Вбивства, перформанси і національні меншини. Найкращі книжки 2018-го
Книжковий 2018-й в Україні штормило і закачувало. Від геніальних поетичних збірок - до прози, яка не витримує жодної критики; від майстерних перекладів нон-фікшн - до сталого браку науково-популярної оригінальної літератури, від безцеремонної кон'юнктури - до щемливо чесних сповідей. Але це значить, що ми все ще в дорозі, кудись таки пливемо, точно не лежимо на дні - і всі ознаки руху цього книжкового суденця наявні. Найкращі книжки 2018-го доводиться обирати саме "найкращі з найкращих", а не "найкращі з того, що маємо", і в цьому - втішний діагноз і добрий прогноз.
Художня проза
Оригінальна:
Ілларіон Павлюк, "Білий попіл" (ВСЛ)
Захопливий, злегка-іронічний детективний роман-парафраз, роман-шарада, добре продуманий і елеганцько написаний.
Тарас Білий (!) плутається зі всяким сміттям з соціально неблагонадійної київської Ями першої половини ХІХ ст. Та й сам не від того, що з цього матеріалу зліплений. Насправді він - приватний детектив, але не проти і в карти шельмувати, і в бійку добру полізти. От має зараз неприємності з місцевим впливовим бандитом Лисом. І мусить через те вшиватися з Києва. А тут якраз надходить пропозиція роботи. Кремезний і моцний (як ведмідь) чоловік наймає його розслідувати на віддаленому хуторі Білий (!) Попіл убивство дочки. Убита звалася Соля, вона вабить Тараса навіть і мертвою (рудувата лиса). Але роман він крутить тут з юною наївною дівчиною, сполоханою, мов те зайченя. А на хуторі - суцільні проблеми, починаючи з того, що його мешканці час від часу бачать потойбічну (?) істоту, що перебирає вигляд вовка. Залишається в сюжеті віднайти, хто ж дід-баба, що породили Тараса, і тоді відкриються всі численні загадки хвацько закрученого роману Павлюка.
Але ні, це не казка про Колобка, це - переспів "Вія". Ім'я убивці паночки Соломії відомо з самого початку - Хома Брут. Але юнак зумів уникнути правосуддя і втекти з хутора. Тарас зрештою має вирахувати не убивцю, а місце його знаходження. Де-де-де-де Хома Брут? В повному зібранні творів Миколи Гоголя, припускаю. Але йдіть радіусами численних білих кіл "Білого хутору", і гарантована несподівана зустріч.
Перекладна:
Сйон, "Дитя землі: Легенда" (Видавництво, переклад Віталія Кривоноса, переклад віршів Маріанни Кіяновської)
Складна філософська проза, що читається як екзотична казка про толерування інакшості.
В цій ісландській поетичній повістині є дві сюжетні лінії, котрі неочікуване і тонко переткнуться у фіналі. Перша історія. Місцевий священик на початку січня (ісландського!) пішов полювати песця, тварину вислідив і убив. Але гучний звук від пострілу превелебного викликав лавину. І тепер чоловік та мертва тварина опинилися під кригою, де один буде повільно і в муках помирати, а другий чомусь оживе і вступить у розлогі розмови про електрифікацію (час дії - 1883 рік). Другий сюжет. Помирає Абба, жінка з синдромом Дауна. Вона довгий час жила з Травником, який Аббою опікувався. Свого часу її знайшли на кораблі, який потрапив у кораблетрощу, жінка була вагітна, її використовували як секс-рабиню. Дитину, схоже, вона "приспала", і Травник - шанована в громаді людина, хоч і пришла - взяв її "на поруки". Тепер чоловік намагається пережити втрату, між ним із Аббою був дуже глибокий і майже магічний зв'язок.
В книжці, де купа суто літературних відсилок - від "Мобі Діка" Мелвілла до "Втраченого раю" Мільтона, - є дуже прозоре дзеркало Інакших. Тварина як інше щодо людини. Жінка як інше щодо чоловіка. "Ненормальна" як інше щодо "повноцінних". От тільки чомусь люди в світі Сйона так часто і непомітно стають не-людьми, що їм для того не треба навіть поспіхом хутром обростати (спойлер: хтось тут перетвориться на песця).
Поезія
Оригінальна:
Катерина Хаддад, "Ніч чужинців: двокнижжя" (Електрокнига)
Глибока технічна розумна поезія, концептуальна продумана збірка. І це дебютна книжка при тому.
Книжка складається з двох великих поетичних циклів, а код до їхнього прочитання дасть вірш із назвою "Варене й сире". Це відсилка до Леві-Стросса, який за тим критерієм поділив світи на холодні і теплі, на юні та старіючі, на ті, які уже опанували писемність, і ті, які ще не розучилися розповідати історії. Книжка Хаддад розпадається (зі знаком плюс) зокрема і на ці два світи. І от вірш з такою назвою присвячений бабусі, він розповідає про жінку, під ногами якої мироточить асфальт, і вона "ходить по теплому, ще не застиглому миру", і пане хлібом. У що застигне те миро попід ногами? Це те одне миро, якій помазані обидва світи. І це те миро, яким соборують, бо наприкінці віршу "бабуся зникає". І світи уже самої Хаддад починають існувати за логікою спогаду-сну.
А ще в цьому вірші розкидані обривки пісні "Ніч така місячна". Та болить фантомним болем той фрагмент, який з оригінальної пісні випав: "Ніч яка, Господи!". Її світи не потребують Творця, вони тримаються на кропіткій і щедрій праці Деміурга. Не сотворіння вони воліють, а відтворення. Поезія "Ночі" - дуже точна, на кожному "чужому слові", на кожній скритій цитаті проростають нові змісти. І якщо і ходять її герої під рукою Бога, то ця долоня - пляма за засвідченому фото з жінкою-самогубцею, яку той промінь підхопив за мить до удару об землю. Але тільки на фото, ясно.
По хорошому складні поезії прозріння, раптового, але підготовленого довгою роботою уважного дослідника двох світів - світу написаного і світу розказаного.
Перекладна:
Вацлав Граб'є, "Блюз для божевільної дівчини" (П'яний корабель, переклад Софії Челяк)
Поет-дебошир, зірка празької богеми 60-х, 24-річний самогубця, один із обойми "проклятих поетів", якого тепер можна почитати українською - нарешті.
Інколи говорять про "театр поезії", щодо віршів Граб'є той театр працює: твори-кабаре. Поет за життя не видавався, його вірші існували як мелодекламація під джазову музику. Нині вони читаються так само. Сам каже: "це для справжніх людей яких я зустрічав // клеїтиму хвильку / дурня". Кокетує, бо ця поезія складно ритмізована витриманим звукописом. Вона "співає" і без музичного супроводу. Майстерно, але непретензійно. І складно.
Його регулярна апеляція до простих людей, хто тихо несе цей світ на плечах, не скидається на правду. Світ, який він описує, непростий і от-от з тих плечей впаде. Граб'є не те, щоб шанує дієслова. Всі його вірші тримають динамічний сюжет, але дії в них мало: ті дієслова, які є, описують перебіги почуттів. Але дві смислові групи в око впадають: це "плювати" і "блювати". Той, хто співає нам ті блюзи, отруєний; і вмикається суто фізіологічна реакція - вивести з організму токсини, виплювати-виблювати ту красу, ту поезії, ту музику, поки живий. Але й життя він не шанує особливо, позаяк життя - якраз дія, а не чуття. Тому багато так в його текстах поетів-самогубців (від Маяковського починаючи).
Ворожка каже: яка красива долоня, вас кохатимуть, вас славитимуть. Жінка каже: люблю твої долоні. Фотограф каже: зніміть ці руки на тлі надпису "Маутхаузен" і купи убитих цими руками людей. Вірш зветься "Ворожіння на долоні", пророцтво себто. Чи можна не хотіти виблювати такий світ якнайшвидше?
Нон-фікшн
Оригінальна:
Олеся Яремчук, "Наші інші: історії українського різноманіття" (Човен)
Репортажна проза: чотирнадцять історій про національні меншини в сучасній Україні.
Де і як давно в Україні живуть українські шведи? Скільки євреїв нині є в Бродах, що раніше там 98% становило єврейське населення? Чому з численного вірменського поселення от саме в цій місцевості нині в живих є тільки одна жінка? Хто такі ліптаки? Якою мовою говорять українські шваби? Як смакують помідори, вирощені українськими месхетинцями? Чому гагаузів не слід плутати з турками і болгарами? І яка національна меншина в Україні живе з того, що вирізає найкращі тут дерев'яні ложки?
Відповіді на всі ці питання в книжці Яремчук є; і постає по ходу ще більше питань, що і є ознакою доброго репортажу. Це конкретні "маленькі" історії "маленьких" людей із національних меншин, за якими вибудовується нова і потужна перспектива, як читати Велику історію України через такі-от "нетипові приватні випадки" і який оптимальний прогноз щодо неконфліктної побудови мультинаціональної держави у нас наразі є.
Міграційні потоки, з якими пов'язане формування національних спільнот в Україні, в книжці чітко пов'язані з трьома імперським и проектами та їхніми наслідками: з Російським, з Австро-Угорським та з радянським. Геополітичний пасьянс сильно вплинув на долі конкретних людей: переселяли тисячами, а от саме ця жінка померла в важкій дорозі, і її історія стає визначною. Цифри з підручників перетворюють на сумні очі з фото (книжка щедро і вдало ілюстрована).
І наразі головне і відкрите питання: асиміляція нині - це загроза втрати ідентичності чи формування нових "мішаних" ідентичностей? Коли уже можна не знати мови, якою говорила бабуся, але ще пам'ятати рецепт її улюбленої страви.
Перекладна:
Марина Абрамович, "Пройти крізь стіни" (ArtHuss, переклад Олександра Михеда)
Автобіографія. Жінка, яка знається на перформансах, яка зробила виставу з власного тіла і власного життя, написала про це твір-перформанс.
Будь-які перформативні практики розраховують на граничне включення і активність читача, це майже магія. Кожен етап особистої і творчої біографії Абрамович доведеться переживати разом із нею, читаючи "Стіни". Нелегко, але захопливо.
Слово, яке Абрамович вживає найчастіше - екстаз. Вихід кожного за межі власного тіласвідомості (так!) і злиття в один колективний потік. Вона все описує як екстаз, і то так переконливо, що віриш: секс, кохання, мистецтво, дружба, буквальні якісь шаманські і хілерські практики - це все спосіб подолати обмеження тіла і свідомості. Але не психоактивні речовини чи алкоголь, до речі, цей позитивний безум має мати внутрішнє походження. Рецептів самопізнання тут буде чимало, тільки варто обережно ним наслідувати. Зрештою, всі перформанси Арбамович були буквально травматичними, біль і екстаз одне від одного не відмежовуються.
В "Стінах" існує наче дві книжки, але компонуються вони вдало (Абрамович в роботі допомагав Джеймс Кепліт, теж профі). По-перше, це інтимна приватна жіноча автобіографія. Тут повний набір очікуваних тем: конфлікт-суперництво з матір'ю, неувага батька, нерозділене кохання-дружба, пристрасть-залежність, зрада. Абрамович відкрито пише про своє життя, включно з неоднозначними політичними поглядами і скандальними любовними зв'язками. По-друге, це суто біографія митця. Вона детально описує і постфактум детально аналізує кожен свій перформанс. Вказує, наскільки особистим він був. Чесно пише про провали. От власне, це слово тут важить, бо то є дуже чесна книжка, 2-в-1 книжки точніше.
Драматургія
Оригінальна:
Лесь Белей, "Проект порятунку України" (Люта справа)
В авторський збірник Белея увійшли (окрім малої прози) ще і чотири п'єси. Мала проза - дотепна і гостро сатирична, драматургія на її тлі - як ліричні повільні сцени в паузах між гомеричним реготом.
Белей - дивовижно вправний у відтворенні живої мови, за його майстерними "транскрипціями" легко вирахувати такі дрібниці, як стать чи класове походження героїв (до того, як нам про них розкажуть), і такі безумовно важливі речі, як київський район, в якому персонажі живуть, музику, яку вони слухають, та їхніх психологічний стан. Щодо останнього, то він здебільшого пригнічено-задовільний. Але кому були б цікаві драми про нормальних людей? Хоча...
В умовному дитсадку вихователька грає в різні мудрі ігри з п'ятіркою умовних малят. Ті знову і знову відтворюють слова і поведінку батьків, на мить стаючи то "понаєхавшимі", то гопнікамі, то фітоняшками. Це алегорія, а не соціальна драма, бо малята ті ростуть буквально на очах, і попри власне бажання, до речі. Такі собі 25 українськіх років соціокультурного розшарування у швидкій перемотці. Але ж нормальні діти, ну! Чи таке. В типовій квартирі святкують новосілля київські гіпстери. Оцініть іронію: святкувати входини в орендованій квартирі - в цьому весь провінційний мегаполіс Київ. За п'янкою і нікому не потрібними взаємними викриттями наче і не помічають, як на їх святі з'являється злидень-безхатченко. Це титанічне (від "Титанік") зіткнення з реальністю мало б змінити їх затишний штучний світ. Втім, це зіткнення двох штучних реальностей, і свято триває. Але ж нормальні, типові навіть кияни, ну!
Герої нормальні. Обставини не екстремальні. Мова природна. Сюжети по-театральному умовні (без перегинів). І тотальне відчуття абсурдності того, що відбувається. Коротше: це все - про життя.
Перекладна:
Ів Енслер, "Монологи вагіни" (BookChef, переклад Елли Євтушенко)
Література соціальної дії може бути і просто доброю літературою. Визнаний театральний проект Енслер - тому приклад. П'єса давно уже є в репертуарах "просунутих" українських театрів, тепер нарешті є і книжка. Свого часу ця книжка була вибухом, вибухова хвиля від неї відчутна і зараз.
Страшенно відверті, часом - агресивно відверті, тексти про жіночий досвід, виходячи з яких вочевиднюється: системне гендерне і сексуальне насилля уже стало частиною жіночого досвіду, ба жіночої ідентичності. Енслер розмовляла і збирала свідчення більше як двохсот жінок. І на цьому матеріалі сформувала одинадцять п'єс-вербатімів, в яких часом можна розчути голоси конкретних її співбесідниць, часом вона їх принципово зливає в щось на кшталт античного хору. Сім великих монологів і чотири супровідні тексти, які читаються, як коментарі до цих монологів.
Респондентки Енслер мали різний вік, расу, класове походження, але в "Монологах" зазвучав зрештою один голос - пересічної жінки з непересічним досвідом. І ця жінка розказує відверто про свою біль і насолоду, вона знає, що в цьому її сила: в прямому і відвертому говорінні. Розказує про сором, який супроводжує переживання сексуальної насолоди. Розказує про зґвалтування і каліцтво. Розказує про біль пологів і намагання відчути ті радості материнства, які мусить відчути. Розказує, як змалечку у дівчини формується відраза до власного тіла і його природних реакцій. Розказує про ту внутрішню свободу, коли за тебе думає і говорить твоє тіло. Зрештою, це саме так: жіноче тіло за версією Енслер куди мудріше за самих жінок, скутих вимогами спільнот.
