Війна на Донбасі і феміністичний трилер. ТОП-10 найкращих фільмів 2021 року
2021 рік був насиченим на яскраве кіно. "ДС" розповідає про десять найбільш значущих фільмів року, що минає
"Аферистка"
Британський режисер Джей Блейксон так сказав про ідею цього фільму: "Все почалося з того, що в новинах я побачив сюжет про соціального працівника, що використовував лазівки в законі в своїх корисливих цілях".
Головна героїня Марла Грейсон (Розамунд Пайк) своє життя на екрані починає з закадрової заяви: "Світ ділиться на здобич і хижаків. Я — левиця".
Дійсно, в кадр вона вступає як упевнена в собі хижачка в чорних окулярах. Щоби через лічені хвилини натягнути личину невинного ягняти в суді, куди вона приходить, аби отримати опіку над черговою літньою людиною як недієздатною. Людина може бути при тямі, але за допомогою підкупленої лікарки Марла завжди має потрібного папірця. Кошти та нерухомість підопічних переходять у володіння опікунки. Але одного невдалого дня в лапах аферистки опиняється мати ватажка російської мафії Романа Луньова.
Це, до речі, комедія. І за комедійний настрій відповідають саме мафіозі — рідкісне збіговисько телепнів. А найдивніший з них — власне Луньов у виконанні Пітера Дінклейджа — того самого Тіріона Ланністера з "Гри престолів". Він недооцінює Марлу, що зрештою призводить до кепських наслідків для нього. Пайк грає настільки ефектну лиходійку, що згадується інша її антигероїня — зрадниця Джеймса Бонда в "Помри, але не зараз" (2002).
Позитивних персонажів тут немає, але все весело, захопливо і яскраво аж до фіналу, де один-єдиний крутий поворот знищує канібальську ідилію Марли. Бо окрім хижаків і здобичі, в світі є просто люди, а в людей є гідність, біль і гнів.
"Перспективна дівчина"
Режисерка й сценаристка фільму "Перспективна дівчина" Еміральд Ліллі Феннел починала як акторка. Паралельно розвивалася як сценаристка і письменниця. "Перспективна дівчина" — її повнометражний режисерський дебют.
Спочатку цей фільм обманює. У перших сценах усе однозначно: в нічному клубі троє чоловіків помічають п'яну блондинку. Будучи впевненими, що такі, як вона, "самі напрошуються", один з компанії викликається підкинути незнайомку додому, але натомість завозить її до себе й намагається зайнятися з нею сексом проти її волі. І тут дівчина з несвідомого об'єкта перетворюється в цілком тверезий і злий суб'єкт.
Тож ми впевнені, що дивимось історію 30-річної героїні з травмою, яка витончено мститься тим, хто готовий травмувати інших жінок.
Але не все так просто. Кессі спіткала страшна ситуація ще під час навчання в медичному університеті — її найближчу подругу Ніну напоїв, а потім зґвалтував однокурсник, що лишився безкарним. Це зламало життя обом дівчатам.
У Еміральд Феннел недарма настільки серйозний письменницький і сценарний досвід. У сюжеті закладено кілька непередбачуваних колізій, які повністю змінюють очікування глядача. Виконавиця головної ролі Кері Малліган проходить усі повороти з приголомшливою органічністю. Але її героїня ніколи не уподібнюється ґвалтівникам, її помста завжди має межі, і образ безжальної фурії виявляється черговою обманкою: їй важливо не стільки помститися, скільки дати винним відчути біль жертви, не обов'язково при цьому вдаючись до насильства.
Візуальне рішення фільму заслуговує на окрему розмову. Феннел помістила героїню серед навмисного гламуру, наче в картинку з модного журналу. Кессі найчастіше одягається в рожеве і ніжно-блакитне, в пухнасті светри та сукні в квіточку. Ключовий поворот, який радикалізує дії Кассандри і призводить до фатальної розв'язки, взагалі відбувається у вітальні, витриманої все в тих же пастельно-бежевих тонах, з херувимчиками, що тримають свічники, якимись мармуровими столиками та фотографією собаки в золотій рамі. Така підкреслена невідповідність між сюжетним напруженням і всім цим кітчем надає історії відчутно зловісного відтінку.
Феннел і Малліган вдалося створити унікальну жанрову комбінацію: феміністичний трилер. Картина отримала "Оскар" за найкращий сценарій і дві премії BAFTA.
"Батько"
Режисер фільму Флоріан Зеллер народився в 1979 р. у Парижі. Дебютний роман "Штучний сніг" опублікував у 22 роки, отримав за нього премію фонду Hachette. Наступні романи так само відзначені призами, але найбільшу авдиторію Зеллер здобув як драматург. Його п'єси перекладені десятками мов. Особливу популярність має драма "Батько", нагороджена низкою театральних премій і поставлена в багатьох театрах світу.
Важливо зауважити, що для Зеллера екранізація власної п’єси — перший досвід у кінорежисурі. Відразу — повний метр з зірковим складом, і абсолютний успіх і в публіки, і в критиків. В кіно нечасто трапляються настільки вдалі дебюти.
У просторій лондонській квартирі під опікою Енн (Олівія Колман) живе 80-річний Ентоні (Ентоні Гопкінс). Сюжет запускається розмовою про те, що Енн зустріла коханого чоловіка і хоче перебратися до нього в Париж, але їй потрібно знайти для батька підходящу доглядачку. Підходящу — тобто достатньо терплячу, тому що Ентоні з доглядачками не ладнає, влаштовує їм скандали, ображає. Його проблема — деменція. Ентоні плутає людей і події, губиться в часі й просторі. При цьому переконаний, що з ним усе гаразд, що він усе контролює, і скаженіє, коли йому кажуть, що це не так.
Зеллер створює саспенс, повторюючи одні й ті самі сцени з різних ракурсів і з різними інтонаціями. При цьому персонажі буквально роздвоюються: Енн грають то Колман, то Олівія Вільямс, її чоловіка Пола — то Руфус Сьюелл, то Марк Ґетісс. Фактично, ми бачимо світ очима людини з деменцією, буквально можемо відчути весь її жах і безпорадність; тут парадоксальним чином психологічна драма поєднується з горором. А робота, пророблена Гопкінсом, воістину колосальна. Настроєві гойдалки свого персонажа актор передає з заворожуючою, а інколи навіть і лякаючою переконливістю. Фільм є досконалим по формі та хвилюючим за сюжетом, а ще – майже ідеально відповідним атмосфері епохи карантинів і шпиталів.
Фільм отримав два "Оскари" і дві премії BAFTA в аналогічних номінаціях — "Найкраща чоловіча роль" (Ентоні Гопкінс) і "Найкращий адаптований сценарій".
"Земля кочівників"
Головна героїня "Землі кочівників", — третього фільму американки китайського походження Хлої Чжао, — 60-річна Ферн (Френсіс Макдорманд), втратила роботу й чоловіка. Вона жила в американському мономістечку Емпайр, що утворилося довкола фабрики гіпсокартону. Фабрика закрилася – місто стало безробітним. При тому, що Хлої Чжао, яка переїхала до Америки на межі повноліття, знімала свій фільм ще до початку пандемії, вона дуже точно вгадала реалії останнього року: раптова втрата близьких, економічна криза, закриття підприємств.
Також на користь картини грає і те, що режисерка показала вихід із безнадійної, здавалося б, ситуації – причому дуже американський вихід. Ферн роздає речі, а потім сідає в свій фургон "Авангард" і вирушає в подорож. У фільмі всього два професійних актори — Макдорманд і Девід Стретейрн, який грає літнього кавалера Ферн. Решта — люди в ролях самих себе, реальні кочівники – ті, кого у США називають travellers. Вони не аутсайдери: люблять і вміють працювати, а життя на дорозі вибрали самі. Ці люди не мали акторської підготовки, але всі – неймовірно органічні.
"Земля кочівників" сповнена ніжності, тонких і точних подробиць, так само, як і гра Макдорманд, для якої це, схоже, вершина карʼєри. Візуальна мова Хлої Чжао неголосна, бездоганно красива і максимально влита в краєвид, складений долями героїв і простором, який ці долі обрамляє. Такої Америки на екрані ви ще не бачили: непоказної, непарадної та заворожливої. Чжао вповні використала свою позицію сторонньої спостерігачки, зумівши роздивитися в американському пейзажі те, що не завжди вдається помітити народженим у США режисер(к)ам. І створити універсальну історію, зрозумілу глядачеві в будь-якій країні.
Фільм отримав "Оскар" і "Золотий глобус" за найкращу режисерську роботу та "Золотого Лева" у Венеції.
"Погані дороги"
"Погані дороги" є повнометражним дебютом Наталії Ворожбит — провідної української драматургині й сценаристки, лауреатки літературних та театральних премій. Пʼєси Ворожбит ставилися в театрах України, Великобританії, Польщі, США та Латвії.
Навіть зважаючи на такий чималий досвід, варто подиву, що, не маючи кінорежисерського доробку, навіть жодної учбової короткометражки чи пробного етюду, Наталія одразу дебютувала з повнометражним ігровим метром – причому таким успішним.
Власне "Погані дороги" складаються з п'яти новел, які можна умовно назвати "Блокпост", "Зупинка", "Підвал", "Шосе" і "Курка".
На блокпосту зупиняють нетверезого директора школи, такого собі Оніщука Ігоря Володимировича, який упевнений, що військові переховують у себе одну з його школярок, восьмикласницю Людку Марченко, і хоче її забрати до сімʼї.
Троє старшокласниць, лузаючи насіння на автобусній зупинці в містечку в "сірій зоні", сперечаються про звʼязки з українськими військовими та наслідки цих звʼязків. Потім дві подруги йдуть до своїх дорослих кавалерів у формі, одна залишається, щоб посваритися з рідною, але проросійською бабусею, яка принесла їй поїсти супу в банці; сімейну суперечку перериває обстріл.
Озвірілий бойовик затягує в підвал українську журналістку з наміром зґвалтувати, але абсолютно збитий з пантелику її зізнаннями в коханні, дає слабину, веде покаянні речі — моторошні й розпачливі.
По зимовому нічному шосе солдат і військова лікарка везуть в машині "двохсотого", котрий, як поступово зʼясовується, був для жінки, що божеволіє від горя, більше, ніж командиром.
Міська пані намагається компенсувати селянам вартість курки, яку вона збила машиною, але стає обʼєктом жорстоких вимагань. Позиція "багата столиця — бідна провінція" повертається найнесподіванішим чином — простий народ виявляється не настільки вже й простим і точно не добрим.
Кожна новела витримана в своїй атмосфері і являє собою крок у все більшу темряву. Як каже сепаратист у підвалі, "страшніше за смерть – дно. Ти думаєш, що це вже все, нижче нема куди, а за ним ще дно, а за ним ще дно, а за ним ще дно". Ось, по суті, "Погані дороги" – це такий собі спуск по спіралі у пекло, на все нижчі кола.
У всіх історіях – умовні гепі-енди. Жертви рятуються, зло або покаране, або відступає. Але від цього чомусь не легше. Адже, по суті, Ворожбит проводить сеанс кінематографічного психоаналізу. Вона виявляє і розбирає наші великі й малі травми — і робить це тонко, безжально і майстерно. Як наслідок, історія стає загальнолюдською: "Погані дороги" — про війну як таку — найгіршу з доріг, яка калічить життя.
Журі Тижня критики Венеційського кінофестивалю присудило Ворожбит Премію кіноклубу Верони за найкращу новаторську картину.
"Дюна"
"Дюна" — воістину проклята історія. Фільм канадського режисера Дені Вільнева — вже сьома спроба екранізувати однойменний роман Френка Герберта.
Герберт написав свій космічно-пустельний епос на початку психоделічної революції, яка охопила західний світ у 1960-х. Головним ресурсом у світі "Дюни" є спайс — речовина, яка викликає просвітлення свідомості та допомагає спеціально навченим істотам-навігаторам згортати простір і перекидати космічні кораблі у будь-яку точку Всесвіту. Спайс є лише на планеті Арракіс, котра являє собою суцільну піщано-кам’янисту пустелю (звідси її друга назва — Дюна), і живе на ній войовничий народ фременів. Де прянощі — там і велетенські хробаки, що пересуваються під піском, можуть випірнути у найнесподіваніший момент і проковтнути що завгодно.
Решта населених планет — по суті, окремі феодальні королівства, а за устроєм залюднена частина галактики є імперією. Головними антагоністами виступають дім підступних і жорстоких Гарконненів та шляхетний клан, очолюваний герцогом Лето Атрідом. Перші керували Арракісом 80 років, але тепер мають за наказом імператора віддати планету Атрідам. Для останніх це насправді пастка. Після різанини, влаштованої за допомогою елітних військ імператора, в живих лишаються Пол — 15-річний спадкоємець дому, — та його мати Джесіка, тренована в секті Бене Ґессерит — жіночому ордені, вірянки якого мають особливі психологічні та фізичні здібності Дивом виживши серед пустелі, Пол і Джесіка приєднуються до фременів, які скоро починають бачити в юному герцогові свого месію.
"Дюна" сьогодні може виглядати наївною, але цей роман докорінно змінив уявлення про наукову фантастику. Тож недарма його намагалися екранізувати регулярно й невдало: найбільш відчутної поразки зазнав майстер сюрреалізму Девід Лінч у 1984 році: свою "Дюну" він інакше, ніж "лайном", не називає.
Дені Вільнев зарекомендував себе як майстер атмосферного, візуально самобутнього фантастичного кіно. Сюжет рухається цивілізаційним протистоянням і боротьбою проти поневолювачів. Однак різкі стрибки напруги та сплески насильства чергуються з медитативними, уповільненими епізодами. Центральний мотив оповіді — дорослішання Пола у виконанні Тімоті Шаламе. Спочатку він більше схожий на замріяного поета, але у фіналі має вже інакший характер.
Оточують його не менш яскраві герої: емоційна, сувора і вродлива Джесіка (Ребекка Фергюсон), ідеальний лиходій барон Гарконнен (Стеллан Скашгорд). Хав’єр Бардем по-тваринному органічний в образі лідера пустельного люду — Стілгара. Навіть Джейсон Момоа, якого використовують зазвичай лише заради його м’язів, грає чи не найкращу свою роль — бойового наставника і побратима Пола, безстрашного рубаку Дункана Айдахо.
Так само Вільнев має особливий талант у змальовуванні незвичайних пристроїв та істот. Практично кожна машина, що з’являється в кадрі, виглядає і рухається так, наче має свій власний характер. При цьому кольорова гама вкрай стримана. Бронзовий, брунатний, сірий, чорний, білий, піщаний, кремовий — оператор Грег Фрейзер працює з навмисно обмеженим набором барв, але саме це надає кадру тої шляхетної стриманості, що робить світ "Дюни" впізнаваними, а з другого боку, способи, в який комбінуються ці елементи, якраз породжують казковість, нетутешність, посилювану епічною музикою Ганса Циммера.
Тож Вільневу вдалося таки подолати прокляття роману, знявши суто авторське кіно в оболонці дорогого блокбастеру. При 165-мільйонному бюджеті фільм зібрав у прокаті близько 400 млн доларів.
"Титан"
Жюлія Дюкурно народилася 18 листопада 1983 року в Парижі. 2008 року закінчила вищу державну кіношколу Франції Ля Фемі (La Fémis), де навчалася сценарній справі; серед випускників школи – такі відомі кінематографіст(к)и, як Клер Дені, Ален Рене, Тео Ангелопулос, Андре Тешине, Анджей Жулавський, Коста-Гаврас, Франсуа Озон. Утім, схоже, не менш важливе значення для становлення режисерки мала медична спеціалізація її батьків: мати — гінекологиня, батько — дерматолог. Відповідно, у тематиці фільмів Дюкурно акцентовані фізіологічність, тілесний дискомфорт, різного роду каліцтва й мутації, ірраціональне насильство.
Навіть із урахуванням попередніх успіхів нова картина Дюкурно "Титан", осяяна "Золотою пальмовою гілкою", стала справжньою сенсацією. Жюлія — друга в історії режисерка після Джейн Кемпіон, чия робота удостоєна найвищої нагороди у фестивальному світі.
Тут ланцюжок подій запускає випадковість. Автомобіль, у якому їде героїня, потрапляє в аварію. Маленькій Алексії вшивають титанову пластину в череп. Із роками в неї розвивається еротичний потяг до автомобілів, вона займається з ними сексом і навіть вагітніє від такого незвичайного партнера. У її животі ворушиться щось металеве, з її промежини тече машинна олія. І що відчутніше розвивається в ній нове машинне життя, то гостріша жага Алексії (Агата Руссель) до вбивств. Коли її оголошують у розшук, Алексія змінює зовнішність і видає себе за сина пожежника Венсана (Венсан Ліндон) — той утратив свою дитину багато років тому.
"Титан" критики відносять до піджанру боді-горору — фільмів про мутації та трансформації людського тіла, що дає можливість провести паралелі з кінематографом того ж Девіда Кроненберга. Проте є ключова відмінність: Дюкурно використовує криваві ефекти, щоб розповісти про зовсім інші речі. Насильство тут ніколи не стає самодостатнім. Так, "Титан" — про дивовижну біомеханічну мутацію, а ще про прийняття Інакшої — ким би Інакша чи Інакший не були — і так само про любов. Венсан виявляє свою здатність полюбити Алексію, незважаючи на весь її обман, на всі її безумства — і перенести цю любов на новонароджену дитину, хай би яким монструозним цей гібрид машини та людини не виявився.
"Остання дуель"
Антураж нового фільму Рідлі Скотта "Остання дуель" доволі легко може ввести в оману. Мальовниче Середньовіччя – лише поверхня.
Справді, нам пред’являють видовищний пролог. Двоє лицарів, озброївшись довгими списами, мчать назустріч один одному. У момент зіткнення Скотт перериває епізод, аби розпочати зовсім інакшу історію.
Сценарій картини написала Ніколь Холофсенер, а також виконавці головних ролей Бен Аффлек і Метт Деймон за документальним бестселером Еріка Джегера "Остання дуель: правдива історія випробування битвою у середньовічній Франції" (2004) про останній офіційний судовий поєдинок у Франції. Йдеться про двобій 29 грудня 1386 року, у якому нормандський рицар Жан де Карруж змагався зі сквайром Жаком Ле Грісом. Карруж звинуватив Ле Гріса у зґвалтуванні його дружини Маргарити, уродженої де Тібувіль, у січні 1385 року. Того, хто залишався живим після поєдинку, на знак Божої волі оголошували переможцем. Якби Карруж програв дуель, його дружину спалили б живцем на вогнищі за неправдиве звинувачення.
Головні ролі зіграли Метт Деймон (де Карруж), Адам Драйвер (Ле Гріс) і Джоді Комер (Маргарита де Карруж). Аффлеку дісталася партія П’єра ІІ, графа Алансона – сюзерена Ле Гріса.
Сценаристи явно спиралися на класичну історичну кінодраму — "Расьомон" японського генія Акіри Куросави (1950). Там теж ідеться про зґвалтування дружини аристократа, про поєдинок за її зганьблену честь та про загибель одного з дуелянтів.
"Остання дуель" розбита на пролог і на три частини: "Правда за Жаном де Карружем", "Правда за Жаком Ле Грісом" та "Правда за Маргаритою де Карруж".
Кожній із частин відповідає своя оптика. "Правда за Жаном де Карружем" – це криваві битви, засніжені краєвиди, кавалькади, що мчать до мети, замки й фортеці, багаття й смолоскипи, суцільна рицарська доблесть і бравада. Деймон грає небагатослівного й похмурого вояку, що не відає страху на полі бою, однак необізнаний у мистецтві придворних і політичних інтриг.
Ле Гріс у виконанні Драйвера – повна протилежність. Здобув блискучу освіту, обдарований у мовах і в бухгалтерії, чим, власне, й здобув прихильність графа П’єра, має підвішений язик, світський лоск і вельми вільну мораль. Довкола нього яскраво палають свічки й комини, панують блискучі церемоніали, світські балачки, двозначні ігри, бенкети, сексуальні оргії. Звісно, в його інтерпретації він не зробив нічого поганого. Але титр на початку третьої частини змінюється так, що зникає ім’я героїні й "Правда за Маргаритою де Карруж" перетворюється просто на "Правду".
Події тут розгортаються або в приміщеннях, або в дворах: жінка, як цінне майно, повинна бути надійно замкненою. З погляду Маргарити де Карруж – грубий безграмотний деспот, який ставиться до дружини, як до інкубатора для вирощування нащадка. Поєдинок для нього передусім справа честі, життя Маргарити – другорядне. Що ж до сцени зґвалтування, то найжахливіше те, що вона майже ідентична як у баченні Ле Гріса, так і в спогадах Маргарити – тобто саме так і виглядає будь-який секс на переконання героя Драйвера: згода жінки – необов’язкова дрібничка.
Джоді Комер майстерно грає героїню в усіх цих емоційних і смислових ракурсах. Блискуча дама й господиня, розумна освічена жінка, яка кидає нечуваний виклик не тільки Ле Грісу, але й своєму чоловікові та всьому патріархальному суспільству загалом. Справа закінчується для неї щасливо просто лише тому, що один мужлан переміг другого. Але значуща відмінність від Куросави в тому, що правда таки є. І це правда Маргарити – потерпілої від насильства. Вона відмовляється коритися цьому насильству. І тому ця проста й страшна історія актуальна сьогодні.
"Французький вісник"
"Французький вісник. Додаток до газети "Ліберті. Канзас івнінг сан", або просто "Французький вісник" — десятий повний метр одного із найяскравіших незалежних режисерів Америки — Веса Андерсона.
Композиція фільму є екранним аналогом випуску "Французького вісника" — щотижневика, заснованого вихідцем із Канзасу Артуром Говітцером (Білл Мюррей). Вступ — щось на кшталт редакторської колонки "Репортер на велосипеді" (автор — Ербсен Сазерак — Овен Вілсон), де змальовано міський краєвид і повідано історію створення видання. Далі три розлогих репортажі: "Залізобетонний шедевр" (Дж.-К.-Л. Беренсен — Тільда Суінтон), "Поправки до маніфесту" (Люсінда Кременц — Френсіс Макдорманд), "Приватна їдальня комісара поліції" (Ройбак Райт — Джеффрі Райт). Головний герой "Шедевру" — геній живопису Моузес Розенталер (Бенісіо Дель Торо), котрий відбуває покарання у в’язниці суворого режиму. "Поправки до маніфесту" оповідають про студентське повстання на чолі з юним бунтарем Дзеффіреллі (Тімоті Шаламе) та його стосунки з одноліткою Джульєттою (Ліна Кудрі) і з Люсіндою, яка взялася редагувати революційний маніфест авторства Дзеффіреллі. А "Приватна їдальня комісара поліції" — детективний трилер про викрадення сина комісара поліції (Матьє Амальрік). Завершує фільм, як і належить, некролог — розділ Declines and Deaths.
У своїй роботі Андерсон надихався знаменитим літературним журналом The New Yorker, пристрасним шанувальником якого він є. Відповідно, образ Говітцера ґрунтується на характері співзасновника "Нью-Йоркера" Гарольда Росса.
Загальний сюжет поміщений у жалобну рамку: історія починається з повідомлення про смерть Говітцера. Відповідно до його заповіту, "Вісник" має бути закритий, тож перед нами, по суті, — останній номер.
Уже з перших хвилин помітно, що цей фільм — концентрат режисерського стилю Андерсона. Пролог виконано в стриманих пастельних тонах а-ля вицвілі фотоілюстрації. Андерсон грає з кольором постійно. В "Залізобетонному шедеврі" всі суто тюремні сцени — строго чорно-білі, а колір спалахує, коли йдеться про мистецтво. Чорно-біле зображення в "Поправках" домінує в революційних фрагментах і поступається кольору в ліричних вставках. А в "Столовій" сцени погонь взагалі — мультики.
Крім забав з кольором, інший улюблений прийом Андерсона — вишукана, наче виміряна лінійкою композиція кадру. Все вигадане французьке місто Енуї-сюр-Блазе — свого роду величезна театральна декорація, проте ця театральність не суперечить кінематографічній енергії фільму, а, навпаки, підживлює її.
Звичайно, тут є іронічний та зворушений погляд на Старий світ середини минулого століття. Але це також, за словом Андерсона, "любовний лист журналістам", чия професія постає поетичною, такою, що дорівнює високому мистецтву.
Тож "Французький вісник" — дотепна й натхненна ода на славу преси і на славу тим, хто створює пресу.
Фільм номіновано на "Золотий глобус" за найкращу музику.
"Пам’ять"
Апічатпонг Вірасетакул — провідний таїландський режисер. Починав як документаліст-експериментатор. Працює переважно з непрофесійними акторами. На Канському кінофестивалі він давній улюбленець: "Тропічна хвороба" (2004) відзначена там призом журі, повнометражний дебют "Благословенно ваш" — Гран-прі в конкурсі "Особливий погляд" (2002), а в 2010 "Дядечко Бунмі, який пам’ятає свої минулі життя" одержав "Золоту пальмову гілку", ставши першим тайським фільмом, удостоєним цієї нагороди.
Фільми Вірасетакула є вершиною того, що ми можемо чекати від арт-гаузного кіно: титри з назвою фільму розміщуються всередині картини, ритм украй уповільнено, сюжетні лінії перетинаються й плутаються, герої та героїні — закриті, таємничі. Звичний антураж — джунглі, містика, реінкарнація душ, різного роду казкові істоти. Відсутність традиційної оповідальності дає змогу критикам інтерпретувати фільми Вірасетакула як "плинне, безтілесне скупчення дивовижних знаків, позбавлених сенсу, непридатних до розшифрування".
"Пам’ять" для її автора — перший міжнародний проєкт (країни-співвиробники: Великобританія — Франція — Мексика — Таїланд — Німеччина — Колумбія). Зірка акторського ансамблю — Тільда Суїнтон; задіяні і латиноамериканські виконавці. Зйомки проходили в Колумбії. Ці обставини є наріжними для розуміння фільму.
"Пам’ять" починається з того, що шотландська дослідниця орхідей на ім’я Джессіка (Суїнтон), котра мешкає в Медельїні, прокидається на світанку від гучного різкого звуку. Ця акустична аномалія не дає їй спокою — вона чує її знову й знову. Джессіка вирушає до Боготи, щоби провідати сестру, чоловік якої знайомить її зі звукорежисером на ім’я Ернан (Хуан Пабло Уррего). Той на своєму устаткуванні синтезує щось схоже на потрібний звук. Проте загадка залишається. Незабаром і сам Ернан стає загадкою — Джессіка не може його знайти, про нього ніхто нічого не знає. Тоді героїня Суїнтон вирушає далі. Вже в горах знаходить рибалку, так само на ім’я Ернан (Елкін Діас), котрий пам’ятає все, зокрема те, що сталося до його народження. Ця зустріч і приносить їй бажану ясність, щоправда, в дуже незвичний спосіб.
Для режисера "Пам’ять" стала викликом. Якщо в попередніх фільмах Вірасетакула виконавці тривалий час з буддійською врівноваженістю фіксують один і той самий стан, то Суїнтон, навпаки, максимально виразна, найменші зміни емоції відразу прочитуються в її міміці й жестах. А втім, Вірасетакул вміло використовує цей бік її обдарування, щоб показати розлад героїні зі звичною повсякденністю. Саме нова для фільмів Вірасетакула артистична збудливість актриси якраз дає змогу підтримувати ледве вловиму, проте постійну напруженість у кадрі. Європейці не вірять у привидів? Що ж, Вірасетакул приставляє до Джессіки як цілком дієву примару цей дивний звук, схожий, як вона пояснює, чи то на "бетонну кулю, що вдаряється об металеву стіну, оточену морською водою", чи то на "гуркіт із ядра Землі". Боги не живуть у кожному кущі — але можна складати вірші про грибки та бактерії. Повільний, плинний ритм дає змогу огорнути сновидним серпанком цілий мегаполіс, ущерть заповнений машинами та перехожими. Карми немає — зате цілком можуть трапитись інопланетяни чи скелет дівчини 6000-літньої давнини з отвором у черепі, просвердленим для випускання злих духів.
Мотив пам’яті для Вірасетакула завжди важив найбільше. Протагоніста "Дядечка Бунмі", котрий перебуває на межі смерті, спогади про попередні життя приводили в печеру, де він народився вперше. Для Джессіки такою печерою переродження стає акустична подорож крізь час, яку влаштовує їй Ернан у подобі рибалки, котрий пам’ятає все. У фільмі, де звукова доріжка є таким же повноцінним елементом драматургії, як сценарій та візуальний ряд, це фінальне крещендо пов’язує досі розрізнені лінії.
На кінофестивалі в Каннах "Пам’ять" отримала приз журі.