У пам'ять Тіни Тернер. Як музичні довгожителі обдурюють час

Тим не менш, є представники того ж покоління і тієї ж епохи, що ще перебувають у строю – легендарні музиканти, яким вже за вісімдесят і які, напевно, знають щось, про що їхні молодші колеги тільки починають здогадуватися. Про них ми згадаємо також.

Тіну Тернер можна назвати і великою, і легендарною. Але головним було те, наскільки вміло і природно вона поєднувала в собі всі найкращі якості, властиві її найяскравішим сучасникам приблизно того ж жанру. Тіна могла бути такою ж задушевною і пронизливою, як Арета Франклін, могла бути такою ж відчайдушною, як Етта Джеймс — але у Тернер було ще щось. Її тваринна сексуальність на сцені не просто привертала до себе увагу. Вона народжувалася музикою, що звучить у ті ж секунди, і, спостерігаючи за Тіною, можна було бути абсолютно впевненим у тому, що вся музика на планеті саме така і є - пекуча, невгамовна, неслухняна. І іншої просто не буває.

Звичайно, кожен, хто має вуха, знає про існування пісні The Best, візитної картки Тернер, яка прозвучала у 1989-му на її альбомі Foreign Affair. Але почалося все набагато раніше – і безліч музичних чудес відбулося у кар'єрі Тіни задовго до цього хіта планетарного масштабу.

У неї, уродженої Анни Мей Буллок, було "класичне" для блюзової чи соулової співачки дитинство на американському Півдні — збирання бавовни, відчуття того, що ти не потрібна нікому, навіть власним батькам. Це відчуття, до речі, не було хибним – мати дівчинки покинула сім'ю, навіть не попрощавшись із Анною, молодшою з її дочок. Анна міняла школи, міняла роботи — у свій час вона працювала медсестрою в найбільшому госпіталі штату Міссурі. Вона була учасницею шкільної баскетбольної команди та показувала непогані результати – але весь цей час у ній жила музика, і вона просилася назовні.

Наприкінці п'ятдесятих Анна Мей потрапила на один із клубних концертів Айка Тернера та його "Королів Ритму" в Іст-Сент-Луїсі. Музика Айка (до речі, людини, яка, можливо, й придумала рок-н-рол на своєму записі "Rocket 88") цілком загіпнотизувала Анну. Дівчина захотіла стати співачкою в його групі – хоча вокалісток у Айка не було ніколи. Айк обіцяв зателефонувати до Анни, не передзвонив, але дівчина була наполегливою. Одного разу їй таки вдалося заспівати перед Айком пісню Бі Бі Кінга – і той зрозумів, що тепер у нього таки буде вокалістка.

Якоюсь мірою Айк Тернер і створив образ майбутньої легенди. Надихнувшись, як смішно зараз би це не здавалося, персонажем коміксів Шиною, Королевою Джунглів, Айк підібрав Анні співзвучне ім'я Тіна, а прізвище дав своє — за кілька років до, власне, укладання шлюбу. Так з'явився дует "Айк і Тіна Тернер" — і на першому ж синглі, записі 1960 "A Fool in Love", Тіна показала все, на що була здатна. Привабливість, впевненість у собі, небажання та невміння приховувати свої почуття – все це було чути вже тоді, така Тіна і залишалася до кінця своєї кар'єри.

У шістдесятих дует Айка та Тіни записав безліч класичних хітів – деякі з яких, наприклад, "River Deep — Mountain High", виділялися особливим чином. Ця пісня була спродюсована божевільним генієм Філом Спектором, і його знаменита "стіна звуку" у поєднанні з могутністю і драматизмом виконання Тіни дали абсолютно приголомшливий у своїй нищівності результат. Наприкінці 1970-го дует випустив чудовий, класичний альбом "Workin' Together" — саме на ньому красувався один із найкращих каверів в історії, версія Айка та Тіни хіта гурту "Creedence Clearwater Revival", пісня "Proud Mary". Слухаючи її навіть у відносно стриманому студійному виконанні, можна зрозуміти, чому Тіну почали називати "Королевою рок-н-ролу". Всю свою жіночу силу Тернер, як чаклунка, граючись, звертала в те, чого чоловіки в цьому жанрі домагаються з більшими зусиллями і часто з менш вражаючим результатом. За кілька років Тіна знялася у фільмі-мюзиклі "Томмі", знятому Кеном Расселом за мотивами однойменного альбому гурту "The Who". Її виконання пісні The Acid Queen просто зашкалювало градусом експресії – і в музичному сенсі, і просто візуально. Іншої такої співачки на той час на планеті не було.

Потім, у середині сімдесятих, стався по-кіношному яскравий розрив з Айком – вони поскандалили, а точніше, побилися в турі, дорогою до готелю. В результаті Тіна втекла від Айка, буквально із тридцяти шістьма центами в кишені. Так починалася її сольна кар'єра – і спочатку майже ціле десятиліття справи йшли не надто добре. Вона не надто вписувалася в нові часи, виступаючи в невеликих залах для шанувальників ностальгії – так закінчувалася кар'єра багатьох з тих, хто здавався незамінним і ультрамодним у шістдесяті.

А потім, у 1984-му, стався один із найвдаліших і найгучніших "камбеків" в історії музики. Усього за два тижні Тіна записала платівку "Private Dancer" — по суті, ідеальний поп-продукт для того часу, зроблений зі смаком та гідністю. Тоді, в середині вісімдесятих, Тіна раптом знову стала доречною, потрібною і просто надпопулярною. Вона записувалася і виступала зі старими друзями Міком Джаггером і Девідом Боуї (о, зараз саме час переглянути запальний виступ Тіни і Джаггера на марафоні "Live Aid"), знялася з Мелом Гібсоном в черговому "Божевільному Максі" — і взагалі була не тільки предметом загального захоплення, а й прикладом того, як можна бути "зіркою" у будь-які часи.

У 1989-му трапилася та сама "The Best" — пісня авторства Голлі Найт і Майка Чепмена. Вона вже була записана співачкою Бонні Тайлер – і її версія не справила на маси особливого враження. Тіна внесла деякі власні нововведення – "бридж" та зміну тональності. У результаті вийшла пісня, яку кожен із тих, хто почув, запам'ятає на все життя – подобається йому це чи ні. У 1993-му вийшов байопік "What's Love Got to Do With It" — присвячений в основному бурхливому спільному життю Айка та Тіни. Тоді актори, які виконали головні ролі, Анжела Бассет та Лоуренс Фішберн, номінувалися на "Оскар", а сама Тіна перезаписала кілька старих пісень для саундтреку. За великим рахунком, найгучніший і найпомітніший творчий сплеск стався у Тернер ще в середині 90-х – коли вона записала заголовну пісню до "бондівського" фільму "Золоте око".

З тих пір Тіна "тримала марку" — вона дуже в міру зверталася до модного звуку, не записувала "несподіваних" дуетів, а всі її турне не мали випадкового характеру, а були продумані до дрібниць, завжди будучи подією для публіки та медіа. У 2007-му Тіна взяла участь у записі альбому "River: The Joni Letters" видатного джазового піаніста Гербі Генкока — та платівка отримала кілька статуеток "Греммі", в тому числі і як "Альбом року". На самій церемонії Тіна заспівала ту саму "Proud Mary" дуетом з Бейонсе — одразу ставало зрозуміло, наскільки на той час уже канонічний образ Тернер вплинув на останню і відповідно на її, Бейонсе, незліченних наслідувачів. У 2008-му пройшов грандіозний тур "Tina! 50 ^th anniversary", але вже наступного року Тернер оголосила про те, що йде зі сцени. Потім були проблеми зі здоров'ям – ще з кінця сімдесятих Тіна скаржилася на високий тиск, що негативно вплинуло на її нирки. У 2016-му у неї діагностували рак, у 2017-му їй пересадили нирку. Донором був чоловік, Ервін Бах — вони одружилися 2013-го, тоді ж, коли Тіна отримала швейцарське громадянство. Тернер померла у швейцарському Кюснахті – тихо і спокійно, і ці два слова ніколи не поєднувалися ні з нею самою, ні з її музикою.

Тим часом, у наш час, коли сама цінність музики іноді ставиться під сумнів, деякі з тих, кому за 80, демонструють її дива. Та що там говорити, сам Віллі Нельсон, легенда кантрі, цього квітня не тільки відзначив своє 90-річчя – старий ще й випустив черговий альбом, "Я нічого не знаю про кохання", який виявився анітрохи не гіршим за те, що може очікувати від старого його вірний шанувальник. Потрібно згадати, що Віллі, поряд з культовим у наш час Джонні Кешем і Вейлон Дженнінгс був засновником того, що назвали "outlaw country", тобто "кантрі поза законом".

Ці хлопці співали зовсім не ті пісні, які міг би очікувати якийсь середньостатистичний слухач, який надивився вестернів — ні, глибина, а іноді й темрява їхньої музики могла досягати зовсім потойбічних якостей. І якщо Кеш і Дженнінгс давно в могилі, Нельсон так само спокійно і впевнено робить свою справу — при цьому здається, що час зовсім не владний ні над його голосом, оманливо легким і наївним, ні над самою манерою виконання. А манера Віллі воістину унікальна – і насамперед це стосується саме вокалу, який ніби живе зовсім окремо не те що від інструментів, а від самої пісні, коли кожен новий проспіваний рядок вирішує, який саме пісні бути далі, і чи взагалі бути. Все це до цих пір виходить у Нельсона майстерно — і так, ніби робиться вперше.

У електричного блюзу теж досі залишається свій патріарх – 86-річний Бадді Гай. Взагалі, сам по собі цей електричний блюз з'явився приблизно тоді, коли великий Мадді Вотерс кинув свою плантацію в дельті Міссісіпі і переїхав до Чикаго. Там, у чиказьких блюзових клубах п'ятдесятих, відбувалася справжня революція – і наслідки її відчуваються досі у вигляді репу. Якось до Чикаго приїхав молодий і в буквальному сенсі дуже голодний Бадді Гай – його трюком був довжелезний гітарний дріт, він починав грати ще на вулиці, а входив у клуб і підіймався на сцену вже в середині дивовижного соло. Старий Мадді не міг його не помітити — він відвіз його до себе додому, нагодував бутербродами, а наступного дня представив блюзову богему. Що ж, Мадді помер ще у вісімдесятих, мертві Гаулін Вулф, Альберт Кінг, Джон Лі Гукер, мертві практично всі, в 2015-му помер Бі Бі Кінг — і Бадді Гай залишається чи не єдиним визнаним блюзменом, що залишився у живих. Він досі гастролює і досі не просто записує блюз – він навчає новий світ блюзу. Остання на сьогоднішній день платівка Бадді Гая "The Blues Don't Lie" ("Блюз не бреше") вийшла минулого року.

Коли ж у наш час заходить мова про активних довгожителів того, що колись називалося "рок-музикою", то першими приходять на думку Пол Маккартні та Боб Ділан – 80 та 82 роки відповідно, а ще Мік Джаггер та Кіт Річардс, яким 80 "стукне" цього року. Про колегу Пола з "Бітлз" Рінго Старра, якому в липні виповниться 83, згадують рідше. Тим часом Рінго, найзнаменитіший і водночас недооцінений барабанщик у світі, активний і бадьорий. Він не лише регулярно їздить у тури зі своїм "All-Starr Band", а й випускає нову музику чи не частіше за Пола. Останнім часом Рінго, щоправда, вирішив (частково справедливо), що довгі альбоми, як такі, вже нікому не потрібні. Тому нові пісні Рінго випускає у спрощеному форматі EP – п'ять-шість пісень, щоб не надто відволікати слухача двадцять першого століття від месенджерів та новин у телефоні. Таких EP у Рінго виходить кілька на рік – і ці п'ять-шість пісень все ще несуть у собі стільки світла, святої наївності та тепла, що навіть зараз здається, що все було, є і буде добре.