Повернення до класики. Чи стане байопік про Марію Каллас популярнішим за фільм про Емі Уайнхаус

Фільм чилійського режисера Пабло Ларраїна "Марія" став останнім у його трилогії про знаменитих жінок двадцятого століття: перші дві картини — "Джекі" 2016-го року і "Спенсер" 2021-го — були присвячені Жаклін Кеннеді та принцесі Діані. Головні ролі зіграли Наталі Портман та Крістен Стюарт – можна сказати, що у Джолі набагато більше спільного зі своєю нинішньою героїнею у картині Ларраїна, ніж у випадку Портман чи Стюарт.

Як і у Каллас, у Джолі були складні стосунки з одним із батьків: Каллас ненавиділа мати за те, що вона позбавила її дитинства, змусивши займатися музикою з ранніх років, а Джолі довго не могла пробачити батькові Джону Войту те, що він покинув сім'ю. Обох дражнили в дитинстві за те, що вони носили окуляри (до того ж, Каллас діставалося через зайву вагу, Джолі ж змушена була соромитися своєї худорлявості). А ще із спільного – складний характер і схильність до депресій (щоправда, у молоді роки у оперної діви не доходило до крайнощів, як це було з 22-річною Анджеліною в дев'яностих, коли та на повному серйозі збиралася найняти кілера для того, щоб він убив її).

Марія Каллас та кіно

Джолі явно було за що вхопитися в ролі Каллас — легенди опери другої половини ХХ століття, чия кар'єра була на піку в п'ятдесятих роках, але потім пішла на спад через проблеми з голосом. Хоча, зважаючи на все, творці нового фільму пішли легким шляхом, зосередившись на останніх роках життя Каллас, які вона провела наодинці в Парижі (співачка померла 1977-го, їй було всього 53). Але це цілком могла б бути бурхлива історія кохання – за великим рахунком, нещасного — Каллас та суднобудівного магната Аристотеля Онассіса (деякі біографи стверджують, що співачка народила від нього дитину, яка померла через кілька годин після появи на світ).

Фільм міг би бути присвячений історії суперництва Каллас з італійською співачкою Ренатою Тебальді – остання стверджувала, що у виконанні Каллас "немає серця", на що та відповідала, що різниця між нею і Тебальді приблизно така ж, як між шампанським колом. Зрештою, був у нелегкому житті Каллас і цілком кінематографічний епізод, коли в окупованій Греції під час Другої світової юна Марія була змушена, на вимогу матері, проводити вечори з італійськими та німецькими солдатами за гроші та їжу. Каллас завжди вдавалося втекти перш, ніж справа доходила до ліжка, але вона так і не пробачила матері те, що їй довелося пережити.

Картина "Марія" — не перший байопік, присвячений легендарному сопрано. Ще 2002-го року італійський режисер Франко Дзеффірелі (саме його кіноверсія "Ромео і Джульєтти" кінця шістдесятих з Олівією Хассі та Леонардом Уайтінгом у головних ролях стала по-справжньому "культовою") зняв фільм "Каллас назавжди", який став його останньою роботою. Дзеффіреллі мав повне моральне право знімати біографічний фільм про Каллас – їх пов'язувала не лише дружба, а й професійні стосунки, оскільки свого часу Дзеффіреллі, який починав як театральний та оперний режисер, був відповідальний за постановку "Тоски" та "Травіати", де сяяла Каллас.

Але, можливо, саме через дружбу з дівою Дзеффіреллі зняв цілком вигадану історію – про те, як у 1977-му році (рік смерті співачки) з Каллас у виконанні Фанні Ардан зв'язується її колишній імпресаріо Ларрі Келлі. Тепер Келлі (Джеремі Айронс) займається зовсім не оперними артистами, а новомодною панк-групою, справи у нього йдуть чудово, він крокує в ногу з часом, але не може позбутися нав'язливої ідеї — вмовити Каллас знятися в музичному фільмі "Кармен". Діві не довелося б співати — лише імітувати виконання під старі записи тих часів, коли вона була у формі та в зеніті слави. Спочатку Каллас в експресивному виконанні Ардан ледь не спускає непроханого гостя зі сходів, але потім відтає і навіть пропонує герою Айронса філіжанку кави. За кілька хвилин вони знову сваряться, але зрештою кіношна Каллас таки піддається на вмовляння, і робота над фільмом "Кармен" починається. Але Каллас-Ардан виходить із гри – з грацією, гідністю та безкарністю жінки, яка має право передумати і якій можна все пробачити – і переконує Келлі знищити відзнятий матеріал. Каллас стверджує, що все це омана та ілюзія, а її талант ілюзією не був.

Жодних зйомок та фільму "Кармен" з Каллас насправді не існувало. Єдиний кінематографічний досвід реальної Каллас стався 1969-го – і знімав диву не Дзеффіреллі, а сам П'єр Паоло Пазоліні у свій "Медеї". Каллас грала головну роль чаклунки Медеї — і була водночас зловісною і прекрасною в цій ролі. Пазоліні знімав не казку, а трагедію Евріпіда – з усією властивою режисерові жорстокістю та безкомпромісністю, і велично-демонічна Каллас (якій під час важких зйомок на спеці доводилося втрачати свідомість) була абсолютно доречна у цій картині.

Що ж до "Каллас назавжди", то, попри всі свої переваги, фільм не став шедевром і, за великим рахунком, залишився непоміченим широкою аудиторією. "Марія" з Джолі, світова прем'єра якої відбулася наприкінці серпня на Венеціанському фестивалі (публіка, до речі, влаштувала тривалу овацію, чим зворушила до сліз виконавицю головної ролі), явно наробить більше галасу в прокаті – і продовжить нову тенденцію в кіно.

Тренд повернення до класики  

Прекрасні фільми про класичну музику – композиторів чи виконавців – звичайно ж, знімали і раніше. Згадати хоча б шедевр Мілоша Формана "Амадей" 1984-го року — проникливий, кумедний і моторошний фільм про Моцарта, або "Тридцять дві історії про Гленна Гульда" — мозаїчний портрет великого піаніста з документальними вкрапленнями, створений режисером Франсуа Жираром-азаром.

Але 2001-го трапився фільм "Піаністка" Міхаеля Ханеке з Ізабель Юппер у ролі Ерікі Кохут, професора Віденської консерваторії. За сюжетом героїня Юппер, жінка сорока років, живе у тісній квартирі разом із матір'ю (Анні Жірардо) – владною та сварливою. Мати (ми навіть не знаємо її імені) зустрічає Еріку щовечора біля порога, вичитує і риється в її сумочці, після чого, як правило, йде черговий скандал, який увінчується рукоприкладством. Батько Еріки помер у божевільні, з нею самою щось точно не в порядку, і слово "дивна" тут не найбільш влучне.

Еріка – чудова викладачка, нехай іноді й надто вимоглива, до того ж, має звичку підсипати бите скло в кишені студенток. У героїні Юппер не ладнається з особистим життям — тим же чином, як її вабить Брамс, Шуберт або Шуман, Еріку заворожує порно. Вона проводить вечори за переглядом порнофільмів у спеціальних закладах, щоб потім знову отримати словесного прочухана або ляпаса від матері за пізнє повернення.

Так все похмуро триває доти, доки одного разу на домашньому концерті Еріка не зустрічається з молодшим за неї хлопцем на ім'я Вальтер (Бенуа Мажимель) – і їхні стосунки, явно хворобливі, починають розвиватися на тлі класичної музики та розмірковувань про Шуберта. "Піаністка" стала подією: Ханеке отримав гран-прі в Каннах, а Юппер та Мажимель були відзначені призами як найкраща актриса та найкращий актор. Але після цієї картини в масовій свідомості кіноманів класична музика стала видаватися долею маргіналів — і тлом для їхніх маргінальних стосунків один з одним.

Тим часом, починаючи з середини нульових, після успіхів у публіки та критиків фільмів "Переступити межу" (в якому Хоакін Фенікс блискуче зіграв співака Джонні Кеша) та "Рей" (з Джеймі Фоксом у ролі Рея Чарльза, відзначеної "Оскаром"), біографічних фільмів про рок-зірок, джазменів або поп-ікон з'являлося на екранах все більше. До цього подібні фільми були далеко не таким частим явищем і сприймалися як виняткові, поодинокі випадки у потоці кінопродукції. Але в двадцять першому столітті байопік про чергову музичну легенду став річчю якщо не буденною, то звичною.

Вдалі картини виходили на екрани регулярно. Яка з них була справжнім шедевром? Може, чудово винахідливий байопік "Мене там нема" Тодда Хейнса (натхненний "Багатьма життями Боба Ділана", як повідомляли титри) — у якому Ділана, зокрема, зіграли Кейт Бланшетт, Річард Гір, Хіт Леджер і Крістіан Бейл? Насправді, за останні роки чудових музичних байопиків було знято достатньо: від картини про джазового трубача і співака Чета Бейкера ("Народжений, щоб бути сумним" з Ітаном Хоуком у головній ролі) до фільму про генія гурту The Beach Boys Брайана Вілсона ( "Кохання та милосердя" з Полом Дано).

Пік популярності байопиків припав на кінець минулого десятиліття – саме тоді, у 2019-му, Рамі Малек отримав "Оскар" за роль Фредді Мерк'юрі у фільмі "Богемська рапсодія", і того ж року вийшов цілком гідний байопік про Елтона Джона Rocket Man. На початку двадцятих років хвиля ще не встигла схлинути — 2022-го як завжди нестримно феєричний Баз Лурман успішно перетворив життя Елвіса Преслі на сяючий і мерехтливий кінобалаган, байопік "Елвіс". Роль Короля зіграв Остін Батлер — і актор, і сам фільм були номіновані на "Оскар".

Але вже цього року байопики, присвячені Емі Уайнхаус та Бобу Марлі, не викликали особливого ажіотажу. Так, попереду прем'єра ще одного байопіка про Боба Ділана – цього разу з Тімоті Шаламе у головній ролі, Сем Мендес готує грандіозний проект з одразу чотирьох фільмів про кожного з "Бітлз", але… явно потрібна свіжа кров. І, судячи з торішнього "Маестро" — картини Бредлі Купера про кар'єру та життя композитора та диригента Леонарда Бернстайна (з самим Купером у головній ролі) та нинішньої "Марії" — кінематограф знову звернув увагу на безсмертну класику.

Насправді ще два роки тому на екрани вийшла вкрай примітна картина "Тар" режисера Тодда Філда — але тоді ще рано було говорити про тенденції і, тим більше, новий тренд.

"Тар" — прізвище вигаданого персонажа, диригента Лідії Тар в карколомному виконанні Кейт Бланшетт. Лідія — переконана лесбіянка і разом із подругою виховує прийомну дочку молодшого шкільного віку.

У першій частині майже тригодинного фільму героїня Бланшетт і справді заповнює собою весь простір – своєю напрочуд реальною та сильною особистістю, небанальними міркуваннями про музику та композиторів, а також самою музикою, яку виконує оркестр, яким вона диригує. До речі, Бланшетт і справді сама працювала з оркестром та диригентською паличкою на зйомках – готуватися до ролі (однієї з найсильніших у кар'єрі актриси) їй допомагала диригент Наталі Мюррей Біл, котра співпрацювала з Лондонським симфонічним оркестром. Кадри з Бланшетт за диригентським пультом вражають своєю виразністю і особливою, неприборканою красою – і якби фільм був передусім або лише про музику та її природу, то вражав би ще більше. Але в другій частині "Тар" перетворюється на картину про скелети в шафі і горезвісну "відміну" — блискуча кар'єра Лідії Тар закінчується скандалом, катастрофою та крахом.

"Тар" була гідно оцінена, як і "Маестро" Купера — і обидва фільми були ковтком свіжого повітря. Байопики про поп-зірок та кумирів мільйонів просто обросли всілякими кліше, створеними самим жанром – у картинах про реальних чи вигаданих виконавців класичної музики їх поки що просто не існує. Черга за Джолі та Марією Каллас.