Вкрадена спадщина. Які міфи про Крим поширює Росія

В серпні в Україні стартував культурно-мистецький проєкт "ZINCIR/ЛАНЦЮГ – ЛАНКИ ПАМ’ЯТІ", який реалізується за сприяння Українського культурного фонду, та покликаний популяризувати історію та культуру корінних народів України – кримських татар, караїмів, кримчаків та встановленню міжкультурного діалогу представників різних етносів України. Одним із напрацювань проєкту стане цикл просвітницьких відеороликів. Кожна серія розповідатиме про стереотип чи міф, який існує довкола історії Криму, кримських татар та їхньої культури. Також в планах організаторів є курс із 9 лекцій з історії та культури Криму крізь призму української історії та культури.

Кураторкою аудіовізуальної та освітньої частин проєкту є історикиня Гульнара Абдулаєва, і саме її "ДС" попросила прокоментувати п’ять найбільш поширених міфів, які заперечують право кримських татар на Крим і скасовують самобутність кримськотатарської культури.

Крим – не земля кримських татар

Ключовою тезою цього міфу є переконання, що кримські татари так би мовити "зайди" в Криму. Обґрунтовуючи цю тезу російські історики та політики (останні найчастіше) апелюють до подій ХІІІ ст. Тоді півострів, на якому проживали скіфи, греки і "дрєвні руські", став об’єктом експансії монголо-татар, які осіли там і згодом почали називати себе кримськими татарами. А отже, підстав говорити, що цей народ корінний немає.

Заперечуючи корінне походження кримських татар, горе-дослідники в першу чергу позбавляють їх матеріальної культурної спадщини. "За їхніми словами, фактично вся матеріальна культура кримських татар побудована ким завгодно, тільки не татарами. Це були іранці, турки, вірмени та інші, – пояснює історикиня Гульнара Абдулаєва. – Наприклад, відомого кримськотатарського архітектора XIV ст. Абдуль-Азіза Юсуфа, який побудував мечеть хана Узбека в Старому Криму в джерелах називають іранцем. "Іранцем" зробили також архітектора і декоратора XVIII століття Омера, який звів мечеть Ешель Джамі ("Зелена мечеть"), усипальницю-дюрбе Діляри Бікеч, знаменитий фонтан Сліз (Сельсебіль) та Золотий кабінет хана Кирима Ґерая у ханському палаці в Бахчисараї".

Сучасна російська влада продовжує використовувати цей же наратив. А коли неможливо заперечити приналежність культурного об’єкту до кримськотатарської спадщини, його "реконструюють". Реставраційні роботи призводять до деконтекстуалізації та втрати автентичності таких об’єктів. Саме це зараз активно відбувається з Ханським палацом в Бахчисараї. 

"Можемо говорити про систематичне спотворення історії кримських татар. Починаючи з XVIII ст., вона базувалася на фантазіях "аматорів" від історії та політичних спекуляціях, в першу чергу на державному рівні. Головною перешкодою на шляху утвердження правдивої версії походження корінного народу Криму є її політизація", – переконана історикиня.

"Крим наш" – споконвічно руська земля

Російська влада стверджує, що Крим є споконвічно російським, бо серед населення переважають росіяни. Проте статистика демонструє іншу картину. У 1795 році в Криму проживало 4,3% росіян, у 1864 – 28,5%, у 1939 – 49,6%.

Статистика змінилась після Другої світової війни. Під час першого повоєнного перепису в 1959 році росіяни становили майже 72% населення Криму. Цьому показнику посприяли примусова депортація кримських татар та інших народів з півострова у 1944 році та переселенська політика радянської влади.

Примусово змінювали не лише етнічний склад населення Криму, а й кримськотатарські топоніми, а також візуальне представлення півострова. "Починаючи з 1783 року, рік першої окупації Криму, багато кримських міст було перейменовано. Для них вибрали не природні назви. Так, Акмесджит став Сімферополем, Кезлєв – Євпаторією, Кефе – Феодосією, Карасубазар – Білогорськом, Кереч – став Керчю, Ор-Капи – Перекопом, а велике кримськотатарське село Ак’яр – Севастополем. Пощастило лише Бахчисараю, Судаку, Балаклаві та низці інших великих населених пунктів. Але справжній бум на перейменування топонімів стався вже після 1944 року. Тоді, наприклад, селище Кок коз стало Соколиним, Буюк-Онлар – Октябрським, скеля Шайтан К’апу "отримала" назву Золоті ворота, гора К’ош Кая – Кішка, а Аю-Даг – Ведмежа гора та інші", – розповідає історикиня.

Задля створення руського/радянського образу Криму до 1948 року з топонімічної карти півострова зникли більше тисячі кримськотатарських назв населених пунктів, величезна кількість назв вулиць, площ тощо.

Сучасна російська влада наслідує своїх попередників. Влітку цього року на Петербурзькому міжнародному економічному форумі було заявлено про створення туристичного об’єкту "Крим Наш Парк" – етнічного села з торговельними рядами, ремісничими лавками, народними розвагами і ресторанами національної кухні. "Росія прийшла до Криму як загарбник, окупант та злодій. Щоб приховати свої злочини, їй здається достатнім зруйнувати найбагатшу спадщину колишнього Кримського ханства, знищити незгодних, замінити назви, перебити дати, переписати незручні моменти і все, "Крим споконвіку був і є наш", – говорить Гульнара Абдулаєва.

Севастополь – місто російської слави

Міф про Севастополь – фундаментальний. На цьому росіяни вибудували всю анексію Криму в 2014 році.

З часів Кримської (Східної) війни з Османською імперією, яка відбувалась у 1853-1856 роках, спочатку російська, а згодом і радянська влада робила все, щоб "сакралізувати" та русифікувати Севастополь. Це місто десятиліттями "приплітали" до міфу про "Велику Вітчизняну війну". А в сучасній Росії оспівували базування там Чорноморського флоту та філії Московського державного університету.

"Доля Севастополя склалася трагічно. Жодної оборони ні в період Кримської (Східної) війни, ні під час Другої світової війни місто не змогло витримати. Його перетворювали на руїни і здавали. Та спочатку імперська, а згодом радянська пропаганди щоразу переконували росіян в героїчності Севастополя. "Місто – є гордість і честь Росії!", – пояснює історикиня.

Проте існує ще одне велике зауваження. І Російська імперія, і Радянський союз були багатонаціональними державами. У складі їхніх армій були представники різних народів. Ті ж кримські татари воювали у 1944-1945 роках, поки їхні родини переживали депортацію. Вочевидь, воїнська слава Севастополя належить і їм, однак про це ніколи та ніде не згадувалось.

Росія намагається зберігати культурне надбання Криму

Один із найновіших міфів, який намагається просувати Росія в інфопростір, – це міф про збереження культурного надбання Криму. Проте зі сторони таке збереження більш схоже на руйнування і пограбування української культурної спадщини. Серед традиційних методів "порятунку" Росія широко застосовує вивезення музейних цінностей з музеїв Криму, археологічні розкопки та реставраційні роботи.

"Численні ремонти, що мали місце після російської окупації Криму в 1783 році, завдали Ханському палацу в Бахчисараї непоправної шкоди. На зміну кримським професіоналам, яких усунули та заборонили наближатися до палацу, прийшли бездарні архітектори, які спотворили вигляд будівлі та її планування до невпізнанності. В результаті першої реставрації відбулося змішання кримськотатарського та європейського стилів", – розповідає Гульнара Абдулаєва.

Згадані методи не змінилися з ХІХ століття, а після окупації Криму в 2014 році з міжнародної точки зору стали ще і незаконними. Так, росіяни знову активно реставрують Ханський палац, плануючи завершити роботи до кінця 2024 року.

Історикиня зазначає, що роботи відбуваються "під прикриттям "реставрації" та із претензією, що до такого стану палац довели ще за України". Станом на серпень 2023 року росіяни звітовали про виконані на 30% роботи – ханська мечеть втратила свою автентичну покрівлю, підлога в Золотому кабінеті Кирим Герая скоро впаде на голови туристів, а залізні конструкції погрожують завалити цілі корпуси. "Тобто, вже на 30% вони фактично зруйнували наше національне та культурне надбання!", – уточнює Гульнара Абдулаєва.

Українці і кримські татари споконвічні вороги

Російська історіографія роками створювала міф про постійну ворожнечу між українським козацтвом і кримськими татарами. Радянські та російські підручники з історії широко поширюють образ кримських татар як завойовників і грабіжників. Проте, як завжди, правда виглядає дещо інакше.

"Україна та Крим тісно пов’язані між собою історичним минулим. Війна та політика, економіка і культура, система відносин, широке самоврядування, релігійна свобода, схожа господарська структура, спільність поглядів з основних питань міжнародного права – все це сприяло досить тісним українсько-кримським зв’язкам. Не можна забувати про етнопсихологічну близькість українців і кримських татар, які мають однакову ментальність воїнів. Тому й не дивно, що між кримцями та українцями нерідко були військові союзи", – зазначає Гульнара Абдулаєва.

В офіційній російській історіографії XVI-XVII ст. представлені як нескінченне протистояння козаків та кримських татар. Безумовно, збройні конфлікти мали місце, але носили вони тимчасовий і локальний характер.

Кримські татари і українців мали міцні економічні зв’язки. Так, українські чумаки десятиліттями купували у кримських татар сіль та експортували її до європейських держав. У мирні періоди за домовленістю з ханською адміністрацією козаки займалися виловом риби у чорноморських лиманах і, навіть, у прибережних водах Азовського моря. А натомість давали татарам можливість випасати коней на своїх землях.

У Криму добре розуміли українську мову. І навпаки, українці чудово знали кримськотатарську мову. Про це говорять запозичення великої кількості тюркських слів в українській мові та навпаки. Запозичення відбувалися й у сфері музичної культури.

 "Наприклад, козацькі оркестри мали у своєму складі такі тюркські інструменти, як барабан, тулумбас, зурна (українська сурма) та литаври. Навіть знаменита українська кобза пов’язана з кримськотатарською джурою, різновидом тюркського струнного інструменту саз. На староукраїнську музичну культуру великий вплив мали кримськотатарські мелодії. Україна та Кримське ханство жили за своїми законами та мораллю, в яких було набагато більше точок дотику і навіть подібності, ніж заведено вважати", – пояснює Гульнара Абдулаєва.

Проєкт "Zincir/Ланцюг – ланки пам’яті" реалізується Кримським інститутом стратегічних досліджень за підтримки Українського культурного фонду, у партнерстві з Національним музеєм українського декоративного мистецтва, Київської державної академії декоративно-прикладного мистецтва імені Михайла Бойчука, ДП "Кримський дім" та ГО "Ель-Чєбєр".