Ярина Цимбал: "Українські митці вимагали від Сталіна заборонити п'єсу українофоба Булгакова"
З літературознавицею, дослідницею українського авангарду, упорядницею серії книжок "Наші 20-ті", що виходить у видавництві "Темпора", Яриною Цимбал "ДС" поговорила про українську ідентичність митців, які не були етнічними українцями, про метафору "Розстріляне Відродження" і чому сучасне ставлення до радянської спадщини нагадує більшовицький підхід.
"ДС" Після революції 2014 року в Україні відбувся відвертий поділ на "своїх" і "чужих". Як у такому контексті сприймати літературну спадщину, культурну атмосферу 20-х років? Як правильно зрозуміти ту епоху?
Я.Ц. У ставленні до 1920-х років нині панує принцип руйнування, а зруйнувати все до основ - це якраз принцип більшовиків. Проте 20-ті роки - це наша культурна спадщина. Звісно, не все в ній відповідає сьогоднішньому моменту, нашому сучасному баченню. Ми не перші, хто сумнівається, що з цього періоду взяти, - це питання вже поставало у 1950-х. А 20-ті роки амбівалентні самі по собі. Цю дилему втілив Сосюра у знаменитому вірші про двох Володьок: поет розривається, вагається, хто він - комуніст чи націоналіст. Сьогодні нам це важко уявити, але в 20-х роках люди примудрялися поєднувати в собі ці дві суті. Найбільше суперечок у 1950-х викликав Хвильовий. Українці в діаспорі не могли визначитися - комуніст він чи націоналіст, викинути його з української культури чи залишити. В утопічній "загірній комуні" Хвильового для багатьох головним було слово "комуна". Були й тверезі люди, які намагалися остудити гарячі голови, адже художній доробок Хвильового треба відрізняти від його ідеологічних позицій. До того ж і його ідеологічні позиції у 20-х роках були дуже неоднозначними, це ж йому належить заклик "Геть від Москви!". Хай він саме так, у трьох словах, його не формулював, але суть його бачення синтезували правильно.
Це була позиція не лише Хвильового, адже й українські футуристи дивилися в бік Європи, а не Москви. Звісно, вони їздили і до Москви, але про що письменники, наприклад, говорили зі Сталіним? Знаменита розмова, коли 12 лютого 1929 року українські письменники, яких було близько 40 осіб, мали зустріч із ним (Сталіним. - "ДС"). Збереглася стенограма цієї зустрічі, щоправда, стенографістки, не знаючи українських письменників, позначали їх просто як "голос із зали". Мені вдалося встановити лише Валер'яна Поліщука, бо вже під час слідства його запитали: "Что вы спрашивали у товарища Сталина на встрече с украинскими писателями?" А він запитав, коли до України приєднають українські райони Воронежчини й Кубані. Розмова тоді будувалася насамперед довкола національного питання. Тим паче напередодні письменники побували у МХАТі й подивилися "Дні Турбіних" Булгакова.
"ДС" І що?
Я.Ц. Сьогодні багато людей представляють Булгакова українським письменником.
"ДС" Йому Україна була не чужа...
Я.Ц. Бо він народився і жив тут, але ж у своїх творах він стоїть на абсолютно українофобських позиціях. Українські письменники так і сприйняли п'єсу "Дні Турбіних" - як українофобську, мовляв, у ній висміяно українців. І вимагали від Сталіна, щоб її зняли з репертуару. Сталін же в більшовицькій партії здавна відповідав за національну політику, а на додаток страшенно любив цю виставу у МХАТі, тому він довго пояснював, розповідав, виправдовував Булгакова...
"ДС" До речі, цей дискурс не виглядає так, що пригноблені українські письменники, яких весь час репресують. Вони не бояться ставити питання Йосипу Віссаріоновичу...
Я.Ц. В Україні йшла українізація, і письменники, загалом культурні діячі, відчували за собою підтримку, зокрема й партійну. Лише в НКВД діловодство велося російською, але культурна сфера вся була українізована.
До історії з Булгаковим було кілька схожих випадків: з приїздом Горького, книжкою Федора Гладкова. У середині 1920-х голова видавництва "Книгоспілка" Олекса Слісаренко звернувся до Горького з листом про дозвіл на переклад його повісті "Мать" українською мовою. Горький же у відповіді назвав українську мову "наречием", здивувався, що вона досі існує, і натякнув, що незабаром усі перейдуть на якусь універсальну інтернаціональну мову. Усе це він висловив з позицій старшого брата у зверхній формі. Цей лист одразу оприлюднили, він був предметом розмов і дискусій. І коли Горький приїхав до Харкова, письменники влаштували йому обструкцію і не прийшли на зустріч у Будинок літератури імені Блакитного. Горький вибачався, але все зрозумів, що зумовило такий холодний прийом, і поїхав наступного ж дня.
До речі, я бачила книгу відвідувачів будинку Блакитного - величезний альбом, де почесні гості залишали свої автографи. Горький на цілий сторінці формату А3 написав по центру скромно "М. Горький" - і все, більше жодного слова.
"ДС" Але ж Горького таки переклали українською, наскільки я знаю, навіть "Жизнь Клима Самгина".
Я. Ц. І тоді, і пізніше його перекладали, так. Суть не в тому. От на початку 1930-х вийшов розкішний тритомник Горького, згодом більшість його перекладачів, серед яких Микола Куліш, Майк Йогансен, було репресовано і розстріляно.
"ДС" А Булгакова не перекладали?
Я.Ц. На той час він не був супервідомим чи популярним письменником. Із сучасних письменників українською перекладали Маяковського, наприклад, Федора Гладкова. Останній уславився тим, що приїхав на Запоріжжя в комуну "Авангард" - модну, зразкову комуну, куди часто їздили літератори, і заявив там, що українські письменники самі нічого не можуть написати, лише мавпують росіян. І не просто заявив, а й написав це в репортажі про поїздку, який вийшов у Москві. І тому українські письменники під час своєї поїздки в Москву вимагали від російських організацій, щоб ті офіційно вибачилися за позицію свого члена. Українці тоді прекрасно усвідомлювали свої права і вимагали відповідного ставлення від російських колег.
"ДС" Україна 1920-х справляє враження окупованої країни?
Я.Ц. Ні, не справляє. Наприклад, поїздки за кордон не були рідкістю, і їх не супроводжували якісь надзвичайні труднощі. Звичайно, були перевірки, чиюсь кандидатуру не затверджували, як-от Григорій Косинка - його так і не випустили за кордон. Натомість двадцятирічний Сава Голованівський прийшов послухати літературний диспут у будинку Блакитного в лютому 1927-го. Він тоді належав до футуристів, друкувався в "Новій генерації". І от нарком освіти Микола Скрипник у своїй доповіді на диспуті наголошує, що треба вчитися, зокрема вчитися у закордонних письменників, треба дивитися світ, щоб не пасти в ньому задніх. Голованівський пішов на прийом до Скрипника і каже: ви казали вчитися за кордоном, то я готовий їхати, дайте мені грошей. Йому справді видали гроші і відрядили в поїздку до Італії. Там у юного Голованівського стався розрив шаблонів, бо коли правовірний футурист потрапляє у фашистську Італію, де панують чорносорочники, а кумир Марінетті підтримав фашистський режим, світоглядні орієнтири неминуче захитаються. Голованівський написав про ту поїздку книжку "Чобіт Європи", яку Василь Єрмілов оформив фотомонтажем в авангардному стилі.
"ДС" Письменники того часу могли передбачити Голодомор чи інші переламні віхи в історії? Було в них відчуття катастрофи, що неминуче насувається?
Я.Ц. Я не люблю, коли примітивно говорять, що людина написала вірш і передбачила в ньому свою долю. Ми не знаємо мотивів поета. Насправді пророчих творів у письменників дуже мало, це радше наше бажання приписувати їм пророцькі здібності. Ми так говоримо, бо знаємо кінцевий результат. Чи вони передбачали? Політично підкуті люди могли щось передбачити, бо розуміли, куди воно все котиться.
Усередині більшовицької партії була боротьба, і в КП(б)У було змагання за вплив, ясна річ. Якщо взяти літературні організації, то в будь-якому підручнику написано, що партія підтримувала пролетарських письменників - ВУСПП, а ваплітян поступово від усього усували і тиснули на них. Тим часом у ваплітян були свої покровителі в партії, і то не слабкі. Просто з часом вони програли внутрішньопартійну боротьбу Андрію Хвилі і Панасу Любченку, які підтримували вусппівців.
До речі, ваплітяни водили дружбу з депеушниками (ДПУ - Державне політичне управління. - "ДС"). Надія Суровцова у спогадах описує свій "салон", очевидно, їй імпонувало, що у неї буває харківська культурна еліта. Серед її гостей бував Валерій Горожанін, тоді вже начальник секретного відділу ДПУ УСРР. Суровцову заарештували 1927 року, і вона навіть у спогадах не надає значення тому, що депеушники, по суті, товклися у неї вдома.
Або Раїса Азарх, коханка Ворошилова і Віталія Примакова. Вона протегувала Хвильовому, так само завела літературний салон, їй лестило, що у неї буває вся столична богема. Азарх працювала в Державному видавництві України, і це з її ініціативи вийшло перше зібрання творів Хвильового. Між собою письменники говорили, що вона сексотка ДПУ, проте це, схоже, їх не бентежило.
Яка була відстань між митцем і владою? Між Курбасом, народним артистом республіки, і владою? Адже це влада дала йому це звання, дала житло, зарплату, приміщення, зробила його "Березіль" столичним театром і навіть забезпечувала великою мірою збори, бо театральні квитки здебільшого розповсюджувалися на харківських підприємствах і у вишах. Артисти щоліта мали відпустки, відпочивали в Одесі чи в будинках відпочинку.
"ДС" А чим пояснюється такий інтерес влади до культурної еліти у ті роки?
Я.Ц. Література й мистецтво - це завжди ідеологія. У такий спосіб, грубо кажучи, влада митців купує. Вона дає їм гроші, а значить, митці обслуговують цю владу. Радянська влада не була дурною, протрималася ж 70 років. Так, протрималася, зокрема, репресіями, але у 1920-х трималася коштом того, що загравала з усіма, не лише з митцями. Вона давала певну ілюзію свободи, наприклад економічної. Запровадили нову економічну політику - і економіка розквітла, стабілізувалася ситуація на селі. Це все було до колективізації, індустріалізації, першої п'ятирічки.
"ДС" Коли читаєш того ж таки Підмогильного, враження гнітючої обстановки не складається. У його романі "Місто" герої порушують теми, близькі сучасним жителям міста: гроші, робота, секс.
Я.Ц. Так це загальнолюдські теми.
"ДС" У селі теж є загальнолюдські теми, але вони трохи по-іншому виглядають...
Я.Ц. Психологічна проза може бути про місто, може бути про село. Це нам у дивину, бо ми завжди уявляли українську літературу - до початку ХХ століття - як сільську. Навіть у модерніста Коцюбинського сільська тематика все-таки переважає.
"ДС" Радянська Україна 20-х - це модернізаційний проект, і це цікаво нині. Ми можемо його використовувати, особливо якщо говоримо про політику декомунізації й дерадянізації?
Я.Ц. Декомунізація і дерадянізація в нинішньому варіанті мені нагадують суцільну колективізацію. Перш ніж щось викорчовувати, знищувати, відмовлятися від чогось, його треба вивчити. Минуло 25 років незалежності, і більшість людей упевнені, що все з літератури 1920-х років давно опубліковано, всі архіви відкриті, всі родичі озвалися, розповіли про своїх репресованих предків. Насправді те, що ми знаємо про 20-ті, - це видна над водою частина величезного айсберга, а масив його поки що під водою.
Люди жили і творили щонайменше десять років: від 1921-го до 1931-го. До 1933-го ще була певна інерція, а потім усе обірвалося й припинилося. У 1933-му почалися повальні арешти, тоді взяли Остапа Вишню, Сергія Пилипенка, Михайла Ялового. У грудні 1934-го почалися розстріли, розстріляли Григорія Косинку, Дмитра Фальківського, Олексу Влизька.
Уявляєте, скільки всього люди з вивільненою енергією могли зробити за десять років? До 1921-го точилися визвольні змагання, і хоч коли стріляють гармати, музи не мовчать, повноцінно вони теж не говорять. У зв'язку з Першою світовою заборонили україномовні видання, бо в Російській імперії вони вважалися сепаратистськими. А революція - я маю на увазі передусім Лютневу - повалила всі ці обмеження. І раптом маса людей, у яких з'явилися можливості, їде з села в місто, навально його українізує, хоче вчитися і щось робити, творити. Яким був доступ до освіти в простих людей у Російській імперії? Яким був доступ до української книжки? За читання Шевченка можна було отримати покарання.
"ДС" У 1914-му заборонили святкувати 100-річчя від дня його народження. Не було кращої агітації проти царизму, ніж ця заборона. До речі, Віктор Петров писав, що, якби не революція, Зерова ми не мали б.
Я.Ц. Якби не революція, ми не мали б і Йогансена. Мене завжди цікавив вибір української мови людьми, які раніше нею не спілкувалися. Одна річ, коли це Фітільов, який, попри російське прізвище, виходець з української глибинки, де люди в побуті навколо нього спілкувалися українською. А такі люди, як Йогансен? Він народився в сім'ї німця й російськомовної українки, але після 1920-го ви не знайдете у нього жодного російськомовного тексту. Рідкісний випадок, коли вдалося з'ясувати, чому стався такий перелом. В автобіографії Йогансен зізнавався, що вибрав і вивчив українську мову під впливом вчителів гімназії імені Грінченка - це була перша україномовна школа в Харкові. В іншій автобіографії він згадує, що коли Харків захопив Денікін, він "купно" спалив свої вірші російською й німецькою, якою теж володів вільно, і відтоді писав лише українською.
Водночас Йогансен іронічно ставився до українізації. Говорив, що українізація українців - це як італізація італійців чи германізація німців. Він узагалі був дуже іронічною людиною. Поїхав у єврейські райони на Херсонщині, куди переселяли євреїв із-за межі осілості й організовували їх у єврейські колгоспи. Якась дівчинка-єврейка в школі запитала його про прізвище. І Йогансен дуже дотепно пише, що не дав йому бог прізвища Стецюк чи Якимчук і тому він "бисть замовчан від української літератури". Мовляв, який такий може бути український письменник із прізвищем Йогансен, яке так нагадує єврейське.
Українська мова була його свідомим вибором. У 1917-му Йогансен закінчив історико-філологічний факультет Харківського імператорського університету. Він спеціалізувався на латині і був далекий від української культури. Ієремія Айзеншток дуже дивувався, коли під час денікінщини зустрів його в таємному українському клубі. Під впливом визвольних змагань Йогансен зацікавився українською мовою й культурою, згодом потрапив у коло українських письменників.
"ДС" Шевельов теж із подібного середовища. Наполовину німець...
Я.Ц. Шевельов багато пише про те, чому вибрав українську мову й українську ідентичність. Був у його житті момент, коли з Києва до них приїхав родич, і Юра, "русскоязычный харьковский мальчик", його питає: "Почему ты разговариваешь на украинском языке, он же такой некрасивый?" На що той відповів: "Мова, якою говорять кількадесят мільйонів людей, не може бути некрасивою". І ця фраза зробила людині життя.
"ДС" Як у Елвіса Преслі - мільйони людей не можуть помилятися. Кажуть, що у Східній Європі людина може обирати ідентичність лише один раз, але в нашому регіоні можна, наприклад, бути близьким і до Польщі, і до України. Або бути близьким і до єврейської культури, і до іншої. Намножити ідентичностей. У цьому можна побачити й загрози на зразок гібридної війни. Але це надзвичайно цікава річ у сенсі культури.
Я.Ц. Мені здається, що українська культура в 1920-х роках була настільки привабливою в усіх сенсах цього слова, що люди справді обирали собі українську ідентичність, бо хотіли ототожнювати себе з українською культурою. Багато євреїв обрали українську культуру. Скажімо, Леонід Первомайський, Сава Голованівський не загинули в репресіях, у них було багато друзів серед російських літераторів, які їх перекладали на російську мову, але самі вони ніколи не писали російською. Сосюра писав російські вірші, а в Первомайського й Голованівського їх немає. Цікаво, що й на їдиш у них немає текстів.
У Голованівського є вірш про те, як Маяковський увів його в літературу. Сава Голованівський вчився в сільськогосподарському інституті в Одесі і побачив афішу, що приїздить "поэт-футурист Владимир Маяковский". Він не знав, що таке футурист, але вже писав вірші і пішов на той вечір. Грошей на квиток у нього, студента, не було, але він традиційно сподівався якось пробратися. Приходить, а там натовп таких самих охочих. І Голованівський написав Маяковському записку, ніби тут один поет-футурист не може потрапити на його вечір. Маяковський вийшов на ґанок і спитав: "Кто здесь футурист?" А у Голованівського від хвилювання пропав голос, і він пищить: "Я, я!" - але так тихенько, що й сам себе не чує. І Маяковський якимось дивом його почув чи вгадав, простягнув йому руку і буквально вихопив із натовпу. "Ввів мене в літературу в прямому сенсі", - казав Голованівський. Однак російських віршів цей поет не писав і російським поетом не став, навіть попри "руку Маяковського".
"ДС" У Маяковського були певні сентименти до України...
Я.Ц. Маяковський як особа був потужним чинником вибрати російську. Взагалі це був абсолютно вільний вибір людини. І в цьому виборі я бачу паралелі між мовною, культурною ситуацією у 1920-х роках і сучасністю. Останні 25 років інерція була величезною і весь час тягла нас назад, мені здається, лише тепер ми починаємо розкручуватися вповні. Українська культура нині має величезний потенціал притягнути до себе всі кращі сили. Вона цікава, оригінальна, маловідома, і, відкриваючи її, дедалі більше людей робитиме свідомий вибір на користь якраз української культури, мови й ідентичності.
"ДС" Як же поєднати це яскраве життя 1920-х із дальшими репресіями? Як не забути, але й не концентруватися на смертях?
Я.Ц. Насамперед треба читати твори цих людей. У письменників є тексти, у художників - картини. Позаторік Національний художній музей України влаштував виставку "Спецфонд" - картини, які було вилучено й заховано в запасниках на десятки років. Торік була виставка бойчукістів у Мистецькому арсеналі. Є люди, які це вивчають, досліджують і можуть про це розповідати.
"ДС" І є соцмережі, які можуть це поширювати. Наприклад, Майка Йогансена.
Я.Ц. (Сміється.) У спортивному вигляді. Мені здається, ми маємо цих людей уявляти живими, знати, чим вони жили, що думали, що робили, що могли ще зробити. Йогансена розстріляли напередодні дня народження - наступного дня йому могло виповнитися 42 роки. Багатьом було 30 і навіть менше. Скільки вони встигли зробити? Радянська влада їх убила. Коли ми це усвідомлюємо, то розуміємо ціну їхнього життя, вартість їхнього доробку, який вони залишили, і злочинність режиму.
