Війни ХХІ століття у 7 книжках. Як сучасна проза рефлексує сучасні війни

Між подіями ІІ Світової війни і способом їх писати та нашим сучасним світом – колосальний розрив, ціннісний зокрема. Не кажучи вже про те, що ту саму риторику використовують наші вороги. Зверніть увагу, що найслабша наша проза про АТО якраз намагалася імітувати "лейтенантську прозу", і не випадково виходило зле. Друга Світова у ролі "еталонного випадку" війни не працює в літературі, і не лише в ній.

Інше питання, що від 1940-х сталося безліч кричущих випадків масового насилля. Парадоксально: саме неймовірна кількість таких інцидентів, здається, позбавляє змісту і смислу кожен із них. Один із наслідків масового насилля – перетворити конкретну втрату на загальну втрату, так гамується не біль, а спротив.

Про кожну з війн пишуть книжки. Дуже різні книжки. Кожна війна набуває свого звучання. Письменники сурових часів розказують історії – і чим конкретніші ці історії, тим якісніше вони виконують свою роботу. Ці сім книжок — добрі переважно книжки — написані про війни, що сталися і тривають у ХХІ столітті. І це дуже конкретні історії, з дуже конкретним підходом до розповіді – війни тут і зараз.  

Майкл Ондатже, "Привид Аніл"

Війна на Шрі-Ланці, 1983 – 2009.

Аніл виросла на Шрі-Ланці, вона ще добре пам’ятає сингальську, але уже не ризикне говорити тамільською. Зараз вона повернулася до Коломбо з офіційною місією ООН. Аніл – судовий медексперт, ексгумує тіла у масовому похованні. Разом із нею працює археолог Сарат – його розслідування теж стосується воєнних злочинів недавнього часу. "Свіжі" тіла часто підселяють до історичних поховань. Рештки, з якими працює Аніл, є саме таким "новим тілом", що виявили в історичному похованні, куди мав доступ тільки уряд. Ідентифікація трупа загрожує діючій владі. Сім тижнів Сарат і Аніл мають справу з тілами закатованих громадян країни, уряд якої не визнає збройних конфліктів на своїй території.

"Причиною війни є війна". Війна між урядом (що складається з політично привілейованих сингалів) і повстанцями (таміли, що підтримують ідею Таміл-Іламу), є й третя сторона, яка в романі Ондатже називається "бойовиками" (тут переважають військові з Індії, що ввійшла у конфлікт в 90-х). Кожна зі сторін убивала мирне населення, кожна є причиною масових поховань, кожній готують підозру у злочинах проти людяності, але ніяк не збереться доказів для того. Тіла викрадають, переховують, спалюють, документи знищують, експертів вбивають. Тому Аніл в країні. На яку з трьох сторін конфлікту реально працює Сарат, Аніл не здогадується. Але Гаміні – молодший брат Сарата – є лікарем у повстанців. "В основу будь-чиєї віри покладено історію, яка вчить не довіряти".

Гаміні каже: герой сідає в літак, кидає прощальний погляд довгим планом на країну, якийсь умовний в’єтнам розчиняється в куряві хмар, герой летить додому, де напише книжку про війну, що для нього закінчилася. Довгий планів в "Привиді" нема: фрагментовані спогади, без початку і без кінця, кожна деталь править за тригер. Кожна сцена є по суті окремим твором, який зі скрипом заходить у спільну історію. І це зроблено спеціально. Війна для Онадатже – самоізоляція, кожен замикається у своєму страху і своїх втратах. Самота є умовою виживання і смерті одночасно. Сарат же розказує, як з села викрали людину, котру потім закатують. Двоє солдатів саджають чоловіка з зав’язаними очима на раму велосипеда. Щоби утриматися жертва має обняти за шию ката. Спостерігачів приголомшує ця "вимушена близькість". 

Халед Госсейні, "Ловець повітряних зміїв" (переклад Катерини Міхаліциної, ВСЛ, 2017)

Війна в Афганістані, 2001 – 2021.

Розповідь у "Ловці повітряних зміїв" починається 2001 року – стартує нова фаза війни. Сама історія триває від 1975 року, коли та війна тільки-но почалася і коли Аміру було дванадцять. Нині в Сан-Франциско Амір згадує Кабул і свого друга дитинства. Сталося там і тоді щось, що заважає Аміру "бути хорошим".

Амір і Гассан є молочними братами, мати Аміра померла під час пологів, мати Гассан втекла від чоловіка. Жоден із них іншого за брата не вважає, занадто очевидна різниця їхніх соціальних станів. Батька Гассана свого часу взяв до себе на виховання дід-суддя Аміра, родина Гассана – де факто прислуга в багатому кабульському будинку. Це такий природний стан речей, що хлопці на нього і не звертають навіть: Амір – пуштун і суніт (привілейований етнос і релігія), Гассан – хазареєць і шиїт. Гассан годує Аміра сніданком і б’ється замість нього у вуличних бійках, і шукає збитих повітряних зміїв – трофеї в ритуальному хлопчачому змаганні. І очевидно, помирає за нього.

У Гассана і його сина дуже виразні вуха – низько посаджені, схожі на мушлю. Людина, яка спричинила непоправне зло обом чоловікам, має прізвисько Пожирач-вух. Так художна деталь в романі стає символом. І на правах символу, що здатен описати війну, тут працює лише надінтимна буквально втілена деталь.

Скажімо, у Гассана і Аміра є улюблена історія з епічної "Шах-Наме" – про Рустама і Сограба. Рустам у битві смертельно ранить могутнього воїна Сограба і згодом дізнається, що то був його син. Гассан свого сина назве Сограбом. А Амір порівняє свою наречену з Тагміне, матір’ю легендарного Сограба. Госсейні тихо посміюється: постав поруч двох незнайомих афганців, за годину виявиться, що вони – родичі (а сімейні біографії героїв Госсейні таки заплутані). 

Епос Фірдоусі мав би бути в цій історії таким собі Великим Кодом, протокодом всякої війни. Але вуха працюють, а "Шах-Наме" ні. Війни не уніфікуються, вони унікальні і отримані у спадок – як форма вух.

Битва повітряними зміями в Афганістані – шанована забавка. Амір скаже: то була репетиція війни. Війна – буденна річ, максимум – гра. Битвою зміїв роман починається і закінчується. В обох перемагає Амір, але ловець зміїв з назви – все таки не він, а Гассан. Правила гри можна змінити, але тоді це буде уже інша гра.    

Джойдіп Рой-Бгаттачар’я, "Варта"

Війна в Афганістані, 2001 – 2021.

Роман Джойдіпа Рой-Бгаттачар’я натомість мислить війну в Афганістані як тотальну цивілізаційну алегорію. "Варта" пишеться як трагедія – буквально: вистава, в якій зіткнення двох світоглядів призводить до ствердження нової реальності.

До натівського патруля, що охороняє військову базу в Кандагарі, звертається юна афганська жінка. Напередодні відбувався сильний бій. Тепер вона просить віддати їй тіло брата, лідера повстанців, для належного поховання. Комендант бази відмовляє, тіло загиблого мають показати по ТБ як застереження іншим. Жінка два дні стоїть перед брамою і вимагає тіла, і грає ночима на рубабі. Військові збентежені, заскочені, перелякані. Очевидно, перед нами переспівана "Антігона" Софокла. Чому раптом антична трагедія? Автор десь там всередині роману згадав, що територію сучасного Кандагару був окупував Александр Великий, але все складніше, либонь: мислити війну в своїй країні героям (і автору) легше через нейтрально-чужі культурні коди.

Вісім розділів роману – шість написані з голосу американських військових, один присвяченій тій юній жінці Нізам (вона пуштунка), і один – перекладачу-хазарейцю. Нізам не має ніг, вона постраждала в атаці на село, пересувається на дерев’яному возику. Перекладач – уцілілий в геноциді, що його влаштували таліби. Місцеві герої написані якомога обережніше, якщо не сказати – несміливо: зрештою, повстанці, яких ми від початку вважаємо талібами, виявляється противниками талібану, а не військову базу вони напали тому, що ті розбомбили безпілотниками їхнє село. Відплата, а не зло. Та й американські військові начебто не винні, бо отримали хибну інформацію про село (начебто там база талібів є) від місцевого корумпованого чиновника. Афганці трішки праві, американські злегка винуваті, так?..

Військовий – лейтенант, який убив брата Нізам, виявляється, познайомився зі своєю дружиною на студентській виставі "Антігони". Він в романі є фінальним розповідачем, то може так бути, що весь роман – це його марення, флешбеки посттравматика. І несеться тужлива мелодія рубабу, що доводить вояків до повного безуму. Трагедія не передбачає щасливого фіналу.  

Тамта Мелашвілі, "Розрахунки"

Російсько-грузинська війна 2008 року.

Тамта Мелашвілі оприлюднила "Розрахунки" 2010 року. В назві роману прошите два значення цього слова грузинською – лічилка в дитячій грі і відповідний термін з балістики. Війна, про яку написаний роман, в ньому не називається. Авторка зазначала, що їй важило не називати цю конкретну війну, бо будь-яка війна – завжди про ситуацію, де одні мужчини убивають інших мужчин, а платять за ці жінки. Втім, описану в "Розрахунках" війну легко впізнати.

Є дві тринадцятирічні юнки, подруги і однокласниці: Ніно Рогава і Кетеван Гардавадзе. Вони живуть у маленькому гірському містечку, яке опинилося в зоні бойових дій. Три дні з їхнього життя складають сюжет "Розрахунків". Середа, четвер, п’ятниця, знову середа, п’ятниця, четвер, знову середа (такими є назви розділів) – настане зрештою субота чотириденної війни і хтось помре. Виїхати з села Ніно і Кетеван не можуть: територія в блокаді, от-от мають відкрити гуманітарний коридор, але все ніяк. Вони – всередині війни, знову і знову повертаються до середи, коли почалося вторгнення. 

Ніно виглядає на вісімнадцять, має величезні красиві груди і пишну поставу. Кетеван крихітна і відчайдушно чекає на першу менструацію. Ніно привертає погляди чоловіків. Це викликає справжні ревнощі Кетеван. Вона несвідома небезпеки, на яку наражається подруга. Старші жінки весь час попереджають Ніно поводитися скромніше. Але це теж скидається на заздрість. У просторі твору, заселеного жінками, героїні жорстокі одна до одної. Для грузинської прози така постановка питання – одкровення, бо її літературні жінки – то або святі, або мучениці.

Імена дівчат – Ніно і Кетеван. Свята Кетеван – мучениця: чоловіків її родини убили, вона їх оплакувала і відмовлялася знову вийти заміж; свята плакальниця. Свята Ніно – покровителька Грузії, вона познайомила тутешній люд з Євангелічними історіями і єдина вижила, коли цар Вірменії убив десятки жінок, серед яких була та, що йому відмовила. Робота жінок на війні? – Оплакувати загиблих і оспівувати героїв. Мелашвілі просить припустити: робота жінок на війні – виживати і через це ставати безжальними до себе і одна до одної. 

Халед Халіфа, "Смерть – важка робота"

Війна в Сирії, 2011 – донині.

"Важко" в назві – то з англійського перекладу, в оригіналі там слово, що означає "пожиттєво, примусово".

Абдель Латіф ас-Салім помирає в дамаській лікарні. Старий уперто відмовлявся покидати розбомблений будинок, але помирає з природніх причин – серце втомилося. Він відомий на прізвисько Анабія, так зветься рідне село в 350 км від Дамаску. Абдель – публічний інтелектуал, один із лідерів сирійських повстанців. Перед смертю він просить молодшого сина Болбола поховати його в Анабії поруч із сестрою Лейлою. Болбол дає слово і звертається по допомогу до старшого брата Хусейна і до молодшої сестри Фатіми. Родина і до війни не була близькою, зараз же всі поглинуті осібними бідами. Їм випаде проїхати не один блокпост, переткнути кілька зон бойових дій, давати грубі хабарі тим, хто впізнав в мертвому впливову особу та планує арештувати труп, і дивитися, як швидко розкладається тіло батька.

Роман Халеда Халіфа написаний за лекалом "Коли я помирала" Фолкнера: поки триває похорон, ми по черзі опиняємося в головах тих, хто поки що живий. Тут: Болбол, Фатіма і Хусейн. Їхні життя стають метафорами. Комусь від того легшає?

Лейла, біля якої хоче упокоїтися Абдель, покінчила з собою. Батько видав Лейлу за нелюбого, але багатого. В шлюбну ніч вона вийшла на дах будинку, облилася гасом і підпалила себе. (А пам’ятаєте, що Арабська весна почалася з акту самоспалення?). В ісламі нема страшнішого гріха за самогубство, їм відмовляють в ритуальних похованнях. Поруч із нею хоче лежати Абдель. У романі поміж іншого дізнаймося, що тіла повстанців не можна ховати на традиційних кладовищах, для того виникли нові приватні поховання.

Болбол – це прізвисько, значить "приручений соловей". Так Набіля звала Ламія – жінка, яку він любив, але вона ніколи не була його коханою (обоє одружені). Болбол зустрінеться в Ламією в цій подорожі, осягне, що прожив все життя у беззавітній невзаємній любові. Після похорону батька Болбол попросить називати його Набілєм і тільки так. Проте, брати і сестра й без того знають, що ніколи один до одного відтак не озвуться. Їхньої родини більше не існує, то хоч ким назвися, ніхто не покличе на ім’я.

І щось дуже важливе натомість: "Страх був єдиним істинним противником, віднині кожна людина протистояла своєму страхові".

Кевін Паверс, "Жовті птахи"

Війна в Іраку, 2003 – 2011.

Більшість книжок про війну в Іраку написані в США, є ветеранською прозою. Ця теж. Герої Паверса вигадані, але ситуації реальні.  

Іде бій за Аль-Тафар, 2009 рік. В ньому бере участь рядовий Джон Бартл. Бартл виснажений, напружений, накачаний хімічними сполуками і природним адреналіном. В такому стані він розказує свою історію – серію флешбеків по суті, від 2009-го до 2003-го, до початку війни в Іраку, хоча тоді її в житті Бартла ще й не було. Зв'язок між епізодами ослаблений, подекуди втрачений. Складається враження, що жодне речення в цій книжці не дописане, просто обірване на першому-ліпшому слові. Навряд інакше виглядала б спроба розказати історію свого життя під час бою.

Бартлу двадцять один. Поруч із ним служить Деніел Мерфі, йому вісімнадцять. Бартл пообіцяв матері Мерфі, що не дасть малому загинути, а якщо вже таке станеться, то сам особисто повідомить про цю смерть. Уже з перших речень "Жовтих птахів" ясно, що обітниці Бартл порушив. Мерфі мертвий. Ніхто не знав, які саме бої на них очікують в Іраку – брудні, позбавлені очевидної тактики і мети. Сержант Стерлінг, який єдиний тут бодай щось розуміє, лавірує між "загартованим воякою" і "кінченим психопатом". Бартл немотивований, він робить свою роботу: убити пару місцевих, роздати цукерки їхнім дітям, через пару років повернутися воювати уже з цими дітьми. На певному етапі в історіях Бартла виринає згадка про велику війну, на якій був його дід. То була славна війна, каже Бартл, бо у них була мета і керунок. Героїв-іранців, щоби живих і таких, які говорять, у книжці нема.  

Назва "Жовті птахи" походить з історії, яку Мерф розказує Бартлу під час варти. Батько Мерфі приніс з шахти додому десяток канарок у клітках і випустив їх. Канарки політали-політали і повернулися до своїх кліток. Батько ж уже придумав, як красиво використає порожні клітки, заради них і притаскав тих пташок, але канарки настирливо не бажали покидати свої заґратовані домівки… Все ж тут ясно в цій прозорій алегорії, правда?   

Ентоні Марра, "Сукупність життєвих явищ" (переклад Марини Марченко, К.І.С., 2018)

Друга Чеченська війна, 1999 – 2009.

Дівчинка народилася у Першу Чеченську. Зараз, коли триває Друга Чеченська, Хаві вісім років. Хава – нитка, що наживо зшиє долі трьох головних героїв роману Ентоні Марра. Нитки тут давно на вагу золота: війна триває, знаєте. Троє дорослих людей переживають ті самі події, але розповідають про пережите кардинально різні історії. Хава слухає.

Ахмед живе в селі Ельдар, сусід Хави і друг її батька. Дружина Ахмеда з початком першої війни впала в свого штибу кататонію, поступово і повільно помирає, Ахмед піклується про неї. Йому не новина піклуватися про хворих: Ахмед тут за фельдшера (ні, на лікаря він вчився, але недовчився). У Ахмеда є кумир-лікар, лікарка точніше, в сусідньому містечку, колись він побачив філігранний шов зубною ниткою на грудині бойовика і закохався в майстерність лікарки. Доктор Соня – єдиний хірург на місто. Волчанськ розбомблений. Соня залишається в Чечні через сестру Наташу. Нині Наташа зникла, вкотре: порятунком з війни для гарної дівчини виявився бордель в Італії і наркотики. Саме до Соні Ахмед привозить Хаву, коли одного ранку її батьків викрадають озброєні люди.

У лікарні – майже знищеній – одне з розбитих вікон прикриває фанера. На ній малюнок. Автор його загинув. На пошарпаній дошці відтворений вид з вікна, яким він був до війни – до дрібничок. Малюнок зачарує Хаву, як ілюстрація до чарівної казки. Ахмед теж малює. Коли з села вперше викрали людей, він намалював їхні великі портрети і розвісив у приліску. Нині портрети поволі вигоряють. Ніхто не питає, хто на них зображений. "Сукупність" – роман про війну, що нищить пам'ять, буквально знищує носіїв спогадів, які протирічать офіційній версії історії.

У фіналі роману чеченська дівчинка, яку виховала російська лікарка, поїде учитися в Британію. Нібито гепі-енд.

"Федерали", так називають тут ворога, коли вже змушені хоч якось назвати, вкрай нечасто себто. Є жертви. Нема злочинців. Ахмед читає про свою країну в книжці Толстого, його подобається, що великий росіянин писав про його маленьку країну. А місцевий старець Хасан (третій головний герой), який написав понад три тисячі сторінок історії чеченського народу, одного дня просто пішов з села і зник. Книжку свою він перед тим спалив: "Історія пише себе сама, моя допомога їй не треба".

Війна, що її програли, виглядає так.