Володимир Тихий: Збираюся зняти картину про зомбі-апокаліпсис в часи Ющенка
Володимир Тихий (25 лютого 1970 р., Червоноград, Львівська обл.) - закінчив режисерський факультет Київського національного університету ім. Карпенка-Карого (1997 р., майстерня Михайла Іллєнка). Серед найбільш помітних ігрових картин - "Андеграунд", "Сокира", "Дах", "Мийники автомобілів", "Пісні забутого", "Зелена кофта".
В останнє десятиліття Володимир Тихий реалізувався в новому для себе якості ініціатора колективних кінопроектів. Так з'явилися короткометражні альманахи "Мудаки. Арабески" і "Україно, Goodbye". У перші ж дні Майдану Тихий став співорганізатором найбільш, мабуть, на сьогодні відомого об'єднання українських кінематографістів "Вавилон 13". Група знімала документальні короткометражки від 20 сек. до 6 хв., викладаючи їх на власному каналі на сайті youtube.com. По суті, саме "Вавилон" виступив кінематографічним літописцем історичних подій Революції гідності.
Сьогодні Тихий - в якості режисера і продюсера - залишається однією з найбільш впливових фігур української кінематографії.
"ДС" Володимир, твій найвідоміший проект - "Вавилон 13". Як він з'явився?
В. Т. Ледь лише почалися протести на Майдані, ми обговорювали різні варіанти реакції на події, але коли студентів розігнали, все змінилося. Ми зібрали техніку, сіли в мікроавтобус, приїхали на Михайлівську площу ввечері 30 листопада і почали знімати людей. Так з'явився наш перший фільм "Пролог". Було відчуття, що відбувається щось потужне і небачене. На наступний ранок я домовився з тодішнім головою Національної спілки кінематографістів Сергієм Тримбачем щодо приміщення. У цей штаб почали підтягуватися люди, привозити техніку. Всі стихійно, на волонтерських засадах. Зняті фільми публікували на youtube і "Фейсбуці". Дуже допомогло тоді ж народилося "Громадське телебачення". Пізніше ми випустили повнометражний фільм про революцію "Сильніше, ніж зброя". Взагалі цікаво: не будучи засобом інформації, "Вавилон 13" зміг прорватися через межі суто культурної тусовки до масового глядача. З нашим кіно це трапляється нечасто.
На початку 2000-х всі, хто знімав українське кіно, відчували себе ідіотами. Єдиною перспективою були серіали, телебачення, кар'єра в Москві. Ось протесту ми і зібралися. Не можна було здаватися.
"ДС" Що являє собою "Вавилон 13" зараз?
В. Т. Ми маємо статус громадської організації. Робимо повнометражну документалістику. З останніх робіт - "Небо падає. Два місяці з життя Устима Голоднюка" про одного з героїв Небесної Сотні. Хотіли розповісти в першу чергу про це поколінні. Батько Устима був навіть здивований тим, що такий фільм вийшов. Інший, просвітницький проект вже показаний на Першому національному, - це "Голод по правді", в ко-продукції з Канадою. Він присвячений журналістці з Канади, яка як кореспондент британського видання проїхала по Україні у 1931 році і стала свідком початку Голодомору. Вона перша почала давати статті, які йшли врозріз з інформаційною хвилею, яка йшла на Захід. Її вислали з СРСР. Вона опинилася в Німеччині, звідки писала правду про режим Гітлера і теж змушена була бігти.
"ДС" Ти сам за ці три післяреволюційних роки змінився?
В. Т. Сподіваюся, став самостійним і відповідальним. Раптом розумієш, що, з одного боку, нікуди поспішати, а з іншого - треба робити швидко те, заради чого прийшов у цю професію.
"ДС" А заради чого ти в неї прийшов?
В. Т. Я вірю, що хороше кіно можливо в Україні, що кіно нам ближча, ніж тим же полякам. Наша "южность", наш темперамент, наш артистизм близькі до суті кінематографа. Кіно - це рух у часі. І у нас відчуття цього руху дуже потужне.
"ДС" В той же час ти кажеш, що кінопроцес у нас ніяк не розпочнеться. Але ж багато фільмів знімається, Держкіно активно роздає гроші. В чому проблема?
В. Т. зараз Ми прийшли до того моменту, коли наступним етапом має стати поява українського глядача. Але ця подія, на жаль, не залежить від наших поривів. Це абсолютно економічний фактор - у людей повинні з'явитися гроші. У нас глядач може собі дозволити раз на півроку сходити на "Гаррі Поттера" і "Піратів Карибського моря". А ось похід на український фільм для нього - експеримент, який він дозволити собі не може. У нас буде своя "нова хвиля", я в це вірю, але вона залишиться клубним феноменом, поки публіка не зможе прийти і купити квиток. Зараз в Україні налагоджена прозора система фінансування, завдяки чому кіно дійсно ожило. Але режисери все одно орієнтуються або на зовнішній ринок, або на телебачення. А спроби зробити кіно для глядача обертаються заграванням телебачення з кінотеатрами, як у того ж "95 кварталу".
"ДС" Саме тому у нас найкраще кіно - неігрове?
В. Т. Документалістика - це вікно, через яке як раз більш-менш відбувається спілкування митців з українською публікою. Глядач дивиться це кіно з прагматичних причин: ось подивлюся і дізнаюся, як там наші в АТО, або як живуть люди в глибинці, або події Майдану згадаю. Тобто для глядача документальна картина - це можливість подивитися в комфортних умовах на свою некомфортну країну, яку він готовий сприймати і асоціювати з собою. А ось в ігровому форматі він це побачити ще не готовий. Адже ми всі намагаємося виглядати успішніше, ніж є насправді. Брешемо собі. Та ігрове кіно змушене прибріхувати. Документальне кіно початок таку психологію ламати. І це прекрасно. Документалістика розцвіла ще й тому, що вона відчула запит суспільства і працює не для фестивалів, а для тих же добровольців з фронту, учасників Майдану.
"ДС" Чого ще бракує нашому ігровому кіно?
В. Т. Щирості. Хоча насправді вона потроху починає з'являтися. Тут є, звичайно, момент ризику, експерименту, потрібна маса часу і зусиль, потрібні незалежність і естетична свобода. Найкраще це виходить у молодих. У них немає соціальних обов'язків, вони ще ростуть, у них адреналін ще є. Але таланту замало - потрібна ще професійна свобода в кадрі, що для актора складніше, ніж у театрі. І дуже важливий досвід. Величезна проблема: у нас немає школи кіноакторів, тому грають непрофесіонали.
"ДС" Який герой зараз потрібен на екрані?
В. Т. Зараз час для романтичного образу. Він виправданий і не буде виглядати фальшиво. Кожен другий герой тих же документальних фільмів саме такий. Причому, мені здається, такий образ стає актуальним і в Європі - як протиставлення прагматизму західної культури, загралася у політику. Це людина, що жертвує своєю соціалізацією. У нашому випадку соціалізація - це приналежність до глибоко корумпованій суспільству. Вирватися з корупції як раз і означає знехтувати цією соціалізацією. Звідси і революційний дух.
"ДС" А які твої плани на найближче майбутнє?
В. Т. Закінчую повнометражний проект "Брама" за п'єсою Павла Ар'є. Наступна ідея - сценарій "Дикі коні", написаний спільно з Олесем Ульяненком ще 10 років тому. Це камерний зомбі-апокаліпсис. Спочатку хотіли влаштувати його в карпатському селі, але зрозуміли, що це нам не по кишені. Тому перенесли в більш камерну ситуацію: головний герой - диригент, культурний патріарх, нардеп, а його молода дружина зраджує йому. Він їх ловить, але при цьому гине. Коханці намагаються сховати труп, але як тільки сходить Місяць, старий повстає з мертвих. І починаються нічні пригоди на Хрещатику... Півроку тому перечитав сценарій - виявляється, за 10 років нічого не змінилося. Все ті ж зомбі пострадянські, ті ж чиновницькі прокляття в культурі. Якщо складеться з бюджетом - буду шукати епічно актора калібру Богдана Ступки. Дія буде відбуватися в період Ющенка, щоб влаштувати вибух провінційного гламуру. Чорна комедія, але за канонами містичного фільму жахів.
"ДС" чи Є в тебе хобі поза професією?
В. Т. Мені подобаються комп'ютерні ігри. Це не пов'язано з кіно, але мені цікаво, які модифікації там відбуваються. Там ще й такі цікаві сюжети - не кіно і не література, окремий жанр. На наших очах створюється інша, невідома нам реальність.
