Ворожимо на довгому списку Букера-2024. Частина 1: "Лузери"

Довгі списки великих і впливових книжкових премій — унікальний матеріал для діагностики фобій і сподівань актуальної культури. Часом іще не відрефлексовані і навіть колективно не проговорені тривоги відбиваються в тих списках так чітко, що до ворожок не ходи. Але на ворожіння це таки чимсь скидається: окрім діагностики суспільних настроїв, по преміальних списках незле так можна прогнозувати майбутню динаміку. Куди "хитне" культуру? Букерівська премія, нею відзначають найкращий роман англійською мовою (Букер має і спін-оф за найкращий переклад англійською мовою) — та рівну їй за значущістю ще треба пошукати. Букер цього року створив настільки промовистий довгий список, що обминути його прогностично-діагностичною увагою було б марнотратством.

Розкладемо карти палітурки, га? Що було, що є, чим серце втішиться.  

Зрозумійте правильно, довгий список Букера цього року винятково пісний і сірий. У ньому немає очевидно сильних текстів, в ньому катма підставових лідерів, є визнані автори другого ряду, є дві зірки — Персиваль Еверетт і Рейчел Кушнер, є цікаві дебюти, але ставку цього року журі робило явно не на естетичний фактор чи літературний прорив. Максимально безпечний щодо внутрішньо літературних процесів список. Кожна книжка тут — повтор чи самоповтор. А значить, увагу треба звернути на тему та ідею. Останні років десять книжкові люди наполегливо шукають в книжках мудрих порад і рецептів подолання, наче й не було того постмодернізму. То ж я і зосереджуся (слідом за журі) суто на ідеях. 

Сара Перрі, "Enlightenment"

1997 рік. Томас Гарт — інтелектуал-самітник, пише колонки в місцеву газету, збирає матеріал для книжки.

Опікується Грейс. Малеча викрала його серце тієї миті, коли він побачив немовля в церкві. Грейс — донька пастора, її мати померла в пологах, Томас є найкращим її другом. А Грейс зараз років чотирнадцять-п'ятнадцять.

Ще одна жінка є в житті Томаса — привид. Колись дитиною в старому маєтку він побачив з’яву попередньої власниці, вона переслідувала зі старого фото (дослівно) і вабила своєю таємничою історією. Марія Вадува Белл була румункою, вийшла заміж за місцевого есквайра, відзначилася ексцентричною поведінкою. Томас знайшов її лист, де вона пише до подруги М. про свою віддану любов до Люцифера. І взявся до розшифровки. Марія виявилася затятою астрономикинею, ще й коханкою поета Емінеску (скільки там тих румунів, та? Випадкова науковиця має кохати єдиного відомого в світовій літературі тамтешнього поета-романтика, це ясно). Нарешті до рук Томаса потрапляють щоденники Марії Вадуви, він може детально дізнатися про 1887-1889 рік, коли Марія зникла. Виявилося, вона відкрила комету. Тепер Томас прагне не лише книжки про неї, а й того, щоби комета звалася іменем відкривачки.

Поки він опікується мертвими жінками, Томас робить велике зло Грейс. Їм знадобиться часу до 2017 року, щоби якщо й не простити один одного, а хоча б почати знову говорити один до одного.

Історія Томаса, Марії і Грейс — три безнадійні кохання. Вони шалено самотні. Томас все життя закоханий в директора музею, гетеросексуального одруженого чоловіка. Грейс закохана в юнака, з яким тоді в юності не зрослося, а зараз він важко хворий одружений чоловік. Марія спостерігає смерть свого вічного кохання і добровільно іде слідом за ним. Ця книжка не про самотність, але про якесь таке символічне вимирання людства, одержимого кометами, себто, чимсь, що в їхньому житті з’являється на мить і знову зникає, обіцявши повернутися. Людство вимирає без любові в очікуванні Другого Пришестя. І тільки комети ширяють над нами.

Витрачаємо життя для збереження пам’яті про нього. Самітні люди, які не відтворили себе, найкраще зберігають чужі історії. Для чого зберігати колективний спогад, якщо немає наступних генерацій?

Рита Буллвінкль, "Headshot"

Триває кубок Доньок Америки з юнацького (себто, учасницям до 18 років) жіночого боксу. Перед нами проходять чотири бої і фінал. Поки дівчата боксують, ми чуємо потік їхніх думок, трішки дізнаємося про них, але на ринг виходить наступна пара і все по-новій. Доста прозора структура оповіді, до речі, лише вона в цій книжці і цікава.

Енді Тейлор проти Артеміс Віктор. Енді в постстресі: вона літом працювала рятувальницею в басейні, там потонув хлопець. Артеміс переживає шалений тиск від родини, мусить бути найкращою. У майбутньому Енді буде заможною фармацевткою з покаліченими руками.

Рейчел Доріко проти Кейт Хеффер. Рейчел — донька з багатодітної родини, виживателька, брати пресують, здається, є досвід зґвалтування в дитинстві. Кейт — дівчинка в рожевому, мамина квіточка, лесбійка, не годна себе усвідомити. Колись Кейт відкриє весільний бізнес.

Іззі Ленг – Іггі Ленг. Вони кузинки, копії одна одної, що їх обох гнітить. В майбутньому Іззі з’їде в інший штат, буде працювати в прийомній комісії універа і цінувати одноманітність і неунікальність свого життя.

Роза Мюлер — Таня Мав. Обоє втратили когось із важливих жінок і шукають жіночої солідарності. У Тані померла сестра. У Рози — бабуся. Таня стане акторкою. Роза житиме в селі і буде бухгалтеркою. У них рівний рахунок, у восьмому раунді Роза виграє ледь-ледь по очках.

У чому родзинка роману? Картини з майбутнього нам малюють лише для тих дівчат, які програли. Ті, які пройшли перший бій і вийшли у фінал, про тих ми не знаємо, як розрішиться їхній внутрішній конфлікт, їхні історії так і залишаються нерозказаним, оскільки змагання для них іще тривають.

Майбутнє мають ті, хто пережив поразку і вийшов з гри.

Хімаш Матар, "My Friends"

Лівія. Юний Халед чує по радіо оповідання про кішку, написане тоді ще нікому не відомим Хосамом. Він захоплюється і автором (родина котрого, виявляється, живе по сусідству), і літературою. Халед вирішує стати професійним філологом і для того їде навчатися до Единбургу. Там він знайомиться із земляком Мустафою. Вдвох хлопці їдуть в Лондон на мітинг під посольством Лівії, з посольства відкривають вогонь, гине британська полісменка і тридцять лівійців отримують поранення. Поранені і Халед з Мустафою. Додому їм повертатися не можна. За кілька років Халед познайомиться з іще одним політичним біженцем — з Хосамом, своїм кумиром. Цих трьох чоловіків пов’яже міцна дружба і спільні ідеали: звільнення Лівії під режиму Каддафі, який Хосам називає "прощальним подарунком колонізаторів".

Англія. Книжка Матар написана як ретроспекція. Спочатку ми бачимо те, що з юнаками сталося, якими ми вони є в 2016-му. А потім сюжет відмотується до того, якими вони бути хотіли. Халед так ніколи в Лівію і не повернувся, навіть коли йому уже не загрожувала небезпека. Під час війни бомба влучила в будинок його батьків, вони вижили і переїхали до сина. Хосам і Мустафа брали участь в революції, стали відомим ватажками-бойовиками. Після повалення режиму Хосам одружився з кузиною, став Міністром культури, але згодом емігрував в США, щоби діти мали спокійне життя. Мустафа і досі в Лівії, ким він там є, Халед розказувати не хоче. Халед став відомим перекладознавцем, вивчає штуки, які незмінно губляться при переносі одного культурного явища в новий контекст.    

"Мустафа розказує мені, що революція відчистила його від втечі, дала сенсу його вигнанню. Повстанці відчувають, що їхнє минуле їм більше не належить. Для мене це не так. На війні нема спасіння. Є щось зворотне. Моє минуле тут, поруч зі мною, і воно нестерпне".

Не втручайся в історично значущі події, стій збоку і дивись — потім про побачене розкажеш тим, хто вижив, удачі.

Ричард Паверс, "Playground"

"Плейграунд" — велика корпорація, одна з перших на ринку комп’ютерних ігор. Так само називається і їхня перша ігрова платформа. Її розробив і нею володіє Тодд Кінг. Нині йому діагностували деменцію, він поволі втрачає контроль над своїм тілом, над спогадами — межі реальності затираються. Він іще пам’ятає, що мусить узгодити один пункт в заповіті, вирішити суперечку, кому реально належить авторство тієї доленосної гри. Тодді Кінг має знайти Рафі Янга.

Темношкірий юнак з бідних кварталів Чикаго був стипендіатом в єзуїтському коледжі, стипендію йому надав батько Тодда. Хлопці здружилися — обоє запійні книжники і фанатичні гравці. Обоє навчалися в тому самому університеті. Обоє закохалися в ту саму дівчину — Іну Ароїту, художницю в Мікронезії. Рафі сильно надихнувся руським космізмом Фьодорова, це його спосіб оживляти мерців (у Рафі загинула сестра через його провину), намарив собі якусь революцію; а поки соціалістичної революції не сталося, Рафі віджав у Тодда мільйон.

Іна і Рафі зараз живуть на одному з островів французької Полінезії, за який роками точиться боротьба, бо він стоїть на фосфатному родовищі. На острові ж живе Еведін Бол’є — канадійка, легенда, одна з перших жінок в океанографії, лідерка з занурювання, їй зараз майже сто уже.

Штука в тому, що у Тодда реально розмиті межі уявного і реального. Нам детально розказують історії цих чотирьох. І не все в них виявляється правдою у фіналі.

Кожен герой тут — дитина схиблених батьків, чия ідея фікс стає фактором ідентичності дитини, що виросла. Рафа змушують насильно читати. Тодда — грати в шахи. Іну – малювати. Батько Еведін кидає її в воду, начепивши на підлітку тестовий акваланг, в якому недавно загинув попередній випробувач. Ці малята набувають своїх талантів-суперсил, реалізуючи хворобливі фантазії батьків.

Зґрубша, "Ми приречені до свободи. Сизиф насправді щасливий, братан. Плюс-мінус".

 У мить, коли ти думаєш, що робиш самостійний вибір, насправді реалізуєш травматичний досвід попередньої генерації. Але ти добре навчився себе дурити казочками про свободу волі.

 Клер Мессуд, "This Strange Eventful History" (цій книжці передрікали перемогу, але вона й до короткого списку не дійшла)

Одна з другорядних персонажок якомога щільніше передає послання родинної саги Мессуд. Німкеня, в середині 1930-х виїхала в Аргентину, то була економічна еміграція. Під час Другої світової відкрила книгарню, де продавала англійські і німецькі книжки, позаяк "відмовляла злу в захопленні мови і літератури, що були їй рідними". Ця жінка є для головної героїні зразком життя в екзилі. Вона зберегла без гіркоти спогади юності і пішла від них якомога далі. Французька родина, про яку пише Мессу, майже ніколи у Франції не жила і її члени розкидані по світу. Жити у вигнанні — головна тема твору. Тому Лілі-книжниця і є тут еталонним персонажем.

От тільки одна проблема. Ніхто в книжці не є вигнанцем чи воєнним біженцем.   

1940 рік. Алжир. Франсуа (йому вісім) з молодшою сестрою Деніз (їй шість) і матусею втікають після окупації Франції до Алжиру. Він тоді ще є колонією. Франсуа народився в Бейруті, виріс в Салониках, тепер от живе в Алжирі: татусь Гастон у нього військовий і перебуває там, де є територіальні інтереси Франції. 1953 рік. Гастон покинув військо і зайнявся розробками нафтових родовищ. Деніз вчиться в школі з місцевими дівчатами, які чомусь раптом стали націоналістками, а одна з них і навіть робить замах на Деніз, а за пару років вчинить теракт. Франсуа вчиться в США. 1962 рік. Гастон з дружиною і Деніз на початку війни в Алжирі переїхали в Аргентину. Деніз намагається покінчити з собою, але вчасно сідає на літій. Франсуа отримав ступень з бізнесу в Женеві і одружився з англомовною канадкою Барбарою. 1974…1978…1989…2001…2010…  

Назва роману — "Подієва історія" — жах яка іронічна. Між оцими датами, коли ми зустрічаємо різних членів родини в нових умовах, а вони там гостро переживають драму вигнанців, трапляються війни і революції. Про які в романі нема ані слова. В книжці є передмова, її пише нащадок, з котрим ми зустрінемося лише в кінці роману: "Свій сором, який я хочу зцілити, розказавши їхню історію. Сором історії родини, в якій ми народилися". 

  У воєнних конфліктах залишатися над конфліктом, а то і жити своє найкраще життя під личиною жертви-в-екзилі — найгірша з форм бездіяльностей, що дорівнює дії.

 Томі Оранж, "Wandering Stars"

Стартова подія роману про корінних американців і білу колонізацію — Сенд-Крік. Американські регулярні війська напали на мирні табори шеєнів і арапахо в 1864 році, щоби скоротити резервації і шукати на "звільнених" територіях золота. Тоді 800 мирних індіанців загинуло у різанині. Бабуся Птаха врятувала його, прив’язавши малого і якесь іще шеєнське маля до коня. В племені, куди потрапив Птаха його назвали Зіркою. Шаєнські воїни-собаки по смерті стають зірками. Потім уже в інтернаті для індіанців він назвався Старом, переклав себе англійською, і Джудом на честь Книги Іуди з Біблії.

Джуда "перевиховали", він став білішим за білого, очолив місцеву поліцію, народив сина Чарлі від ірландки (вона осиротіла і її виховали індіанці). Одного дня він побачив заборонений законом ритуал корінних американців і втік з родини. Чарлі хотів бути письменником, став наркоманом і грабіжником, якого підстрелили. Опал — шаєнка — народила йому доньку поза шлюбом і померла в пологах. Вікі виховувала біла родина, вона не знала свого племені, працювала на джинсовій фабриці. Вікі народила двох доньок Джекі і Опал, Джекі ідентифікується як олоні, хоча її татусь білий, листоноша Джуніс з олоні — батько Опал. Дівчата брали участь в акції непокори, коли індіанці 1969 року захопили острів Алькатрас.

2018 рік. В фокусі роману — онуки Джекі, яких виховує Опал. Орвіл, Лутер і Лоні. Орвіл — людина з інвалідністю, його підстрелив шутер на пау-вау. Орвіл знайомиться в мережі з Шоном, який лікується від спортивної травми. Обидва хлопці — наркомани, вирішують заробити на своїх залежностях. У кожної людини в роду, від Птахи починаючи, є залежність — алкогольна чи наркотична. Родинна історія — це перелік способів, у які себе повільно вбивають корінні американці. "Ти належиш до народу, який вижив випадково, який зробив своє виживання значущим".  

2023 рік. У Лутера народиться дівчинка Опал, яка хоче стати письменницею.

Таких персонажів, якими є герої Оранжа, в літературі або ігнорують, або роблять болісно помітними. Оранж тримається берега. Його Орвіл вигадує супергероя-індіанця і міркує: його суперздібністю буде невидимість. "Тому що ніхто не знає, що ми все ще тут".

 Коли приходить час вибирати, то кожен сподівається що саме він — на правильній стороні Історії. Білі — на правильній білій стороні. Кольорові — на правильній кольоровій. Жінки — на правильній жіночій. Чоловіки — на правильній чоловічій. І так далі.

 Колін Барретт, "Wild Houses"

Західна Ірландія. Десятиліття минають, а ірландські письменники продовжують писати романи про алкоголіків і наркоманів. Деву Гендріку двадцять три (він, до речі, найстарший у романі), височенний татуйований качок, в зав’язці, оточений друзяками-наркоманами. Недавно померла матір Дева, він важко це переживає, він став таким собі людським уособленням її збірника рецептів — живе, щоби пам’ятати. Татуся давно закрили в місцевій дурці, він небезпечний для оточуючих.

Дев живе в занедбаному фермерському будинку, єдиною перевагою якого є віддаленість. Цією перевагою користуються Мейо і Скетч, і завалюються до Дева — разом із Доллом Інглішом, підлітком, якого викрали і вимагатимуть викуп. Брат Долла — Кіліан — завинив парі злочинців кілька тисяч за наркотики.

Тим часом Нікі Геніган, дівчина Долла, береться шукати викраденого хлопця. Їй сімнадцять, вона щойно прокинулася від лютого похмілля і не має зачіпок, лише містичне передчуття. Нікі — сирота, давно сама про себе піклується, вона не закохана в Дола і не бачить із ним майбутнього, з цього містечка, де вибір для дівчини — наркоман або придурок — треба линяти якомога швидше. А у Дола на втечу є гроші.

Це не детектив. Двоє під кайфом, один в зав’язці і один, утримуваний силою і підвалі, сидять в замкненому (до рівня клінічної клаустрофобії просторі) і по коло ведуть ту саму беззмістовну розмову. Роман-гоніво, вибачте. Технічно зроблена чорна комедія. Не всі в цій комедії виживуть. Кіліан і Нікі грабують бар, щоби заплатити викуп — сума неповна, але Дола відпускають. Дев в порожньому будинку приймає надто велику дозу антидепресантів.  

 Мить, коли стоїш на межі, за якою от-от і почнеться насилля, ти зазвичай чітко відчуваєш. Відчувати її — не значить, уміти відвернути акт насилля. Навіть у тому випадку, коли ти сам — його ініціатор.

 Робимо проміжний підсумок? Зберімо всі книжки в одне повідомлення (благо вони до того легко надаються).

Досвіду насилля (а небезпека тепер іде виключно ззовні, а не зсередини, як за часів пандемії), так от, досвіду насилля уникнути неможливо. Він стає не екстремальним, але універсальним. Але ще є шанс не втручатися, вийти в суперпозицію "над конфліктом" і у такий спосіб стати бенефіціаром злочину. Бути в часи кінця світу свідком — це привілей, який треба заслужити, заслужити якраз тим, що не втручатися в подію, мотивовану системним насиллям.

Цікаво ж?

І то книжки, які залишилася в довгому списку і не потрапили до шортлісту, — "лузери". Уявіть, що нам такого корисного порадять фіналісти.

Про те, хто потрапив до короткого - читайте на "ДС" у вівторок, 29 жовтня.