Возз'єднання ABBA, новий альбом Аделі та фільм про Beatles. Головні музичні події 2021 року

Оцінка головних музичних подій і відповідне підбиття підсумків – найчастіше справа набагато приємніша, ніж роздуми про багато інших важливих подій, що мали місце в році. Хоча б тому, що відчуття безповоротності відсутнє геть (якщо, звичайно, ми не згадуємо про покійних музикантів) – до самої ж музики завжди можна повернутися ще раз, і не тільки прожити наново найщасливіші моменти, але й випробувати абсолютно нові та незвідані відчуття. емоції. Навіть кіно і література мають такі властивості набагато меншою мірою. Отже, головні музичні події, явища та випадки 2021-го.

Nick Cave, Warren Ellis Carnage

Роблячи це не дуже демонстративно, але цілком ефектно, в 21-му столітті похмурий геній Нік Кейв написав і випустив окремими релізами вже більше дюжини саундтреків – у співавторстві з колегою The Bad Seeds Ворреном Еллісом. Як правило, фільми, для яких призначалася кейвівська інструментальна музика, були помітним явищем у сучасному кіно – від "Пропозиції" до "Дороги", а в деяких випадках Кейв був ще й автором сценарію. Сама музика завжди була атмосферною, часто красивою і гнітючою одночасно. "Пісенні" альбоми Кейва і The Bad Seeds теж ставали все атмосфернішими і повітрянішими в сенсі аранжувань і звуку — і перш за все це була і є заслуга того ж таки демонічного бородача Воррена Елліса, який грає і на скрипці, і на всіляких премудрих електронних гаджетах. І ось, на початку 2021-го з'явився альбом Carnage — перша платівка саме пісень, а не кіношної музики, що вийшла під вивіскою "Нік Кейв — Воррен Елліс".

Кейв з роками стає тільки кращим — і цей реліз ще один доказ. Лондонський австралієць Кейв із "Дурним насінням" стали помітно міняти звукову картинку в 2013-му, на альбомі Push the Sky Away. Попереднє глобальне переосмислення творчих концепцій мало місце бути в 1997-му, коли неприборканий і одержимий Нік раптом випустив альбом одних із найпроникливіших любовних фортепіанних балад в історії людства, платівку The Boatman's Call. Той альбом старі шанувальники Кейва могли або проклинати, або шанувати як святиню. Зміни ж 21-го століття були більш тактовними та делікатними – майже невловимими з першого погляду. Кейв чи не вперше у своїй кар'єрі став приділяти тонкощам і нюансам в аранжуванні стільки ж уваги, як і самим пісням – і за ці нові звукові аромати відповідав саме Воррен Елліс.

Під час роботи над наступною після Push the Sky Away платівкою Кейва та The Bad Seeds у родині музиканта сталася трагедія – п'ятнадцятирічний син Кейва Артур зірвався зі скелі в англійському Брайтоні та загинув. Роздавлений горем співак все-таки закінчив запис – і альбом The Skeleton Tree, що вийшов у 2016-му, в піснях якого горе і смуток були буквально відчутні, виявився однією з найкращих платівок Кейва і взагалі минулого десятиліття. Наступний реліз Ніка та "Насіння", випущений у 2019-му на двох CD Ghosteen, був ще більш медитативним, а блукаючий у темряві голос Кейва супроводжували переважно лише його ж фортепіано та електронні ефекти Елісса. У Кейві завжди горів вогонь, потріскуючи в таких шалених поетах, як він, століттями — але тут він ледве тлів, і хоч це згасання і здавалося по-своєму прекрасним, дуже хотілося, щоб музикант все-таки знайшов у собі сили вибратися з лабіринтів своєї туги. І саме це йому врешті-решт вдалося на нинішньому Carnage. Праведного гніву та екстатичної злості в цьому довгоочікуваному параді кейвівських демонів набагато більше, ніж чарівної та трагічної краси – зовсім як колись, але з таким опрацюванням деталей та тонкощів, на яку раніше у Кейва не було ні бажання, ні досвіду. Альбом "Різанина" – єдиний із тих, що вийшли цього року, не відпускає від себе цілодобово і буквально вимагає поваги та уваги, з ножем біля горла.

St. Vincent Daddy's Home, The Black Keys Delta Kream

У травні одного дня вийшли нові альбоми одних із найзначніших американських музикантів 21-го століття, а саме дуету The Black Keys та співачки та гітаристки Енні Кларк, яка виступає під псевдонімом St. Vincent. Альбоми об'єднує, окрім дати виходу, ще й факт демонстрації того, з якою елегантністю, авантюрним азартом ( у випадку з Енні) та заразливим кайфом (у випадку з The Black Keys) можна зануритися в минуле — і виринути звідти, виблискуючи небаченим й досі блиском.

Приголомшлива гітаристка Кларк, а крім того, художниця в широкому сенсі, розуміється на тому, як потрібно створювати образ (саме образ, а не імідж, і в цьому сенсі вона — гідна наступниця самого Девіда Бові), образ у контексті нового проєкту, на цей раз надихалася тим, що відбувалося в американській музиці першої половини сімдесятих – зокрема, рясним клавінетом фанком Стіві Вандера та вишуканим приджазованим поп-роком Steely Dan. Але при цьому St. Vincent згадувала і про англійський прог-рок того ж періоду — а чому б і ні, якщо навіть у тій же Money з відомого Dark Side of the Moon "Пінк Флойд" стільки фанку? У результаті, з урахуванням сучасних технологій, слідувати старовинним, перевіреним часом рецептам, виявилося надзвичайно цікавим заняттям. Як для самої Кларк, так і для слухачів — те, що могло бути нудним походом у музей, стало захоплюючим атракціоном.

Що стосується The Black Keys, то їх дебют, що вийшов у 2002-му альбом The Big Come Up, був найбільш захоплюючим, найбільш збуджуючим і непричесаним блюзовим записом того часу — і при цьому звучав не просто сучасно і актуально, а здавалося, що ти ставив диск ще до того, як музиканти, власне, встигали закінчити запис. Просто звичайні хлопці з Огайо, Ден Ауербах та Патрік Карні у своєму підвалі грали так, ніби блюз все ще залишався ніким не пізнаним та не відкритим. Залишався якщо вже не на плантаціях дельти Міссісіпі, то вже напевно в жахливих кублах і джук-джойнтах південних штатів або, на крайній випадок, у чиказьких забігайлівках. Респектабельні блюзмени в стерильних студіях та престижних концертних залах на той час вже давно розучилися записувати такі платівки – і особливо це стосується білих музикантів, які заробили мільйони на цій колись приголомшливій усіх основі та ще більш обурливій, ніж горезвісний реп, музиці.

Проте, дебют The Black Keys помітили небагато — до всесвітньої слави, що настала з виходом записаного під керівництвом модного продюсера Danger Mouse альбому Brothers, було довгих вісім років. Після Brothers і наступного альбому El Camino музиканти опинилися в новому і дивному для себе положенні однієї з провідних "рок-груп" планети — виявляється, що для того, щоб досягти такого статусу, потрібно було лише додати трохи електроніки та поп-чуттєвості в кореневе блюзове звучання плюс зняти кілька кумедних відео. На наступних релізах The Black Keys все далі віддалялися від музики, що їх надихала спочатку. Ал, в той же час гітарист і вокаліст Ауербах ніколи не забував про свою головну місію і основне покликання, знаходячи в глушині того ж штату Міссісіпі останніх апологетів справжнього блюзу, що живуть, зокрема Роберта Фінлі і Джиммі "Дака" Холмса – і продюсував їх записи. І нарешті відбулося — після багаторічних метань і поневірянь по чужих територіях, The Black Keys знову повернулися до свого коріння і заграли блюз так, ніби це найексклюзивніша і найкайфавіша музика 21-го століття. Альбом Delta Kream, що містить першокласно виконану блюзову класику — це далеко не десерт, це сіль землі на рани всієї нинішньої поп-культури, що гнояться.

Pharoah Sanders, Floating Points (з London Symphony Orchestra) Promises

У лютому 2021 р. помер один із останніх гігантів джазу, чудовий клавішник Чик Коріа. Він наприкінці 1960-х був біля витоків жанру "фьюжн" і саме його інструмент, електричне піаніно, був однією з найвідоміших "візиток" цієї новаторської музики. У зв'язку зі смертю Коріа резонно було поставити запитання – а що відбувається сьогодні з джазом? Вичерпна відповідь надійшла вже через місяць, у вигляді альбому ще однієї джазової легенди, 81-річного саксофоніста Фероу Сандерса – записаного майстром разом із британським електронником Floating Points, який годиться йому в онуки. Лондонський симфонічний оркестр виступив у ролі повноцінного учасника запису — і виконував функцію не стільки оформлювача, скільки активного та живого учасника незвичайного експерименту, зі своїми страхами та надіями.

Ця музика не відгукується на будь-які існуючі імена і не визначається будь-якими назвами та ярликами – та й зіграти її можна було на будь-якій придатній для цього та існуючій у Всесвіті планеті. У дев'яти треків альбому теж немає назв, просто нумерація частин, порцій цієї субстанції, що не піддається визначенню – таким і повинен бути джаз у своєму кращому вигляді.

ABBA Voyage

Звичайно, найбезперебільшенні сенсаційною подією року стало возз'єднання шведських поп-легенд ABBA — і, відповідно, вихід їхнього першого за 40 років альбому з новим матеріалом. Подія справді обговорювали усі – від таксистів до політичних блогерів. І це зрозуміло, оскільки у більшості населення планети є спогад, пов'язаний з музикою "Абби", як правило, приємний. До того ж, як завжди, чарівна і в міру майстерна музика шведів згодом тільки потепліла, стала ще чуйнішою до переживань пересічних слухачів – і дуже доречна під завісу не найлегшого 2021-го

Зрештою, "Абба" не змінила навіть своєї традиції випускати в альбомі рівно 10 пісень – хоча, здавалося б, за стільки років у авторів гурту, Бенні Андерссона та Б'єрна Ульвеуса могло накопичитися щонайменше вдвічі більше матеріалу, придатного до випуску. Але в цьому й cправа, "Абба" — і це стосується найновішого альбому, а не майбутніх весняних шоу "аббатарів" — не збиралася нікого вражати великою кількістю хітів на одиницю часу, тим, як вони йдуть у ногу з часом, або навпаки, своєю зневагою до нього. Вони просто залишилися самі собою — насправді, якщо практично будь-яку пісню з платівки Voyage вставити в трек-лист класичного альбому "Абби" кінця сімдесятих або початку вісімдесятих, вона опиниться там на своєму місці, у стрункішому ряді собі подібних. А те, що декому здається, що новий матеріал недостатньо "хітовий" — чи не тому, що з новими піснями людство встигло прожити поки що кілька місяців?

Адель "30", Біллі Айліш Happier than Ever

2021-го вийшло ще кілька блокбастерів від поп-музики, які непохитно маячили на шляху, і не помітити їх було неможливо. По-перше, після шестирічної перерви з'явилася нова платівка поп-героїні Аделі — "30". Як і у всіх попередніх випадках, у назві релізу співачка акцентує увагу на своєму віці в момент створення пісень, і це цілком логічний та виправданий хід. Нехай Адель співала і співає насамперед про свої власні непрості серцеві справи і свій же стоїцизм, себе на її місце може поставити будь-який і кожен, ну а вже неодмінно й особливо дівчина років тридцяти. І справа не тільки в самих пісенних історіях – мало хто ще зараз робить зараз поп-музику з таким самим людським обличчям, такою простою мовою і такою невипендрежною манерою. Не можна не відзначити і домашній затишок аранжувань, і те, що її вокал із роками нагадує все більше великих співачок минулого одночасно, найрізноманітніших як британських, так і американських, – у діапазоні від Дасті Спрингфілд до Стіві Нікс.

А другий альбом поп-сенсації останніх кількох років Біллі Айліш очікувань, швидше за все, не виправдав – і це чудово, якщо очікуваннями вважати прогнози скептиків. Платівка Happier than Ever виявилася на голову вище за її ж надуспішний дебют, будучи при цьому його повною протилежністю — такі нахабні фокуси на самому початку кар'єри могли дозволити собі одиниці за всю історію шоу-бізнесу. Якщо перший альбом був ультрамодним збірником ексцентричних танцювальних пісень підлітка з великими амбіціями та багатою уявою, то нинішній реліз, іронічно названий "Щасливіше, ніж будь-коли" — це запис розважливої, схильної до усамітнення, смутку та самоаналізу жінки, за 2 роки подорослішала щонайменше на десятиліття. Про особисті проблеми, пов'язані з стосунками і славою, що звалилася на неї, Біллі розмірковує і співає так, ніби це відбувається вперше не тільки з нею — сам слухач, будь-якого віку і статі, раптом може відкрити для себе, що серце, виявляється, зроблене з тендітного матеріалу, що легко б'ється. Але ще важливіше те, що Біллі рішуче не схожа ні на кого іншого, і в цьому сенсі її можна порівнювати тільки з такими ж унікальними співачками – наприклад, Б'єрк чи Кейт Буш.

Robert Plant&Alison Krauss Raise the Roof

Сольна кар'єра Роберта Планта, що триває вже 40 років, у якомусь сенсі виглядає навіть більш захоплюючою пригодою, ніж час, проведений ним як вокаліст легендарних "Лід Зеппелін". Плант поставив собі за принцип займатися тільки тим, що йому цікаво на даний момент. При цьому його музичні захоплення, швидкоплинні чи серйозні, були гранично різноманітними, від синті-попу в 80-х до етніки, електроніки та експедицій у маловивчені території американської психоделії та альтернативи у новому столітті.

У 2007-му Плант записав альбом Raising Sand разом із зіркою музики "кантрі" (а точніше — "блюграс") Елісон Краусс — і ця платівка стала його найуспішнішим записом з часів сімдесятих, коли альбоми "Зеппелін" продавалися гігантськими тиражами. Тоді, до речі, Плант віддав перевагу роботі з Краусс можливому світовому турне тих, що возз'єдналися того ж року для одного лондонського виступу "ЛЗ". Другого альбому з Краусс, тим не менш, не було, не дивлячись на очікування публіки, що розпробувала їх спільну роботу, — дуже в дусі Роберта. І ось, 14 років по тому, Плант знову записує платівку з Краусс — і красивий альбом Raise the Roof виявляється ще більш тонкою роботою, що явно зажадала від творців чогось більшого, ніж майстерність та професіоналізм. Це ще й щось більше, ніж збірка дуетів та спільний спів – Плант і Краусс не просто співають в унісон, вони проживають у цих піснях одне й те саме життя, і вдих із видихом теж чергують абсолютно синхронно. Це настільки трепетна музика, що, здається, вона лежить на долоні і готова ось-ось упорхнути далеко за межі нот та людського слуху.

Dakh Daughters Make Up

Третій альбом унікального українського явища, яке самі Dakh Daughters дещо принизливо визначають як "фрік-кабаре" — абсолютно божевільна, абсолютно прекрасна, абсолютно нормальна, безстрашна та страшна платівка. Зрозуміти та оцінити її повною мірою зможуть лише українці, які живуть на планеті у 2021 р. – тобто ми з вами тут і зараз. І справа не тільки в культурному шарі, що осів у наших головах і на наших плечах, специфіці менталітету, гумору і ставленні до себе, решти і життя в цілому. Так, сім учасниць колективу спокійнісінько жонглюють, окрім української, одразу декількома мовами і в сенсі музичного оформлення своїх номерів користуються таким же багатошаровим макіяжем – але вже з перших хвилин альбому відчувається справжня кревна спорідненість із платівкою, і стосунки складаються такі ж споріднені – теплі та не завжди прості. Театральні та сценічні корені "Дочок" тепер стали особливо помітними — в альбомі не залишилося і сліду деякої стриманості перших двох платівок Dakh Daughters. Альбом напрочуд непередбачуваний – серед дикорослих декорацій українського фольку та зловісного шепоту "ще не вмерла" можна раптом натрапити на розбійницьке танго, а то й зовсім на трек, який цілком могла б записати навіть манірна страждальниця PJ Harvey. Це не кабаре, а справжній шабаш.

Deep Purple Turning to Crime, Jarvis Cocker Chansons d'Ennui Tip-Top

Осінь 2021-го порадувала ще й "приємними дивностями" — а це цілком вдале визначення тих альбомів, що записали класик бритпопа, екслідер знакової групи 90-х Pulp Джарвіс Кокер та класики британського ж хард-року, вічні". Deep Purple. Взагалі, "Перпл", починаючи з середини дев'яностих, тобто з часу остаточного відходу з групи гітариста Річі Блекмора, раз у раз пускаються в різні музичні авантюри, від залучення до запису бек-вокалісток до співпраці з колишнім продюсером "Пінк Флойд" Бобом — І це похвально. Але кавери група не записувала дуже і дуже давно, хоча перший хіт групи Hush, записаний у доісторичні часи і практично повністю в іншому складі, був саме кавер-версією. Тепер же Deep Purpl" записали цілу платівку переспівувань чужих пісень – відомих і не дуже. Звучить це іноді просто забавно, а іноді просто здорово — але завжди з незвичною легкістю, здається, у нападі швидкоплинного божевілля і з неприхованим задоволенням. Вперше в історії басист Роджер Гловер і гітарист Стів Морс теж удостоїлися сольних вокальних партій, а група, серед інших небачених трансформацій, звучить то вишколеним і лощеним джазовим біг-бендом (Let the Good Times Roll), то тим, який любить закласти за комір, колективом із місцевої пивної (The Battle of New Orleans). Все правильно, а мільйонний за рахунком кавер на Smoke on the Water нехай записує хтось інший.

Що стосується Джарвіса Кокера, то, крім дивності, йому, не дивлячись на окуляри в масивній оправі, гетеросексуальність, часто м'яті піджаки та щетину, дуже йшла ще й неодмінна манірність. Крім того, англієць Джарвіс завжди був франкофілом – аж до того, що останні 18 років він разом із сім'єю живе у Парижі. На ґрунті любові до французької культури (а саме до поп-культури) Кокер зійшовся з найяскравішим режисером сучасності Уесом Андерсоном – і записав для саундтреку його останнього шедевра "Французький вісник" кавер на хіт співака Крістофа середини шістдесятих Aline. Звичайно, Кокер заспівав французькою мовою — і під маскою вигаданого співака Тіп-Топа, який згадується в гарячих суперечках героями фільму, студентами-революціонерами. Джарвіс пішов далі і записав цілу платівку каверів на хіти вінтажної французької естради, від Сержа Генсбура до Даліди, альбом нібито того ж Тіп-Топу Chansons d'Ennui Tip-Top — обкладинку якого, до речі, можна помітити в одному з ретельно вибудованих кадрів "Вісника". Платівка вийшла одночасно з основним саундтреком і стала чи не найкращим записом Джарвіса з часів Pulp.

Фільм Get Back Пітера Джексона

Найбільш обговорюваним документальним музичним фільмом року став Get Back — тому що його зняв режисер "Володаря кілець" та "Хоббіта" Пітер Джексон і тому що трисерійна, майже 8-годинна епопея присвячена найпопулярнішій групі всіх часів — "Бітлз". А конкретніше — роботі гурту над тим, що врешті-решт стало їх останнім альбомом Let it Be. Саме так – незвично підвищена увага світових ЗМІ до проєкту пояснюється насамперед участю "оскароносного" Джексона. Наприклад, чудовий документальний фільм, що вийшов у 2016-му, не такого іменитого Рона Ховарда Eight Days a Week, присвячена гастрольному життю "бітлів", не удостоїлася і десятої частини тієї уваги, яка випала на частку Get Back.

По суті, Джексон зняв документальне кіно про те, як 52 роки тому, у січні 1969-го знімали документальне кіно – а точніше, змонтував свій трьохсерійний фільм із 60 годин плівки, яку свого часу відзняли режисер Майкл Ліндсей-Хогг та його команда операторів. Результат справді вийшов грандіозним, частково сенсаційним і поза всяким сумнівом заслуговуючим не тільки на увагу, а й пошану – як мінімум до кропіткої праці Джексона та його істинно "бітломанської" скрупульозності. Те, що спочатку було документальним свідченням того, як розпадалися "Бітлз" (саме таке враження залишав оригінальний півторагодинний фільм Ліндсей-Хогга 1970-го, досить похмурий і безрадісний), у руках новозеландського режисера стало ще одним доказом як унікальності "Бітлз" як гурту і явища, і таланту Джексона саме як документаліста.

Звичайно, цього разу йому не довелося розфарбовувати та "сповільнювати" кадри, як у випадку з хронікою часів Першої світової, під час роботи над своїм шедевром 2018-го "Вони ніколи не стануть старшими". Джексон просто підійшов до справи з якоюсь небаченою, гіпертрофованою скрупульозністю та відповідальністю. Він послідовно, в хронологічному порядку, змонтував найцікавіші і показовіші з його точки зору (а ця точка зору не могла кардинально відрізнятися від думки мільйонів інших хронічних бітломанів)., Коли "бітли" з різних причин не працювали А причини були поважні — то Джордж Харрісон піде з групи, оголосивши про це прямо перед камерами, то студія, в яку вони переїхали по ходу справи, виявиться технічно непридатною.

Харрісон дійсно пішов із групи на кілька днів – без гучних заяв та розбивання незліченної кількості чайних чашок, якими були обставлені "бітли". Але тут фільм і стає дійсно цікаво дивитися — це вже справжнє реаліті-шоу, за десятиліття до того, як вони були придумані, тільки без будь-яких постановочних елементів. Джордж просто повідомляє абсолютно буденним тоном, що йде — так, ніби каже, що у вихідні збирається сходити в кіно. До інших повільно, але все-таки доходить драматизм ситуації і після перерви Джон, Пол і Рінго разом з Йоко Оно влаштовують джем — Йоко кричить у своїй звичній фірмовій манері, збентежені і розлючені витівкою "малюка Джорджа" "бітли", що залишилися, суворо і безжально мучать свої інструменти. Після чого Маккартні вправляється в еквілібристиці, використовуючи замість брусів та перекладин павільйонне обладнання студії "Твікенхем". Того ж вечора трійця "бітлів" зворушливо прощається, обнявшись і про щось шепочучи, не розмикаючи обіймів, наступного дня Рінго приходить першим, потім із запізненням з'являється Пол — вже разом вони ворожать, чи приїде взагалі Джон і що буде далі з групою. "І залишилося їх двоє" — пророчо, пророкуючи 21-е століття, прорікає Маккартні мало не зі сльозами на очах, але дзвонить Джон.

Все продовжує розвиватися в такому ж "серіальному" дусі — повертається Джордж, група переміщається в набагато затишнішу студію на Севіл Роу, потім до репетицій абсолютно спонтанно приєднується чорний клавішник Біллі Престон, приятель "Бітлз" ще з часів клубних гастролей у Гамбурзі на початку шістдесятих. Кульмінація – останній публічний виступ "Бітлз", сорокахвилинний концерт на даху тієї ж студії "Еппл" на Севіл Роу, одній з найфешенебельніших лондонських вулиць, що заповненій квартирами буржуа, дорогими магазинами та офісами. Випадкові перехожі, переважно дуже респектабельної зовнішності і в середньому на покоління старше самих "Бітлз" і стали мимовільними свідками їхнього останнього концерту — щоправда, перебуваючи внизу на бруківці, вони могли тільки чути "бітлів", але не бачити.

Понад пів століття бітломани були впевнені, що концерт на даху був грубо перерваний поліцією – тепер, спостерігаючи увесь сорокахвилинний виступ цілком і "закулісся", зняте навіть прихованою камерою, глядач може розчулюватися лагідності лондонських полісменів кінця шістдесятих. Так, так близько глядач не знаходився ще не тільки до "Бітлз", а й взагалі до жодної іншої групи – якщо тільки глядач не ходив місяць поспіль на репетиції якоїсь безперечної легенди і не знімав усе, що відбувається на кілька камер. Чи потрібен цей фільм людині, яка спокійно ставиться до "Бітлз"? Відповідь – навряд чи така людина витримає без зусиль усі вісім годин Get Back. Але незнищенна харизма "бітлів" (навіть тих, не виспалися і переругалися один з одним, як у першій серії), сама атмосфера і антураж "свингуючого" Лондона кінця 60-х, які дуже скоро почнуть вивітрюватися і зникати безповоротно, можуть зробити такі зусилля зовсім незначними. Ну а для "бітломанів" фільм — не просто подія, і навіть не свято, а та країна чудес, в яку можна тікати, ховаючись на цілий день від "небітлівської" реальності за вікном. Зрештою, досвід перегляду часом стає справді унікальним. Ось, наприклад, зарослий бородою шотландських горян Пол Маккартні награє на пильному піаніно нещодавно написану, ще з відсутніми словами Let it Be. Автор щось муркає собі під ніс, а нам доводиться ловити себе на думці – адже дійсно, якщо геніальні речі та історичні події творяться на відстані витягнутої руки тут і зараз, можна і не помітити їхнього гігантського масштабу.

Смерть барабанщика "Ролінг Стоунз" Чарлі Воттса

Новина про смерть легендарного та незмінного ударника легендарних "Стоунз" не була повною несподіванкою, але від цього вона не стала менш драматичною та шокуючою – у тому числі й тому, що смерть 80-річного Чарлі Воттса для багатьох символізувала остаточний та безповоротний фінал епохи. Унікальний ритм Воттса та його манера гри і справді були не лише невід'ємною частиною фірмового саунду "Стоунз". Це і був той самий ритм того самого рок-н-ролу, що справно витягується Воттсом останні 60 років з його скромної ударної установки.

Коли за кілька тижнів до смерті Воттса 24 серпня "Ролінги" оголосили, що відправляться в осінній американський тур No Filter 2021, було відразу ж застережено, що 80-річний Чарлі не зможе приєднатися до колег і на сцені його замінить барабанщик Стів Джордан. Звичайно, більшість фанів "Стоунз" були засмучені – гурт ще ніколи не виступав без Воттса, відколи він, технічний, захоплюючий джазом і шанований на лондонській клубній сцені музикант, приєднався до них у січні 1963-го. Сам Кіт Річардс, легендарний незмінний гітарист гурту та основний (разом із Міком Джаггером) автор усіх головних хітів, неодноразово заявляв, що не уявляє собі "Стоунз" без Чарлі.

Стів Джордан — по суті, "член сім'ї" "Стоунз", який ще з вісімдесятих грає в сольних проєктах Річардса, близький друг самого Воттса і погодився замінити Чарлі саме на його прохання. Але уявити когось замість Воттса за барабанами здавалося не тільки неможливим, а навіть блюзнірським. Зрештою, кожен, хто бачив хоча б один концерт "ролінгів", знає, з якою теплотою та любов'ю багатотисячна публіка на стадіонах вітала саме Чарлі — а той щоразу щиро дивувався з приводу такого прояву почуттів. Але, як це часто бувало з "Ролінг Стоунз" за їхню більш ніж пів вікову історію – неможливе трапилося. Виявляється, "Стоунз" можливі і без центрального свого учасника, справді серця, "мотора" групи. Звісно ж, кожен концерт гурту восени 2021-го відкривався хронікою з кадрами усміхненого своєю іронічною чи то усмішкою, чи то усмішкою Воттса під його ж рівний барабанний ритм – ні під якесь дивовижне соло на ударних чи вбивчий дріб, а просто під звуки, які колись були свідченням того, що рок-н-рол живий і чудово почувається.

Так, тепер від того самого звуку "Ролінг Стоунз" залишилися тільки гітари Річардса і Ронні Вуда, які перекликаються то один з одним, то з вокалом Міка Джаггера. Стів Джордан грає не краще і не гірше за Чарлі — він просто грає зовсім по-іншому, і "Ролінг Стоунз" тепер теж зазвучали зовсім по-іншому. Одному Богу відомо, як навіть за такого розкладу вони примудряються залишатися "Ролінг Стоунз" — і який такий ще учасник групи, у якого, мабуть, навіть немає імені, і робить їх тими, ким "Стоунз" є й досі.