Ворожимо на довгому списку Букера-2024. Частина 2: "Герої"

У довгому списку Букера 2024 року — тринадцять книжок, до короткого увійшли шість. Короткий список в цілому не здивував. Але всі звернули увагу, що до нього не потрапили мультикультурні романи, на які робили ставку останні років п’ять всі великі премії — твори про корінних американців, полінезійців, лівійців, ірландців, які були в довгому списку, залишилися за бортом. "Етнічна проза" не цікава нині, проза націлилися на розмову про глобальне велике людство, яке зливається в один універсальний потік. Хіба що "за представницьку прозу" править тепер в короткому списку історія нідерландських лесбійок і повчальна алегорія про рабство в США. Шортліст Букера цього року — Франція, уявлена американкою, "автентичні" Австралія та США, Британія, про яку пише канадка, космос, про який пише британка. Один чорний чоловік, п’ять білих жінок. Ці шість романів, на думку журі, мають нам повідомити щось конче важливе про світ — таким, яким він є в 2024 році. Сіли рядком, слухаємо уважно.

Яель ван дер Вуден, "The Safekeep"

1961-й. Ізабель живе самітницею після смерті матері в родинному будинку на сході Нідерландів, де вона виросла разом із братами Гендріком і Луї. Пораючись в садку, знаходить уламок фарфорової тарілки з візерунком із зайців — з сервізу матері. Іза не пам’ятає і не знає, хто розбив шосту тарілку, їй здавалося, що в сервізі їх завжди було п’ять. Осколок викрив родинну таємницю: в будинок мати Ізи разом із дітьми в’їхала під час Другої світової, євреїв, які жили в тому будинку, з нього насильно виселили. Іза згадає, що в день переїзду на них очікували розстелені ліжка і теплий обід. 1946-го хтось з уцілілих власників намагався повернути своє майно, але їх просто відігнали від будинку. Так поволі згадує Іза, якій тоді, коли люди на вулиці вимагали повернути їм їхнє майно, було шістнадцять — давно не немовля.

Луї тим часом завів нову пасію — Єву. Панянці нема де жити, Луї мусить на пару місяців поїхати з країни, і він "скидає" Єву на Ізу. Єва поселяється в будинку Ізабель і між жінками поволі зав’язуються складні любовно-еротичні стосунки. А в будинку починають зникати речі, спочатку ота скалка від тарілки з візерунком з зайців. Хаас — це "заєць" нідерландською. Прізвище Єви — де Хаас, вона прийшла, щоби забрати своє.

Але ти бач, як добре склалося: вкрадений, поки батько конав в концтаборі, будинок можна повернути, якщо поселитися в ньому з коханкою — однією з мародерів.

 Достатньо двадцять років і класного сексу, щоби забути, хто і за яких обставин убив твоїх батьків. А якщо хтось сам не убивав, а просто забрав майно убитих, той взагалі ні при чому. Мейк лав. Нот вор.    

 Рейчел Кушнер, "Creation Lake"

Люсьєн Дюбуа — друг дитинства Паскаля Бальмі, що очолює екстремістську групу еко-активістів ле Мулен — закохався, як підліток. Його обраниці тридцять чотири, стільки ж Люсьєну і Паскалю. Сейді Сміт — американка, аспірантка антропології, яка в Парижі заробляє на життя вигулом собак. Люсьєн знайомить Сейді з Паскалем. Сейді — агентка під прикриттям (а коли треба, то й провокаторка: в одній із попередніх справ саме вона змусила юнака-екстреміста змайструвати вибухівку, з якою того й арештували). У сільській місцевості має початися будівництво великого водосховища, вигідне великій корпорації, ле Мулен цьому заважають, при чому досить посутньо: руйнують дамби, залізничні колії, тощо.

Ле Мулен — соціалістична комуна, яка керується езотеричним ученням Брюно Лакомба. Той народився 1937 року, в подіях 1968-го притримувався комуністичних поглядів, а потім усвідомив, що протиріччя є не між капіталом і пролетаріатом, а між нащадками неандертальців і гомо сапієнс, якраз його треба поглиблювати. Неандерталець — новий пролетарій. Майбутнє за кланами і селами, держави і міста мають зникнути. Листи Лакомба по Паскаля перехопили, Сейді їх вивчила, вони почасти зачарувати її.

Муленари планують показове убивство помічника міністра. В цей час викривають ту давнішню акцію Сейді і починається галас навколо утиску урядом лівих організацій. І у неї тепер нове завдання: має не запобігти убивству, а скоординувати його.

Іще на початку роману Сейді розказує, як нудиться з чоловіками свого віку. Вона воліє нав’язливих ідей попередньої генерації: європейських чоловіків, чия юність припала на війну, які знають убивства і смерть, які знають колабораціонізм і національну ганьбу, чиє дорослішання було реальною і справжньою втратою невинності, ну на крайній випадок — ті, які знають обов’язкову військову службу чи були у Французькому легіоні, вони уміють перетворювати досвід на оригінальні ідеї (під опис попадає Брюно, але мова не лише про нього). Екстрема в цьому світі — спосіб мислити світ, єдина з доступних версій соціальної справедливості.

 Світ занадто розслабився. Світу треба добрячого прочухана. Влаштує світова революція. Чи світова війна. На ваш розсуд.

 Шарлотта Вуд, "Stone Yard Devotional"

Монастир Стоун-Ярд, схоже, десь у Південному Вельсі, який приймає тих, хто потребує усамітнення і відпочинку (комфортне місце, щоби вчинити суїцид, — підмічає розповідачка). Вона приїхала сюди з Сіднею, щоби спати, гуляти, плакати і, можливо, подумати про стосунки з Алексом. Дорогою до монастиря вона заїздить на кладовище відвідати могилу батьків, монастир є неподалік її рідного міста — вона тут років п'ятнадцять не була, але туга від втрати, що її запроторила далеко під спід, так її і не відпускала. Вона очолює Центр з порятунку зникомих видів, це їхній спільний з чоловіком проєкт.

Вона виплакалася і вирішила приєднатися до общини назавжди. Закінчує оформлювати розлучення і юридичний вихід з Центру та відмовляється отримувати листи. Порається в садку. Готує карі. Розуміє, що спричинила біль коханому і друзям, коли втекла від них. Оглядається: кожен в абатстві спричинив своєю втечею комусь біль. Готується до перепоховання сестри Джені — місіонерки, яка загинула багато років тому в Таїланді, а зараз її рештки знайшли і мають переслати сюди.

День за днем: молитва, домашні справи, неважливі розмови з іншими сестрами, спостереження за життям нахабної миші. Ой, одна нахаба перетворилася на пошесть: в регіоні посуха і миші рвонули харчуватися в монастир. Щось там в її попередньому житті було пов’язано з кліматичними змінами, еге ж? Але зараз їм не треба думати, що буде з дощовими лісами. І чому вона більше не любить Алекса. І чому не стихає туга за померлою матір’ю. Може, тому що недавно найкраща подруга пішла від тієї ж хвороби.

Просто ні про що більше думати не треба. Тільки вже миші сильно дістають, убивати доводитися сотнями в день.

 Бездіяльність теж матиме і результати, і наслідки. Відмова від відповідальності прошита як базова опція в суспільному договорі: твоя бездіяльність є дією когось іншого поруч. І так, дорослі люди втікають світ за очі від світу, ними ж змайстрованого.

 Персиваль Еверетт, "James"

Чорношкірий раб Джим вдає, що засинає на подвір’ї міс Вотсон, де очікував на кукурудзяний хліб, спечений за рецептом його Сейді. Він знає, що ці білі хлопчики Том і Гек полюють на нього, знову граються в якусь свою гру. Джим не проти їм підіграти… Знайомі імена чи не так? Уже ж зрозуміло, що Еверетт пише переспів дилогії Марка Твена про Тома Сойєра і Гекельбері Фіна, правда ж? Такі ігри ми теж любимо. А принцип цього парафразу заявляє сам Джеймс і то на самому початку — драматична іронія.

Джим — високо освідчений інтелектуал, який уміє читати і воліє писати, подумки веде довгі бесіди з Вольтером, Локом і Руссо, навчає свою доньку і дружину, як приховувати свою грамотну мову і вдаватися до примітивної говірки (за яку так честували Твена), як порадити щось білій людині і не видати своєї зверхності. Джим дізнається, що його родину мають продати в різні господарства і втікає, має намір знайти гроші, за які викупить доньку і дружину. Далі все як у Твена — подорож Міссісіпі. Тільки в моменти, коли Гек і Джим розстаються, ми бачимо, що було з Джимом. А Джим потрапляв до менестрелей, де виконував блек фейс. Чорний вдає з себе білого, який вдає чорного, аби врятуватися від білих. Власне, весь роман саме такий. Джим намагався врятувати рабиню, яку з дитинства ґвалтує власник. Побачив безумного чорного кочегара, який спалив свого власника в печах пароплаву, але все ще вдає, що маса жив і виконує його накази. Він бачить чорних, які доста світлі, щоби видавати себе за білих. Він спостерігає суди Лінча. Повертається домів, де дізнається: його дружину і дитину продали на ферму-розплідник. Джим убиває наглядача, обкладає і залякує власника і підіймає бунт рабів.

І від сюжету Твена є ще одне колосальне відхилення: Гек — біологічний син Джеймса, саме тому його ненавидить і лупцює татусь, саме тому Гек має до раба якийсь дивний потяг, то поклик крові. Джеймс залишає Геку самому обирати, ким бути. Гек вирішує залишатися білим хлопчиком. "Уяви собі рабство як війну, — радить уявний Лок Джеймсу, — війна закінчиться, коли переможець оголосить кінець війні".

 У ситуації тотальної несвободи жертва, яка імітує дії злочинця, заявляє про своє право вибору і свою свободу. Щоразу, коли може. Але в іронії є підступ: добра імітація уже не потребує оригіналу, аби бути істинною.  

 Саманта Граві, "Orbital"

В космос на дев’ять місяців відправляють місію, тут є технарі, медики, кліматологи, вони будуть вирощувати стволові клітини в космосі, передбачуватимуть тайфуни і мають здійснити висадку на місяць. Уже з перших речень роману планета Земля зветься не інакше, як матінка-Земля, кожного із тих, хто на орбіті, називають дітьми матінки-Землі. А ще й найперше, що ми дізнаємося про учасників місії, що в однієї з них щойно там далеко померла матір, всі гаряче співчувають і обговорюють цю новину. Сироти на орбіті. Яких за дев’ять місяців має виносити і народити матінка-Земля. Нове людство — і мінімодельці. Їх шестеро. Американець Шон, японка Ші, британка Нелл, італієць П’єтро, росіяни Роман і Антон. Керівник місії — росіянин. Ноти протесту, які висувають британці та американці, і просять команду бути обережними щодо росіян, в носі команда мала (про причини таких попереджень від урядів — взагалі ані слова). Розбіжності і відстані між ними в космосі стираються, вони начебто родина, не та, яку можеш обирати, але та, з якою вчишся ідентифікуватися. Італієць, американець, британка, японка, два росіянина. Уже в першій спільній розмові американець розкаже японці про свою подорож до Хіросіми, та розкаже, що американські християни розповзлися по всій землі, росіяни пообіцяють, що струсять з землі цю заразу і взагалі що там ваша Нагасакі (де загинула бабуся Ші), ми от розпад Союзу пережили… Всі розбіжності в космосі зникають, а в ілюмінаторі — матінка-Земля. "В якийсь момент перебування на орбіті у кожного з них виникає сильне бажання — ніколи з цієї орбіти не сходити. Раптове щастя причетності". На жаль, місія іде за паном. На землі починається гігантський тайфун і землетрус. Ці шестеро готуються до висадки на Місяць.

 Людство прагне домовитися і дружити родинами довіку. Все правильно? Голуби миру ширяються орбітами в космосі, поки на землі ідуть війни. Так? І шкода, звісно, що в космос полетіли лише два росіянці. Але дайбо’ назавжди.

 Анна Майклз, "Held"

Джон важко поранений на одному з полів бою Першої світової, його знайдуть і нададуть поміч, він залишиться з ушкодженою ногою, але живим. Та до того він переживає досвід передсмертя.

Фрагментами, обривками спогадів — про тепло шкіри, фактуру тканини, яскравість освітлення — до нього приходять історії матері, що впала у важку депресію після смерті батька, історія стосунків із художницею Гелен, котра часом подавляє Джона, історія його мобілізації і жах, який викликає щохвилинна загроза життю, його призвали, Гелен благала його дезертирувати. Поруч помирає юний солдат, Джон готується до смерті, мозок його заспокоює, показує "кліпи" про визначні події його життя. Роман написаний у такий саме спосіб: епізодами-спалахами. "Якщо життя не вічне, чому ми так впевнені, що смерть триває вічність", — з цієї репліки починаються флешбеки Джона.

Джон повернувся до Гелен у Йоркшир. Перечитує "Севастопольські оповідання" Толстого — взірцевий для нього опис дурної війни. І професійно опановує фото, яким цікавився до війни. Тепер його флешбеки синхронізуються із функціональною спробою фото зупинити час. На фото Джона починають проявлятися мертві люди, на яких впливали вчинки тих, хто позує. До сиріт приходили матері, до вдів чоловіки, до немовлят їхні дорослі версії, тощо. Помічник Джона намагається на цих фото зробити атракціон. Це остання крапля: Джон накладає на себе руки.

Те, що сталося в 1917 року дає відзвуки у майбутньому. 1951 і 1964: донька Гелен Анна працює у воєнному шпиталі. 1984: донька Анни Мара, родина її батька розбагатіла, бо шила уніформи в 1940-х, Мара заміжня за воєнним кореспондентом. Нащадки Джона успадковують його війну. Примари рятують їх у важкі миті. 1980: Софія, онука Джона від позашлюбної дитини, виживає в окупованій Естонії, на неї вийшло КДБ. 2010: Гелен, донька Мари, стає кореспонденткою. 2025(!): Аймо, син Софії, гине(?) під бомбами на війні у Фінській затоці.

  Війна — найлегший спосіб стати частиною людської історії, того людства, яке полягло на полях різних воєн. Досвід війни – той "податок на спадок", який прийдешня генерація платить попередній. "Для історика кожне поле битви унікальне, для філософа – всі однакові" (с). Ким бути в своєму житті — філософом чи істориком, вирішувати все рівно не тобі.

  Підсумуємо?

Всі книжки короткого списку сповненні тривогою, величезною тривогою. Світ стоїть на порозі чогось, що уже не скасувати і не відтермінувати. Можна заплющити очі і уявити, що тебе це не обходить. Тільки зазвичай ті, хто добровільно осліп, першим і потрапляє в пастку. Зверніть увагу, за одним-єдиним винятком ("Джеймса") герої романів-фіналістів не мають позитивного досвіду спротиву насиллю. Вони не уміють боротися, зате уміють адаптуватися до рівня загрози, що наростає. П’ять книжечок про жаб, яких варять на повільному вогні. А ті тим часом намагаються писати пацифістські романи. Ви ж зауважили, що п’ять з шести книжок у короткому списку — про непротивлення злу. Цікава історія. Зазвичай світ дозволяє собі захлинатися пацифістською прозою уже після великої війни. 

  Такі фіналісти Букерівської премії в 2024 році. Лавреата визначать 12 листопада. Наразі перемогу передрікають Рейчел Кушнер із романом про те, як уряд утискає ліві угрупування. Але знаєте, якщо почитати уважно ідею-проблему кожного з романів довгого списку стане настільки очевидно, що ой: хто б цього року не взяв головну прозову нагороду, добрих новин для нас — українців в сенсі — тут, либонь, не буде.