Від червоної сатири до кіносеансів під обстрілами. Найпомітніші кіноподії 2022 року

Відродження року: "У руках пса" (США, режисерка – Джейн Кемпіон)

"У руках пса" новозеландки Джейн Кемпіон стала справжньою сенсацією, що відкрила великий кінематографічний сезон у 2022-му: "Оскар" за найкращу режисуру, "Золоті глобуси" в категоріях "Найкращий фільм — драма", знов-таки, "Найкраща режисура" та "Найкращий виконавець другого плану в драмі" (Коді Сміт-Макфі). Це особливо важливо для Кемпіон, адже це її перші великі нагороди після "Золотої пальмової гілки" за "Фортепіано" (1993) та взагалі перша повнометражна робота за 12 років.

За такий тривалий час Кемпіон не тільки не розгубила форму, а навпаки — посилила її. "В руках пса" нагадує витончений психологічний роман (він, власне, й знятий за однойменним романом Томаса Севіджа і відповідно розбитий римськими цифрами на п’ять частин), який на наших очах переростає в трилер. Сюжет тримається на поступовому розвитку характерів і розкритті таємниць. Ніхто з героїв насправді не є тим, ким здається спочатку. Філ (Бенедикт Камбербетч)– брутальний мачо, але за його напускною маскулінністю стоїть освіта в Єльському університеті, біль від втрати легендарного вчителя Бронко Генрі та глибоко прихована гомосексуальність. А стрункий, високий і дещо жіночний Пітер (Коді Сміт-Макфі) з його книжками й виразними очима насправді несе в собі жорсткий, гострий інтелект і маніакальну цілеспрямованість; це дійсно дуже ефектна трансформація у виконанні 25-річного Сміта-Макфі. Камбербетч і Коді утворюють неймовірний дует, протистояння в якому має закінчитись рівним чином і несподівано, і фатально; так само переконливі Кірстен Данст у ролі Роуз Гордон та Джессі Племенс у ролі Джорджа Бербенка. Для цієї драми чотирьох австралійський оператор Арі Веґнер створює запаморочливі декорації, показуючи гру світла в горах і на неозорих рівнинах. За всіма параметрами у Кемпіон вийшла досконала робота, яка в її фільмографії займе місце поруч з "Фортепіано". А ще Кемпіон довела, що навіть у 68 років можна досягти найвищої вершини в своїй кар’єрі – вік таланту не перешкода.

Успіх року: "Клондайк" (Україна-Туреччина, режисерка – Марина Ер Горбач)

Марина Ер Горбач раніше випустила три повних метри, але "Клондайк" став її найуспішнішою роботою. На кінофестивалі "Санденс" (США) фільм отримав приз за найкращу режисуру в Конкурсі світового ігрового кіно, а в секції "Панорама" Берлінського кінофестивалю – призи екуменічного журі та глядацьких симпатій.

Фільм розповідає про рядову родину, що стала свідками катастрофи рейсу MH17 Малайзійських авіаліній, збитого російською ракетою 17 липня 2014 р. над селом Грабове Донецької області. Ірка (Оксана Черкашина) і Толік (Сергій Шадрін, який помер незабаром після завершення зйомок) очікують народження первістка. Назва фільму апелює до "золотої лихоманки" в канадському Клондайку; Донбас же постає в Ер Горбач епіцентром згубної "воєнної лихоманки".

Фільм починається на чорному екрані, і ми чуємо діалог між Толіком та Іркою, котрі обговорюють, чи варто встановлювати велике вікно у вітальні, щоб закрити діру в стіні їхнього будинку. Перший кадр ідилічний – південний пляж з пальмами, але це лише шпалери. Діра в стіні спричинена ударом міномета, і крізь неї видно мальовниче поле – не згірше пальм. Ірка вперто тримається за мрію про сімейне щастя: залишити будинок, в який вона вклала стільки праці й любові, для неї було б зрадою.

Але настає проклятий день 17 липня. Першою жертвою для молодої родини стає заклякле тіло пасажира в кріслі, що падає просто на те прекрасне поле. Шматок фюзеляжу літака стирчить із землі, мов сюрреалістичний монумент загиблим. Серед соняхів розкидані чорні мішки з рештками загиблих.

Ірка, як і її імпульсивний молодший брат Юрік (Олег Щербина, "Черкаси"), налаштована проукраїнськи. Хоча Юрік засуджує Толіка як сепаратиста, правда в тому, що той взагалі мало цікавиться політикою, але зрештою політика зацікавлюється ним у смертельний спосіб. Божевілля війни, цей Клондайк смерті, поступово заповнює простір. І зрештою істинною героїнею виявляється Ірка, чи не єдина жінка у всьому сюжеті – у вражаючому виконанні Оксани Черкашиної. Так потужна патріотична інтонація поєднується з феміністичним, загальнолюдським поглядом на жах війни. Саме тому фінальна присвята – "всім жінкам" – б’є в ціль.

Втрата року: Мантас Кведаравічюс

Мантас Кведаравічюс є важливим іменем для українського кіно з двох причин.

Перша: він є режисером документального фільму "Маріуполіс" (Литва-Німеччина-Франція-Україна, 2016), котрий став чи не єдиною спробою розказати про Маріуполь мовою арт-хаусного кінематографу. Ця стрічка з успіхом пройшла на Берлінському, Стокгольмському, Гонконзькому, Вільнюському кінофестивалях і здобула ряд нагород.

Друга причина – трагічна. Коли розпочалося широкомасштабне вторгнення Росії, Мантас знову поїхав у Маріуполь, щоб зафільмувати, що відбувається з містом і з героями першого фільму, і, можливо, допомогти комусь із них. Наприкінці березня він перестав виходити на зв’язок. Пізніше повідомили про його смерть. Окупанти схопили режисера, запідозривши в ньому іноземного найманця, і після кількаденних катувань розстріляли.

Кведаравічюс народився 28 серпня 1976 року. Закінчив історичний факультет Вільнюського університету, отримав ступінь магістра соціальної та культурної антропології в Оксфорді. У 2013 р. в Кембриджському університеті захистив докторську дисертацію на тему насильства, зникнень і тортур.

Відомість Кведаравічюсу приніс його документальний дебют "Барзах" (2011). Режисер три роки таємно збирав матеріал у кадирівській Чечні. Фільм присвячений убитій у Чечні правозахисниці Наталії Естеміровій, яка допомагала проводити зйомки, а продюсером став культовий фінський режисер Акі Каурісмякі. Але, власне, саме "Маріуполісом" Кведаравічюс заявив про себе як серйозний кіноавтор.

Ця картина не має головного героя; це низка сценок, діалогів, конфліктів, безсловесних імпресій, об'єднаних позицією уважного спостереження. Кведаравічюс ідентифікує героїв і героїнь через їхні професії. Фільм розпочинається ранковим виїздом трамвая з депо; вагоноводійки тішаться радісною новиною – обіцяли не стріляти. Бійці "Азова" проводять нараду, тренування, чергують на блокпосту. Амбітна Альбіна намагається розпочати кар’єру телерепортерки, записує репортаж у розбитому Широкиному. Її батько, чоботар-флегматик, веде світоглядні суперечки з ексцентричною клієнткою під портретом Брежнєва. Скрипалька грає у грецькому фольклорному ансамблі. Чарівний і матюкливий вусань-бракон’єр Микола намагається ловити бичків забороненою сіткою. Мантас вглядається в цих людей на крупних планах, і це люблячий погляд.

У "Маріуполісі" лунає єдиний вибух у самому фіналі; "Маріуполіс 2" (Литва-Франція-Німеччина) з вибухів починається. Діється майже цілковито на одній локації: баптистській молитовні на вулиці Куїнджи. За межі цієї ділянки режисер виходить дуже рідко. Пару разів перетинає вулицю – подивитись в очі пса, що, покинутий, живе у спаленій хаті; послухати скарги погорільця, що 32 роки працював, аби все втратити в один день. Мертві тіла – буденність.

Якщо в першому фільмі рух сюжету задавала ідентифікація героїв за їхніми професійними заняттями, то наразі дію визначає виживання. Фінальний монтаж матеріалу проводили асистентка Мантаса, Дуня Сичова, та його наречена Анна Білоброва. Їм вдалося зберегти головну якість режисури Кведаравічюса: точність спостереження. Крупних планів немає, але в кадр потрапляє все важливе. Щоденні клопоти набувають потужної життєствердної якості: прибирання двору, ремонт колеса на авті, розпалювання багаття, приготування наваристого супу, молитва перед обідом, черга за водою. І один і той самий мотив: панорами міста нерухомою камерою з даху будинку. Побиті дахи, довгі шлейфи диму, схід і захід сонця, канонада, спів птахів у хвилини затишшя. Вибухи все частіші, все гучніший тріск стрілецької зброї, все ближча смерть.

Ми не знаємо, якого вигляду набув би фільм, якби його автор був живий. Але саме ця незавершеність, кострубатість, шерехатість, поєднані з прямотою оптики, роблять "Маріуполіс 2" безцінним мистецьким свідоцтвом про останні дні Маріуполя.

Фільм відзначений нагородою Європейської кіноакадемії як найкраща документальна картина.

Парадокс року: "Трикутник смутку" (Швеція, режисер – Рубен Естлунд)

Власне, прикметним є не так вихід цього фільму, як його тріумф у Європі: ця картина принесла Рубену Естлунду другу "Золоту пальмову гілку" в Каннах, чотири нагороди Європейської кіноакадемії і номінацію на "Золотий глобус".

Головні герої — пара моделей, Карл (Гарріс Дікінсон) та Яя (Чарлбі Дін), що вирушають у подорож на дорогій яхті. Коли судно тоне, молоді люди опиняється на безлюдному острові в оточенні вцілілих пасажирів та персоналу.

Трикутник смутку – термін з модельного бізнесу, що означає зону між бровами, де утворюються небажані зморшки. Також це структура фільму, котрий складається з трьох частин: "Карл і Яя", "Корабель", "Острів". І, нарешті, це ще й піраміда соціальної нерівності.

Власне, Естлунд ніколи не приховував свої лівацькі переконання. Всі його фільми, тим чи іншим чином – випади проти західного капіталізму й сучасного ліберального ладу, як він його розуміє. У "Трикутнику" Естлунд спочатку показує непривабливі залаштунки високої моди, починаючи з епізоду кастингу, де хлопці виконують одні й ті самі команди й кінчаючи негарною сваркою між Карлом і Яєю. "Корабель" же знятий заради тривалої сцени безладу, спричиненого штормом. Вечеря в кают-компанії перетворюється на масовий напад жорстокої морської хвороби. Блювота і лайно буквально ллються струменями, а по гучному зв’язку лунає потік свідомості п’яного капітана у виконанні Вуді Гаррельсона – він одразу і алкоголік, і марксист. Нарешті, на острові той, хто був нічим, стає усім. Корабельна прибиральниця, філіппінка Ебігейл (Доллі де Леон) – єдина, хто здатна урятувати вцілілих від голоду, бо вміє ловити рибу; але, опинившись на вершині піраміди, колишня пролетарка обертає Карла на свого секс-раба та встановлює чисту автократію.

У "Трикутнику", як і в попередніх фільмах цього автора, кінематографічна образність доволі проста і традиційна. Нового слова в розвитку кіномови Естлунд за всі роки своєї режисерської активності так і не сказав. Єдине, що найбільше кидається у вічі – його неприхована ненависть до середнього класу. Тим не менш, Естлунда регулярно нагороджують найвищими призами.

На тлі нашої війни палання антикапіталістичних сантиментів у "Трикутнику" здається просто смішним. Але інтелектуали в європейських журі вважають найбільшою проблемою сьогодення стару добру соціальну нерівність. Смертельну загрозу прямо на своєму порозі вони ще не розгледіли.

Виклик року: Кінофестиваль Kharkiv Meetdocs

Kharkiv MeetDocs Eastern Ukrainian Film Festival (KMD EUFF) – це міжнародний фестиваль документального і художнього кіно, що традиційно проходить у Харкові.

Цього року через початок повномасштабної агресії Росії фестиваль перенесли до Києва. Шостий Kharkiv MeetDocs пройшов з 1 по 6 жовтня в змішаному — онлайн та офлайн – форматі на базі столичного кінотеатру "Жовтень". До програми увійшли Національний та Міжнародний конкурси ігрового й документального кіно, спеціальні покази та національні прем’єри, а також індустріальна секція, яка складалася з воркшопів, майстер-класів та творчих зустрічей з професіоналами індустрії.

Переможцем Національного конкурсу став неігровий документальний дебют "Назовні" режисерки Ольги Журби, а глядацьке журі віддало найбільше голосів за "Плай" Єви Джишиашвілі. Режисерки отримали грошові призи і статуетки. Спеціальну відзнаку Національного конкурсу Kharkiv MeetDocs дістала документальна картина Володимира Тихого "День українського добровольця", створена незалежним кінооб’єднанням "Вавилон’13" у копродукції з польською компанією Black Photon. Це перший фільм за час незалежної України, придбаний британським телебаченням. Найкращим фільмом журі Спілки кінокритиків визнало "Терикони" Тараса Томенка.

Головне ж у тому, що Шостий Kharkiv MeetDocs, хай і короткий, камерний – став першим кінофестивалем, що пройшов в Україні з початку російської агресії. Всупереч обстрілам і погрозам, на зло ворогові.