту біля Макошино та мав можливість підірвати його, однак тоді такого наказу не було. Тепер виконати подібний маневр стало набагато складніше. На допомогу "Орлу" підійшов важкий панцирник "Князь Пожарский". Під натиском двох білих панцирників "Советская Россия" почав відступати, однак загороджувальним вогнем розбив повністю залізничні колії позаду себе. Ремонтних бригад у білогвардійців по місцю не виявилося, тому наступ було призупинено. Крайнім пунктом, який вдалося досягти "Орлу", була станція Часниківка. Тут знову почалася артилерійська дуель між "Орлом" та "Советской Россией". Тривала вона годину, утім, без значних результатів. Після чого одна з гармат "Орла" вийшла з ладу й він мусив відступити до Бахмача, а біля Чесниківки підірвати залізничні колії.
Ці два вищенаведені епізоди демонструють найзапекліші бої між панцирними потягами противників. Окрім цього, мали місце значна кількість дрібних зіткнень за участю артилерійських платформ та панцирних поїздів - Конотоп у 1919-му виконував роль ремонтної бази більшовицьких панцирників. Так, наприклад, станом на 23 липня 1919-го в цих майстернях знаходилося 9 бронепотягів.
Влітку та восени 1919-го відбувалися постійні бої та диверсії навколо руху панцирних потягів. Можна навести лише декілька таких випадків. Так, 9 липня 1919-го відбувся бій між українськими повстанцями отамана Євгена Ангела та ешелоном з артилерійською установкою, що належала більшовицький надзвичайній комісії між Ічнею та Бельмачівкою. Повстанці змогли зупинити імпровізований артилерійський потяг більшовиків, пустивши йому назустріч порожній локомотив з напрямку Ічні. Після зіткнення більшовики почали покидати потяг і саме в цей момент повстанці стрімко атакували їх. Оскільки гармата знаходилася на платформі, то могла стріляти тільки вперед, а зняти її для бою часу та можливості вже не було. В результаті бою більшовики відступили до Ічні, гармата та кулемети стали трофеями загону Ангела. Інші подробиці цього бою залишаються невідомими.
В період, коли частину Чернігівщини восени 1919-го займали денікінські війська, їхні панцирні потяги постійно курсували залізницями з метою антидиверсійної діяльності. На початку жовтня з Києва в напрямку Ніжина було відправлено імпровізований панцирник "Желбат-1". Він мав нести сторожову службу між Дарницею та Бахмачем. Зважаючи на слабку озброєність, в боях цей панцирник участі не брав. Після того, як денікінські війська захопили Чернігів, зі складу "Желбату-1" було виділено одну платформу з гарматою та кулеметами для охорони вузькоколійної лінії "Чернігів-Крути-Ічня". Так, у повідомленні інформаційного відділу ЦК КП(б)У за 28 жовтня 1919-го вказано, що червоні партизани біля Ніжина пустили під укіс панцирний потяг білих. Машина зійшла з рейок.
Білогвардійці, якщо вірити повідомленню, шість разів намагалися поставити на рейки потяг, утім, більшовики не давали їм це зробити. Що це був за потяг: "Орел", "Желбат-1", "Полковник Гаевский" або ж "Князь Пожарский" достеменно невідомо. Подальші події також залишаються малодослідженими, однак слід допустити, що білогвардійці змогли підняти потяг, оскільки в листопаді всі чотири відомі панцирники, котрі діяли на даному напрямку, продовжували свою діяльність в Добровольчій армії.
