Янголи, чорти і Офелія. Що можна знайти на українських "геловінських" кладовищах
"Не наше" свято Геловін тріумфально крокує Україною і набуває все більшої популярності
Незважаючи на протести традиціоналістів — мовляв, це веселе дійство з жахливим антуражем аж ніяк не притаманне звичаям нашого народу, — та обурення занадто ревних християн, які бачать тут прояви сатанізму, гарбузові пики цілком закономірно перемагають. Давнє свято ірландських та шотландських простолюдинів давно стало глобальним явищем і перетворилося на мегаприбутковий бізнес з мільярдними оборотами. Проти цього фактору всі обурливі пости в соціальних мережах, як стрілянина з іграшкової рушниці по слону.
Тож давайте присвятимо святу статтю, яку можна під певним кутом сприймати як геловінську. Враховуючи, що бутафорські надгробки давно стали таким же атрибутом Геловіну, як і гарбузи, ми розповімо про цвинтарі.
Некрополі є одним з проявів людської цивілізації. Варто згадати, що з Семи чудес світу два – могили (єгипетські піраміди та мавзолей царя Мавсола). В усьому світі давні й не дуже некрополі є обов’язковими пунктами туристичних маршрутів. Часом вони перетворюються на основу місцевої економіки — як от "Веселий цвинтар" в румунському селі Сепинці на Мармарощині.
Незважаючи на те, що в Україні чимало цікавих некрополів, пересічний українець знає лише два "туристичних" цвинтарі – Личаків у Львові та Байкове кладовище в Києві. У цій публікації ми спробуємо розширити знання співгромадян у царині вітчизняної некрополістики.
"Офелія" зі Струсова
Село Струсів, що біля Теребовлі (Тернопільська обл.) впродовж останнього десятиріччя впевнено посідає перші позиції в рейтингу найкрасивіших сіл України. Тут дійсно дуже гарно – мальовничий ландшафт (оточена високими пагорбами долина Серету) гармонійно доповнюється банями церков, високим шпилем костелу та цісарсько-польською забудовою. Найкращий краєвид відкривається саме зі старого римо-католицького цвинтаря. Останній дуже цікавий і сам по собі – тут чимало красивих пам’ятників, більшість з яких виконані у вигляді сакральних скульптур. Враховуючи, що від кінця ХІХ ст. та до початку Другої світової війни Струсів був одним зі знаних на Тернопільщині центрів каменерізного промислу це й не дивно.
Зупинимося на доробку відомого скульптора Людвіга Зємського, який у міжвоєнні часи мав у Струсові велику майстерню. Перший доробок скульптора бачимо одразу ж біля входу на територію цвинтаря. Чималий монумент зображує орла, що розриває кайдани. Напис польською сповіщає "Ofiarom walk. Roku 1918-1919" (Жертвам бойових дій 1918-1919 років). Це не надгробок, а саме символічний пам’ятник польським воякам, які загинули під час україно-польської війни.
Менш ніж за півтора десятка метрів від вже безкрилого польського орла маємо військове поховання – простий "селянський" пелюстковий хрест із червоного теребовлянського каменю. Епітафія сповіщає, що тут похований "Великий лицар хорунжій Голошин Данило Трохимів з Курської губ. (…) положивший свою голову 17 вересня 1920 р. (…) за щастьє і волю українського народа. Небіжчик мав 21 рік від роду. Спи, друже, спи. Твоя слава, твоя праця не вмре, не загине. Від друга твого командира кінно-гайдамацького корпусу сотника Скоблика".
Незрозуміло, чому українського вояка зі Слобожанщини поховали на римо-католицькій (польській) частині струсівського некрополю. Така могила набагато логічніше виглядала б на греко-католицькій (українській) ділянці.
З величезного масиву скульптур-надгробків Струсова детально зупинимося лише на надгробку роботи згаданого пана Людвіга на могилі його сестри Зузанни Зємської Дзюрманової (1894–1933), що, можливо, не має аналогів навіть у світі.
Коли автор вперше побачив цей пам’ятник то був дуже здивований. Спочатку видалося, що скульптор хотів зобразити скорботного янгола, який сидить біля труни з тілом жінки. Але якось воно не поєднувалося разом. Янгола пан Люлвіг вирізав досить майстерно, а тіло жінки виглядало якимось розпливчастим. Врешті подумалося, що скульптор тут зобразив небіжчицю вкриту тонким серпанком. Правда, дивно розкидане довге волосся трохи вибивалося за межі цієї версії.
Все виявилося набагато драматичніше і цікавіше. Насправді Людвік Зємський втілив у камені знамениту картину англійського художника Джона Мілле "Офелія". Звідси й ота розмитість фігури, що одразу кинулася в вічі. Адже на картині ми бачимо мертву Офелію, тіло якої пливе річкою.
Подія, що трапилася в Струсові у 1933 р. мало чим відрізнялася від шекспірівських пристрастей. Молодша сестра скульптора Зузанна працювала в місцевій школі вчителькою та була одружена з учителем тієї ж струсівської школи Петром Дзюрманом, від якого навіть встигла народити двох діточок. Все було досить мило, аж поки пан Петро не "ускочив у гречку" з молоденькою шкільною секретаркою. Нещасна Зузанна не змогла примиритися зі зрадою і кинулася з мосту у швидкі води Серету.
Працюючи над пам’ятником для своєї нещасної сестри Людвік Земський взяв за основу знамениту картину Мілле та утілив її у червоному теребовлянському пісковику. Паралель повна – тут й довге волосся, що розпливлося водою, й квітка троянди на грудях. Зображення доповнює щемлива епітафія польською "Святий Боже! Любов Твоя безмежна. Як ніжна і слабка квітка, долаючи гріховні спокуси, я йду до Тебе"… Це, мабуть, найоригінальніший у світі пам’ятник утоплениці, яка наклала на себе руки через зраджене кохання.
Червоногород — не лише замок та водоспад
Зникле місто Червоногород, що неподалік від Залішиків — один з найпопулярніших центрів туризму Тернопільщини. Влітку тут людей не менше, ніж у Львові на Ринку чи біля Старої Фортеці в Кам’янці-Подільському. Зазвичай все зводиться до купання у знаменитому Джуринському водоспаді та селфі на романтичних руїнах замку. Мало хто й здогадується, що старий цвинтар, повз який прожогом проскакують автівки з туристами, не менш цікавий.
Одразу праворуч від дороги, що веде до червоногородської долини, розташований цвинтар села Нирків, а на ньому – дві напівзруйновані споруди. В одній легко вгадується типова для Галичини та Поділля цвинтарна капличка-гробівець в неоготичному стилі. А от архітектура іншої – абсолютно незвична.
Це руїни родинного гробівця родини Понінських. Звела його 1835 року безутішна мати княгиня Гелена Понінська, яка пережила обох своїх дітей – сина Каліста та доньку Кароліну. Колись фасад гробівця прикрашав виконаний з білосніжного каррарського мармуру вишуканий барельєф роботи данця Бертеля Торвальдсена. Скульптор зобразив Каліста та Кароліну, яких янгол смерті веде у потойбіччя, а нещасна мати намагається їх затримати.
Мавзолей зводили у стилі давньогрецького храму, саме під роботу Торвальдсена, який працював у орієнтованому на античні взірці стилі. У повоєнні роки споруду розтрощили вандали та мисливці за скарбами. Роботу знаменитого данця у 1961 році врятував майбутній Герой України Борис Возницький, який випадково довідався про унікальний барельєф, що валяється серед сміття у напівзруйнованій сільський каплиці. Нині шедевр експонується у Львівській галереї мистецтв.
Неоготична капличка, що стоїть на протилежному кінці цвинтаря – це мавзолей княгині Йоанни Понінської, яка померла 1810 року. Вона у трохи кращому стані, ніж сусідка, а занедбаність навіть додає їй ауру романтичності.
Варто оглянути й сам цвинтар, де є кілька симпатичних "фігур" початку ХХ ст. Найбільше ж вразив виконаний у наївному народному стилі надгробок на могилі дитини, яка померла ще десь на початку 1970-х років.
Вже понад півстоліття минуло, а батьки приходять, доглядають, підмальовують… На перший погляд, пам'ятник здається дещо смішним. А як вдумаєшся – зворушливо до сліз. Чимось дуже схоже на блакитного янголика Язловця.
Язловець – блакитний янгол та "римські катакомби"
Язловець біля Бучача нині — невеличке село, а колись це було знане місто, що складало конкуренцію Львову (без жартів). За кількістю цікавих давніх пам’яток і туристичних принад на одиницю площі сучасний Язловець цілком може посперечатися зі Львовом сучасним. Ба, навіть перемогти, бо тут поки що не має натовпів туристів, коли й яблуку немає де впасти.
Давній цвинтар знаходиться на самому в’їзді до містечка (якщо їхати від Бучача). Крім характерних для Тернопільщини надгробків у вигляді фігур святих тут маємо ще й велику неоготичну капличку-мавзолей баронів Блажовських (1860 р.), – колишніх власників містечка. Її фасад прикрашає фамільний герб "Сас". На бічних стінах маємо ще цілі ряди геральдичних щитів з абстрактними зображеннями. Але це не повноцінні шляхетські герби, а так звана "псевдогеральдика", суто для краси та гоноровості. Під мурами цієї каплички й сидить блакитний янголик. На жаль, свого часу автор так і не поцікавився, чия то могила.
Колись Язловець виконував роль своєрідної "вірменської столиці" Поділля, а цвинтар був суто вірменським. Про останнє нагадує вкритий специфічними літерами старовинний надгробок (XVII ст.), що наразі встановлений посеред каплички.
Від входу в мавзолей добре видно руїни готичного костелу Внебовзяття Пресвятої Діви Марії, що є одним із найдавніших римо-католицьких храмів України. Його зведення датується 1590 роком. Костел відомий дивовижної краси різьбленими порталами, що прикрашають його двері. Втім, давні різьблені портали то одна із візитівок Язловця взагалі.
Храм використовувався як родова усипальниця Язловецьких гербу "Абданк". На жаль, від того залишилася лише давно розграбована підземна крипта. В самому костелі маємо вмурований в стіну надгробок відомого польського композитора Миколая Ґомулки (1535-1609).
Головна ж некрополістична "родзинка" Язловця, що немає в Україні аналогів, знаходиться біля величного замку, що височіє на сусідній горі. Замок складається з двох частин – "верхньої" (вона найдавніша) та дещо молодшої "нижньої".
В XVIII столітті Станіслав Понятовський, батько останнього короля Речі Посполитої Станіслава Августа, перебудував "нижній" замок на палац-резиденцію, біля його західної брами заклав парк.
У 1863 році останній власник замку, барон Христофор Блажовський пожертвував старий палац монастирю сестер Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії. Черниці тут господарювали до 1946 року, аж поки кляштор не був закритий совітами.
В глибині парку стоїть незвична білосніжна споруда, що нагадує фортечний пороховий льох, але чомусь увінчаний хрестом. Це монастирський гробівець, зведений 1874 році за зразком римських катакомб. Тут колись ховали черниць.
Місце не лише незвичне та нестандартне, але й атмосферне. Навіть усередині імпровізованих катакомб, йдучи серед триярусних замурованих поховань, що тягнуться обабіч коридору, не відчуваєш присутності смерті, як на будь-якому іншому цвинтарі. Тут якась дивовижна атмосфера спокою, затишку і …радості. Неймовірно, але це саме так.
Розтоптаний Сатана
Одним з аргументів занадто набожних співгромадян проти Геловіну є перевдягання в чортів та іншу нечисть. Мовляв, це прославляє нечистого та псує карму. Хоча яке прославляння, адже цей карнавал є саме насмішкою над силами зла, а не навпаки. Зауважимо, що використання образу Сатани з метою принизити останнього є давньою християнською традицію. Тут досить згадати сюжети "Страшний суд", які можна побачити майже в кожному храмі, чи народний різдвяний вертеп, де без чорта – ніяк.
У цьому ключі найбільш "геловінський" цвинтар можна побачити в селі Богданівка, що біля Підволочиська на Тернопільщині. Він відомий великою кількістю скульптурних надгробків другої половини ХІХ-го та початку ХХ століть з рідкісними сюжетами. Серед них одразу дві фігури, де зображено, як Архангел Михаїл топче поверженого Сатану.
На одній, правда, обличчя нечистого сильно пошкоджене. Постаралися чи то негода, чи то якийсь аж занадто ревний вірянин. Зате на іншій композиції все збереглося дуже добре. Вражає, що сам Ворог Людській до того, що опинився під ногами Небесного Архистратига тут ставиться досить спокійно. Принаймні в очах скульптора. На обличчі Сатани немає ні обурення, ні люті, ні відчаю, а лише філософськи спокій та ледь не задоволення.
Короткий огляд
Цікавих провінційно-сільських цвинтарів, про які би можна було розповісти, вистачає, але на розтоптаному Сатані ми поставимо крапку. Далі — просто побіжний перелік.
Міста Теребовля та Збараж (Тернопільщина) – на старих цвинтарях багато скульптурних надгробків другої половини ХІХ-го та початку ХХ століть. Є фігури як у народному стилі, так і високомистецькі від скульпторів з академічною освітою. Вистачає тут і родинних склепів, і капличок-мавзолеїв.
Сатанів (Хмельниччина) На римо-католицькому цвинтарі варто оглянути так званий "грот". З печерою – нічого спільного, насправді це лапідарій – зібрання в одному місці фрагментів поруйнованих надгробків. Виглядає все дуже красиво та романтично.
В цьому ж селищі варто оглянути старий єврейський цвинтар XVI-ХХ століть. На жаль, сам некрополь як унікальна історична пам’ятка цього року був знищений недолугим "впорядкуванням". Попри це тут можна подивитися на унікальне високохудожнє різьблення з надзвичайно цікавими прихованими сенсами.
Село Іванківці (4 км від Сатанова). На старому цвинтарі можна побачити дуже цікаві архаїчні кам’яні хрести, що датуються від кінця XVIІІ до першої половини ХІХ ст. Родзинка – поховання донського козака 1799 року. Звідки він тут взявся – загадка.
Село Сидорів (Тернопільська обл.). Сидорів передовсім відомий знаменитим замком, що вважається найромантичнішим замком Тернопільщини. Але там є і досить цікавий цвинтар. Крім традиційних надгробків-фігур тут маємо ще й мавзолей баронів Пайґертів, виконаний у вигляді античного храму. Такий навіть у знаменитому Личакові привертав би увагу. А для села – то взагалі дивовижа.