Впусти мене. Як Олівер Стоун закохався у вампіра Путіна
Олівер Стоун, американський режисер, законтрактований Кремлем, знову повернувся до української теми. Слідом за фільмом "Україна у вогні", що вийшов в 2016 р., Стоун представив на фестивалі в сицилійському Таорміні фільм "У боротьбі за Україну" (так звучить його російський переклад, оригінальна назва — Revealing Ukraine — означає щось інше: "Показуючи/розкриваючи/пізнаючи Україну"), який вже названий продовженням "України в огні". Почасти це вірно: обидва фільми — частини однієї, що розтягнулася на кілька років операції, у них один замовник, а також один і той же продюсерсько-режисерський дует, Олівер Стоун і виходець з України Ігор Лопатьонок, який проживає в даний час в США. В одній з головних ролей у фільмі знявся Віктор Медведчук, який грає самого себе, точніше, свій політичний образ. У фільмі є і інтерв'ю з Володимиром Путіним, як завжди, повний брехні і вже розібране в Мережі на цитати.
Путін, зокрема, витягнув на світло неабияк запилену, але ще придатну для використання версію про грузинських снайперів, расстреливавших Майдан з метою викликати вибух обурення проти Януковича і домогтися його повалення. Але куди цікавіше, на мій погляд, прозвучала інша фраза Путіна про те, що зближення України з Росією неминуче і Україну чекають більш ніж дружні союзні відносини з нашим північним сусідом.
Повністю фільм поки недоступний, але його пообіцяв показати 112 канал (цікаво, покаже чи щось завадить?). Його широко піарять і в Мережі, де запущений фейк про те, що творіння Стоуна удостоєно однієї з премій фестивалю. Це брехня. По-перше, премійований не фільм, а сам Стоун, а по-друге, не за "Битву", а honoris causa, хоча і з згадкою при врученні нагороди фільму "Народжений 4 липня", знятого Стоуном в далекому 1989-му, коли підполковник Путін і не мріяв стати президентом Росії, готуючись до ролі носія валіз голови Ленсовета Анатолія Собчака.
Критикувати фільм, ще не вийшов на екрани, складно, але в цьому немає потреби, оскільки фільмів Стоуна як художнього явища давно не існує. Є лише піар-кампанії з розкручування цих фільмів, а також щодо висловлення думок навколо порушених у них тем. Сам фільм при цьому існує лише як інформаційний привід, до того ж агітки Стоуна дуже нудні. Так, під час перегляду фільму "Інтерв'ю з Путіним" сам Путін заснув, не додивившись до кінця, так і "Україна в огні" виробляє рівно той же ефект.
Але такі фільми і не призначені для суцільного, від початку до кінця перегляду. Їх цитують, на них посилаються, іноді показують їх фрагменти. Фільм стає якорем, на який по закінченні часу можна посилатися все впевненіше: "Як відомо, ще Олівер Стоун у своєму фільмі про Україну зазначив, що..." І оскільки кампанія вже в наявності і на повному ходу, то предмет розмови є.
Що хочеться відзначити в першу чергу? Почнемо з того, що Росія не придумала нічого нового, а в черговий раз намагається задушити Україну в братських і велелюбних обіймах. При цьому фільм Стоуна — лише один із задушливих прийомів, його поява в інформаційному просторі збіглося зі спробою провести телеміст під гаслом "Простим людям треба поговорити".
Спроба не вдалася, але ідея телемосту зовсім не похована, його проведуть у Росії, запросивши туди групу українських журналістів. Точніше, умовно-українських, а так, взагалі-то, малоросских, але такі акценти прості люди, яким і призначене це шоу, не особливо розрізняють. Дуже може бути, і навіть напевно, під час цього дійства будуть показувати і фрагменти фільмів Стоуна. Показати це шоу в Україні повністю якогось телеканалу, можливо, і не вдасться, але воно, як і фільми Стоуна, не для цього знімається. Його цитуватимуть і будуть показувати короткими фрагментами. Крім того є інтернет і YouTube, все це вже доступно, — загалом, свою порцію промивання мізків прості люди отримають.
У нормальній ситуації В цьому не було б нічого страшного — ще одна, досить звичайна перестрілка на фронті інформаційної війни. Але наша ситуація не нормальна.
По-перше, ми завжди програвали Росії на цьому напрямку — як не прикро це визнавати, але російська робота з простими людьми, а також робота по загальному спрощення нашого населення завжди була успішнішою, ніж наші відповіді. Ми довго намагалися закривати на це очі, займаючись самообманом і кажучи, що війна все вирішила, що ми вже точно не брати і що російська пропаганда в наших умовах неефективна. За цей багаторічний самообман ми і отримали в крісло президента класичний зразок простої людини, з усіма якостями, характерними для людей цього типу: невігластво в поєднанні з самовпевненістю і з набором розхожих суджень на всі випадки життя.
Це, безсумнівно, нокдаун і дуже важкий. В інформаційному плані і моральному Україна зараз схожа на боксера, ледве тримається на ногах і ось-ось готового впасти. Не факт, до речі, що ми не впадемо — попереду вибори в Раду, і нокаут з подальшим викликом на ринг команди "швидкої допомоги" з Ростова зовсім не виключений.
По-друге, з причини нашої інформаційної та пропагандистської слабкості, з якою ми змирилися і яку досі намагаємося не помічати, обманюючи і переконуючи себе, що, мовляв, не все так погано і ми теж можемо відповісти і відповідаємо. Так ось, через нашу крайню, щоб не сказати, ганебною, слабкості на цьому полі ми знаходимося в ситуації, що обороняється боку. А в битві за "простої людини", що живе рефлексами від коліна до шлунка, оборона — це завжди програш. Тому що, обороняючись, ми можемо надати простій людині тільки нудну реальність і мало того, що нудну, ще і малозрозумілу для нього.
Проста людина прораховує в кращому випадку на крок вперед. Пояснити йому, чому незалежна Україна не може і ніколи не зможе мирно співіснувати з Росією - що при Путіні, що при Постпутине, і чому - ну, на худий кінець, якщо мирно співіснувати ніяк не можна, - ми не можемо просто здатися, і повернутися в УРСР, вкрай складно. Я не кажу, що це неможливо. Це цілком можливо, і навіть в рамках колінно-шлункових цінностей "простої людини". Але це складно, особливо з урахуванням того, що і Україна сьогодні далеко не бездоганна і має багато спільних рис з Росією. Три з половиною століття спільного життя з нею, що минули після Переяславської ради, і квартирне питання у його радянській версії сильно зіпсували нас усіх. Словом, пояснити все це, доступно і переконливо, у нас поки не виходить.
А це означає, що і фільм, і телеміст, нехай і в урізаному вигляді, нехай перенесений в Росію, а також багато іншого, в тому ж дусі, що придумають в Москві, щоб наші відносини стали більш ніж дружніми і союзними, - все це неминуче спрацює. При хорошому для нас сценарії воно спрацює тільки відсотків на 70, але для цього нам треба буде дуже постаратися. Поки ж інформаційний наступ на нас йде повним ходом, і Росії, діючи в рамках стандартних популістських схем, вдається розмивати шар вагається, збільшуючи страту "простих людей", спраглих простих рішень. А нам у відповідь не вдається скільки-небудь помітно збільшувати страту громадянського суспільства - морального і ментального антипода "простих людей", за рахунок цього ж коливного шару. Це, безумовно, ненормальна ситуація, з якої треба виходити. Але повноцінний вихід зажадає часу. Нам же сьогодні потрібні швидкі та ефективні заходи захисту, нехай і неважливо працюють в дальне-середньостроковій перспективі, але здатні дати хороший короткочасний ефект. Така міра проглядається тільки одна: потрібно починати виходити з нав'язаних нам рамок ведення дискусії, і робити це різко, епатажно, неполіткоректно - так, щоб помітили всі. Перше положення, яке повинно бути відкинуто, - готовність визнати цінність думки простої людини у питаннях, щодо яких він не має ні найменшого поняття. Потрібно, наскільки можливо, нівелювати ефект Даннинга-Крюгера. Звичайно, самовпевнене напівзнання профана, впевненого у своїй "експертності", важко заперечити, але його можна висміяти.
Тут як раз той випадок, коли інструмент сміху буде зрозумілий навіть простому людині, яка зовсім не злонамерен. З ним можна домовитися, і він цілком розумний, його просто дуже легко обдурити, впливаючи на рефлекси, які не знаходяться під контролем розуму. Команда, яка використала Зеленського в якості тарана, перемогла, висміюючи українські еліти. Їх, до речі, було за що висміювати, але до цього "було за що" їм вдалося нав'язати все інше — те, що робить Україну Україною, а не Південно-Західним краєм РФ.
Друге положення, яке нам потрібно відкинути, так само безкомпромісно — думка про те, що нам є про що дискутувати з Росією на будь-якому рівні, включаючи і рівень "простих людей". Це вже складніше — у нас занадто багато родичів по той бік кордону. Тут акценти повинні бути вивірені набагато точніше. Але скальпель сміху можна застосувати і тут. За допомогою сміху можна і потрібно пояснити навіть дуже простим людям дуже прості речі: не можна розмовляти на рівних з п'яним, з зомбі, з наркоманом під дозою, і з людиною, тривалий час піддавався впливу російської пропаганди. Вони не в собі, всі ці люди. Їх потрібно спочатку привести в адекватний стан — якщо це взагалі можливо, — і тільки потім з ними можна про щось говорити. І тому ніякі телемости з жителями Росії, перебувають під впливом "випромінювання ССК" (Соловйова–Скабеевой–Кисельова), нам не потрібні. Більше того, вони небезпечні, оскільки можливе зараження, а у нас поки немає надійної вакцини від укусів російських телевампиров. Так що краще контачить з ними, як з чумним бараком.
І нарешті, останнє — до речі, якраз про вампірів. Кремлівські пропагандисти, що ломляться в Україну з черговою порцією братніх обіймів, дуже нагадують Еббі, героїню фільму "Впусти мене", який, право, варто було б зараз показати по телебаченню в якості відповіді на російське "треба поговорити".
Фільм доступний у Мережі, але нагадаю, що мила дівчинка Еббі харчується людською кров'ю. Вона не зла, зовсім ні, але вона не може не вбивати. Чим вона і займається весь фільм, непогано при цьому ставлячись до іншого головному герою, Оуену, простому підлітка з неблагополучної сім'ї. Це дозволяє Оуену виживати при спілкуванні з нею, зате від всіх інших людей, які опинилися поруч з голодною Еббі, в буквальному сенсі летять клапті. Тому що, повторюю, у Еббі немає іншого виходу.
Коли батько Еббі, добывавший для неї кров, виходить з гри, це теж нічого не змінює — ось вам і ремінісценція на "Росію без Путіна". Бо що з Путіним, що без Путіна, тобто я хотів сказати, що з отцем, що без батька, Еббі хоче жерти. Їй також необхідний союзник з світу живих, щоб підводити до неї видобуток і берегти від сонячних променів. Проіснувати без такої допомоги (не прожити — вона давно мертва!) Еббі не зможе, так само як і росіяни не зможуть знімати пропагандистські фільми про Україну, придатні для показу не тільки в Росії і в Україні, але і на Заході, без допомоги американських фахівців, впустивших їх до себе.
Я поки не знаю, чим закінчується новий фільм Стоуна. Але фільм "Впусти мене" закінчується тим, що Оуен, закоханий в неабияк накровавившую у його місті Еббі, відвозить її на поїзді, сховавши від сонячного світла в велику валізу. З допомогою азбуки Морзе Еббі вистукує з валізи слово "поцілунок", Оуен вистукує їй те ж у відповідь.
Оцінивши перспективи Оуена, треба визнати, що рано чи пізно Еббі вип'є і його, як випила до цього свого батька. Вип'є не зі зла, а за необхідності, в силу об'єктивних і непереборних обставин, які змусять її вступити з Оуеном у максимально близькі, більш ніж дружні і союзні відносини.
Так, і ще: історія вигаданого Оуена чимось схожа на долю реального Олівера Стоуна — талановитого минулого режисера і продюсера, впустившего до себе гостей з Росії. З тих пір Стоун скрізь з'являється з великою валізою, з якого постійно вилазять то Путін, то Медведчук.
