"Я тибя спасти нисмох". Як на Поділлі знайшли унікальний пам’ятник втраченому коханню

Одним з найвеличнішим пам’ятників коханню цілком заслужено вважається знаменита "Софієвка" в Умані, — закладена у 1796 році магнатом Станіславом Щенсним Потоцьким на честь красуні дружини Софії, і подарований їй до дня іменин в травні 1802 року. Цей прекрасний парк сьогодні є перлиною України. Однак Потоцький до того долучився виключно грошима, а над створенням парку щодня працювало близько 800 кріпаків. Граф, зауважимо, їх працю сумлінно оплачував, хоча на той час російський уряд звів селян до статусу рабів. Крім того, під час створення унікальних паркових ландшафтів, для яких здалеку притягували брили вагою часом у сотні тон, через нещасні випадки загинуло чимало людей. Недарма один із найбільших валунів парку має назву "Камінь смерті" — таке собі освічення чужою працею.

Однак якщо "Софієвка" в Умані є найпомпезнішим, найбільшим та найвідомішим пам’ятником коханню в Україні, то на звання найщирішого та найзворушливішого цілком може претендувати скульптурна композиція у невеличкому селі Купин, що в Городоцькій громаді Хмельницької області. Про цей унікальний об’єкт дотепер не знали навіть на Городоччині.

Відкриття поталанило зробити завдяки проєкту "Могили предків" (назва поки що робоча), щойно започаткованому відділом культури, національностей, релігій та туризму Городоцької міськради і ГО "Україна Інкогніта" за сприяння Городоцького міського голови Неоніли Андрійчук.

У рамках проекту планується обстежити всі старовині некрополі Городоччини – українські, польські, єврейські, аби дослідити та показати яскраву багатонаціональну та поліконфесійну історію та культуру Поділля та України у цілому.

"По завершенню плануємо організувати низку фотовиставок, – каже керівник відділу культури Олег Федоров. – Спробуємо випустити також фотоальбом. Звісно, що висвітимо все у мережі інтернет та медіа. Крім того, за підсумками планується прокласти туристичні маршрути".

Перша експедиція у рамках амбітного проекту стартувала 23 листопада. Час, коли дерева та чагарники вже скинули листя, та й бур’яни опали, — найкращий для обстеження старих некрополів.

Під час першого виїзду обстежили цвинтарі у селах Грицків (найвіддаленіше у громаді) та Купин. У Грицькові нічого цікавого знайти не поталанило — найдавніші місцеві поховання там датувалися щойно початком ХХ ст.

Натомість некрополь села, а колись містечка Купина, перевершив усі сподівання. Так, на римо-католицькій ділянці цвинтаря знайшовся унікальний надгробок із білосніжного каррарського мармуру. До нього "Могили предків" ще повернуться — цілком ймовірно, що цей надгробок може стати відкриттям загальнонаціонального значення. 

Стара ж "українська" ділянка нічим особливим не вразила — традиційний набір архаїчних пласких кам’яних хрестів "козацького" та "хрещатого" типів від 1880-х до початку ХХ століть.

А от на відносно молодшій частині некрополю, де начебто й не варто було сподіватись відшукати щось цікаве, експедиція зробила справжнє відкриття. Тут встановлено цілий меморіальний комплекс із портретних скульптур — такі на сільських цвинтарях величезна рідкість.

Головна фігура – жінка в хустці з молитовно складеними на грудях руками. Навпроти неї – бюст чоловіка та дві бетонні вази. Просто на бетоні продряпані написи (орфографія збережена): "… Маевська Мария Иванивна. Ум. 1967 г. 3. фиврал". Під бюстом чоловіка читаємо: "Ти миня прости. Я тибя спасти нисмох".

Від початку подумалося, що це чергова робота народного майстра Федора Когута (вуличне ім’я Тодор) із Остапківців, адже на старому цвинтарі цього села є кілька подібних за стилем фігур, що датуються 1930-ми роками. Однак історія появи цього меморіалу набагато цікавіша. Завдяки допомозі старости Купинського старостинського округу Євгенії Липовецької маємо готовий сценарій для мелодрами.

Чоловіка, який просить вибачення у своєї коханої дружини, звали Сергій Попов. За розповідями старожилів, він був дуже майстровитим — справжні "золоті руки". Міг і воза відремонтувати, реманент в кузні поправити, а найбільше він запам’ятався односельцям як майстер-годинникар.

У Купині він з дружиною поселився вже по війні. Беручи до уваги, що розмовляв російсько-українським суржиком та ще й займався "суто єврейським" ремонтом годинників, подейкували, що Попов єврей. Однак навряд чи це правда, особливо враховуючи прізвище, що вказує на попівське коріння. 

Сам він був непоказним, опецькуватим, з короткою шиєю. Тож "автопортрет" цілком правдивий. Дружина ж Марія, навпаки, була високою, стрункою і дуже вродливою. У обидвох це начебто був вже другий шлюб.

Дружину Сергій обожнював та кохав без тями. Селяни згадують, що він постійно говорив: "Я всегда бил ніже єйо". При чому мався на увазі зовсім не зріст. Вочевидь, чудово розумів, що така красуня звернула на нього увагу лише за умов повоєнного дефіциту чоловіків.

До того ж, жінка була досить освіченою, а сам Сергій Федорович ледь читав і ще гірше — писав. Це добре видно з епітафій.

Марія кохалася на трояндах і він перетворив для неї сільське обійстя на міні-"Софіївку", чи то пак "Маріїнку". Замість традиційної картопельки та огірочків з помідорчиками все засадив привезеними аж із Києва сортовими трояндами. Для тогочасного подільського села — ще та дивовижа. Про ці троянди й досі пам’ятають. Виплекав для коханої і садочок із рідкісними для села сортами. Кілька старожилів згадали, як хлопчаками лазили до нього у двір цупити надзвичайно смачні сливи, яких ні у кого більше не було.

Коли дружина важко захворіла (вірогідно, якась онкологічна хвороба), їздив з неї по найкращих лікарях. Але не допомогло.

Поховавши свою Марію Сергій Федорович зачинився у сараї. Місив бетон на подвір’ї і знову до сараю. Потім покликав сусідів показати свою роботу. Це був пам’ятник коханій дружині. Встановивши скульптуру та бюст, він ще й огорожу із різними прикрасами викував, а по тому ледь не щодня приходив на могилу.

Уявляєте драматизм! Звичайний сільський дядько, який до того ніколи не переймався мистецтвом, власноруч увічнює свою милу у вигляді статуї і слізно просить у неї вибачення. Чи є де в Україні більш щирий і зворушливий пам’ятник втраченому коханню?

Згодом пан Сергій начебто зійшовся з іншою жінкою, однак заповів поховати себе біля своєї Марії.