Піти на піку. Dire Straits, Eagles та інші групи, які розпалися, досягнувши успіху

Dire Straits

У 1977-му, коли "Dire Straits" виступали по клубах і пабах Лондона, ніхто й подумати не міг, що вже через кілька років колектив збиратиме стадіони по всьому світу, а до середини наступного десятиліття стане одним із найпопулярніших гуртів планети. Гітарист, вокаліст і автор пісень Марк Нопфлер на той час вже не перший рік терзав інструмент і написав достатньо матеріалу – але майже змирився з тим, що слави і багатства йому своєю музикою не здобути.

До того ж, часи для тієї музики, яку любив і грав Марк, були не найкращі. Нопфлер був поціновувачем блюзу та кантрі, а також того особливого сплаву цих жанрів, який так добре вдавався у американського майстра з міста Талса, Джей Джей Кейла. Але у 1977-му місця на перших рядках хіт-парадів та перших шпальтах газет займав панк – і хоч вигляд у музикантів був досить обдертий, панками "Dire Straits" не були. Більше того, у кожного з них – у брата Марка, ритм-гітариста Девіда Нопфлера, у басиста Джона Іллслі, у барабанщика Піка Візерса – була денна робота перед виступами, просто для того, щоб зводити кінці з кінцями. Марк Нопфлер, наприклад, викладав англійську мову – тут зовсім не до панку, хоча в загальному звучанні гурту, незважаючи на блюзову основу з відтінком кантрі, була різкість і лаконічність, властива саме панк-колективам.

У будь-якому випадку, "Dire Straits" звучали так, ніби це вони щойно придумали в Лондоні кантрі-блюз-рок — у Штатах до кінця сімдесятих уже нікому не вдавалося досягти подібної свіжості в цих жанрах. Вони записали демо кількох нових пісень Нопфлера, і одна з плівок, з чорновою версією тієї самої "Sultans of Swing", потрапила до рук діджея "BBC Radio London" Чарлі Джіллетта — вже після того, як "Dire Straits" відмовив лейбл MCA, керівництво якого вважало цю музику невчасною. Але Джіллетт був у захваті і почав крутити демо-запис у себе в програмі на радіо. Через кілька місяців гурт уже мав у кишені контракт із лейблом "Vertigo" і записував у районі Ноттінг-Хілл свій дебютний альбом, чудову платівку з простою назвою "Dire Straits".

До альбому нарешті увійшла й остаточна версія "Султанів свінгу" — майже шестихвилинна захоплююча і зворушлива історія Нопфлера про клубний виступ старомодного джазового колективу, який грав із душею для нечисленної публіки, якій загалом було наплювати на їхню музику. Текст пісні справляв враження добре написаного оповідання, а гітари братів Нопфлерів додавали деталей, які були не в змозі передати слова — багаторазові соло Марка при цьому напрочуд вдало підкреслювала ритм-гітара Девіда.

Багатослівна "Sultans of Swing", що інтригує і бадьоро звучить, була видана як сингл в Британії в березні 1978 року — але тоді пісня залишилася непоміченою. І тільки після лютого 1979-го, коли сингл був виданий у США і посів у підсумку четверте місце в американському в хіт-параді, в рідній Англії публіка відволіклася від панку, пост-панку та диско, і звернула увагу на "Dire Straits". У Британії сингл теж у результаті увійшов до першої десятки – і публіка по обидва боки океану, оцінивши пісню, кинулася купувати перший альбом, який уже давно лежав на полицях магазинів.

На той час у гурту вже була готова друга платівка, альбом "Communique", яка побачила світ влітку 1979-го. По суті, диск був якщо не копією, то логічним продовженням дебюту – лише з респектабельнішим, розслабленішим звучанням (пісні записувалися вже не в Лондоні, а на Багамських островах). Того року гурт вирушив у перше американське турне, давши 51 концерт за 38 днів. На виступі в Лос-Анджелесі був присутній Боб Ділан, який був так захоплений грою Марка Нопфлера (який принципово не використовував гітарний медіатор), що відразу запросив Марка грати на записі свого нового альбому, який вийшов того ж року під назвою "Slow Train Coming" ". Над цим "християнським" альбомом Ділана, однією з найбільш натхненних його платівок, працювала половина "Dire Straits" — крім Нопфлера, в записі брав участь ще й барабанщик Пік Візерс.

На самому початку вісімдесятих Нопфлер відчув, що настав час щось міняти в рецептурі музики "Dire Straits". За допомогою саундпродюсера Джиммі Айовайна, який нещодавно працював над успішними альбомами Патті Сміт і Тома Петті, що звучали модно, пісні на третій платівці гурту, "Making Movies", звучали так, ніби це був дебют нового гітарного гурту. При цьому відчувалося, що ця "нова" група однаково надихалася як старою школою, так і сучасниками "нью-вейва".

Девід Нопфлер, невдоволений такими новаціями, пішов із "Dire Straits" – почалася нескінченна чехарда з приходом та відходом гітаристів, клавішників та барабанщиків. Єдиними незмінними учасниками гурту залишалися Нопфлер та басист Джон Іллслі – Марк, як завжди, писав усі пісні гурту. Після задумливого та атмосферного альбому "Love Over Gold" 1982-го, який був максимально далеким від першої платівки колективу, "Dire Straits" взялися за платівку "Brothers in Arms" — один з перших альбомів, повністю записаних за допомогою цифрових технологій. На той час якість звуку турбувала Нопфлера не менше, ніж якість самих пісень – а "цифра" в середині вісімдесятих здавалася логічним і природним кроком уперед у цьому сенсі.

Можливо, Нопфлер перестарався. Альбом "Brothers In Arms" вийшов аж надто вивіреним, відполірованим, і позбавленим таким чином будь-яких шорсткостей, що пожвавлюють музику. Але сам матеріал був чудовим і хітовим — і альбом став розкуповуватися в гігантських кількостях, до того ж ставши першим записом, який був проданий тиражем у мільйон екземплярів на компакт-диску, тодішньому новомодному аудіоносії.

"Brothers In Arms" зайняв перше місце в Британії та Штатах, а також звучав безперервно в кожному магазині, що торгує CD — демонструючи переваги "цифри", яка не скрипіла і не шаруділа. Альбом зробив "Dire Straits" суперзірками. Гурт вирушив у грандіозний світовий тур – виступивши у ста містах планети. Після завершення туру в 1986-му концертами в Австралії, Нопфлер, який був не готовий до такого повального успіху та затребуваності, спочатку взяв паузу, а потім, у 1988-му, оголосив про розпуск гурту.

Через два роки Марк, проте, не витримав, і знову зібрав "Dire Straits" — гурт виступив на фестивалі в Небуорті у 1990-му, а наступного року був випущений останній альбом "Dire Straits", платівка "On Every Street", Яка користувалася популярністю, але успіх був помірним у порівнянні з "Brothers in Arms". Наступний світовий тур остаточно переконав Нопфлера відмовитися від гучного імені Dire Straits і зайнятися виключно сольними проектами під своїм власним ім'ям. З тих пір він грає тільки те, що йому до душі, не мучить себе спробами вигадати новий глобальний хіт і взагалі звільнив себе від обов'язку "тримати марку" "Dire Straits". Що ж, тим приємніше слухати іноді його сольні альбоми, які абсолютно позбавлені комерційного потенціалу, але пішли на максимальну глибину в кореневу американську музику, що спочатку надихала Нопфлера.

The Spiders from Mars

"Павуки з Марса" — так називався акомпануючий склад Девіда Боуї на початку сімдесятих, але барабанщик Мік Вудмансі, басист Тревор Болдер і особливо гітарист Мік Ронсон були чимось набагато більшим, ніж просто акомпаніаторами Боуї. Саме в цей період Боуї став справжньою зіркою – після комерційних невдач перших альбомів та єдиного хіта 1969 року, тепер класичної "Space Oddity".

Усі майбутні "Павуки" вже грали разом із Боуї на чудовому, але все ще не оціненому на той час публікою альбомі 1971-го року "Hunky Dory". Історія про космічного прибульця Зіггі Стардаста, що став рок-зіркою на Землі разом зі своїм гуртом "The Spiders From Mars", була придумана Боуї трохи пізніше і стала основою альбому "The Rise and Fall of Ziggy Stardust and the Spiders From Mars" — Зліт і падіння Зіггі Стардаста і Павуків з Марса. Це була максимально ефектна, мелодійна та хітова рок-пластинка – за допомогою цього матеріалу, натхненого творчістю письменника Вільяма Барроуза, фільмами Кубрика "Космічна одіссея 2001 року" та "Заводний апельсин", а також музикою тодішнього героя Девіда, Лу Ріда можна було створювати міф, і Боуї його створив.

Але для створення міфу про Зіггі потрібний був не лише альбом – були потрібні концерти. Живі виступи Боуї та "The Spiders From Mars" були справжньою рок-виставою, хоча в жодному театрі світу на початку сімдесятих публіка не реагувала так бурхливо на те, що відбувається на сцені. Звук "Павуків з Марса" став ще більш впізнаваним, відточеним і в той же час "інопланетним" на наступному альбомі Боуї — платівці "Aladdin Sane", яка хоч і не була вже історією космічного прибульця у прямому розумінні, була записана Девідом все ще в образ Стардаста. Боуї описав тоді альбом фразою "Зіггі їде в Америку" — пісні для платівки були написані під час американського туру Боуї та "Павуків з Марса" 1972-го.

1973-го "Aladdin Sane" посів перше місце в британському хіт-параді і увійшов до двадцятки найкращих у Штатах — але Боуї вже було не по собі від створеного ним самим персонажа. Йому було все важче знову перетворюватися з марсіанина на молодого англійського джентльмена, чоловіка та батька дворічної дитини, зійшовши зі сцени – Девід почав серйозно побоюватися за своє психічне здоров'я.

Боуї вирішив покінчити з Зіггі — а заразом і з "The Spiders From Mars". У фіналі аншлагового концерту в лондонському "Хаммерсміт Одеон", останнього шоу британського туру, коли Боуї (або Зіггі) та "Павуки" були в зеніті слави, Девід звернувся до тихої аудиторії з промовою. "Це був один із наших найкращих турів. З усіх концертів саме цей залишиться в нашій пам'яті найдовше – не лише через те, що це останнє шоу в турне, а ще й тому, що це взагалі останній наш концерт. Дякую" — заявив шанувальникам Боуї та відкланявся. Фани, вважаючи, що Девід назавжди йде зі сцени, сприйняли новину як справжню трагедію – порівнянну лише з розпадом "Бітлз" кілька років тому. Але чарівні сімдесяті для Боуї тільки починалися — правда, вже без "Павуків з Марса" та їхнього космічного глем-року.

Eagles

Взагалі-то, до "Eagles" і Лінди Ронстадт жанр "кантрі" не був таким надпопулярним на всій території Штатів (хоча завжди користувався попитом і любов'ю на Півдні), вже не кажучи про весь інший світ. По суті, "Eagles" і не грали ніколи кантрі в чистому вигляді (у першій половині сімдесятих цим займався, наприклад Грем Парсонс), це був кантрі-рок, і чим більше саме "року" ставало в музичному багажі "Іглз", тим швидше зростала популярність гурту.

Але в 1971-му, коли познайомилися незмінні лідери майбутньої групи, барабанщик Дон Генлі та гітарист Гленн Фрай, до розкішних номерів "Готелю "Каліфорнія" було ще далеко. І Генлі, і Фрай успішно пройшли у Лос-Анджелесі прослуховування (перший прибув із Техасу, другий – з Мічигану) на вакантні місця в акомпануючу групу тієї самої Лінди Ронстадт, але вже під час першого ж туру разом з Ронстадт обидва загорілися бажанням створити свою власну групу Лінда не стала заперечувати, а навіть порадила їм звернути увагу на гітариста Берні Лідона, який нещодавно грав у "The Flying Burrito Brothers", які були піонерами кантрі-року, разом із згаданим Гремом Парсонсом.

До тріо Генлі, Фрая та Лідона приєднався басист Ренді Майснер, а пізніше з'явилася й назва "Eagles" — коли під час поїздки до пустелі Мохав з великим запасом текіли Гленн Фрай вигукнув саме це слово, побачивши в небі орлів. Першу платівку каліфорнійські "Іглз" записували не в Лос-Анджелесі, а в Лондоні. Продюсер Глін Джонс був захоплений тим, як учасники гурту здатні співати на чотири голоси. Тому основний акцент при записі був зроблений не тільки на те, як Берні Лідон чудово справлявся, крім гітари, з банджо та добро, а й на чудові вокальні гармонії. Генлі і Фрай додавали необхідного рок-н-рольного забарвлення — і в результаті дебютний альбом "Eagles" не міг не сподобатися публіці.

Наступна платівка, концептуальний альбом "Desperado" 1973-го, щось на кшталт "вестерна для вух", проте, мав менший успіх. Група засвоїла урок, наступна платівка On the Border була дещо простішою і містила перший хіт групи номер один – пісню Best Of My Love.

Група вийшла на новий пік популярності з дуже ретельно записаним, чудово зіграним і ідеально заспіваним альбомом "One of These Nights" — останньою платівкою, в роботі над якою брав участь Берні Лідон, який незмінно відповідав за "кантрі-складову" у формулі групи, що здається такою важливою спочатку. Йому на заміну прийшов гітарний герой Джо Волш, колишній учасник гурту "James Gang" — саме його не просто віртуозні, а ще й драматичні та винахідливі гітарні соло прикрасили платівку "Hotel California". Цей альбом "Іглз" записували півтора роки — він став справжнім комерційним монстром і тим, що називається терміном "класика року". Точніше, таких "монстрів" у 1976-му році "Іглз" випустили кілька — першою була збірка хітів "Their Greatest Hits (1971-1975)", що продалася в результаті дивовижним тиражем у 38 мільйонів екземплярів, настільки близька і зрозуміла виявилася сучасникам. Що ж до "Готелю", то в одних лише Штатах було продано понад 26 мільйонів екземплярів платівки, до того ж диск був номінований на "Греммі" у категорії "Альбом року".

Платівка "The Long Run" 1979-го, над якою "Eagles" корпіли два роки, мала майже такий же успіх, при цьому група постійно гастролювала — і в окремих учасників, особливо у Гленна Фрая та гітариста Дона Фелдера, який грав у групі з 1974 -го року, почали здавати нерви 1980-го, на концерті в Лонг-Біч, Каліфорнія, Фрай і Фелдер були зайняті не так виконанням пісень, як численними погрозами один одному. Було зрозуміло, що більше гурт виступати і записуватись не буде.

У вісімдесятих на питання про возз'єднання, екс-"Іглз" відповідали щось на кшталт "коли рак на горі свисне", буквально англійською — "when the hell freezes over", тобто "коли замерзне пекло". Що ж, пекло замерзло у 1994-му, коли відбувся перший реюніон гурту і був випущений концертний альбом із чотирма новими студійними номерами – який так і називався, "Hell Freezes Over". У новому столітті були нові возз'єднання, і навіть повноцінний студійний альбом – досить переконливий реліз The Long Road Out Of Eden на двох компакт-дисках.

The Clash

Якщо англійський панк колись мав совість, то цією совістю були "The Clash". У 1977-му вони були панк-групою номер два після "Sex Pistols", але коли ті розвалилися вже наступного року після єдиного альбому та катастрофічного туру по Штатах, то "Клеш" стали буквально уособленням панку. Мало того, їхній менеджмент в особі Бернарда Роудса, а також креативники рекорд-лейблу активно просували ідею щодо того, що "The Clash" на той час — "єдиний гурт, який щось означає". І вони були не такі вже далекі від істини.

Практично весь матеріал гурту писали два гітаристи – Джо Страммер (який, до того ж, найчастіше й співав ці пісні) та Мік Джонс. Незмінним басистом "Клеш" був довготелесий Пол Сімонон. Пол спочатку пробувався у групу як вокаліст – ще до того, як Мік Джонс та Бернард Роудс помітили в одному з лондонських пабів лідера місцевого колективу "The 101ers", того самого Страмера. Потім Джонс переконав Симонона стати басистом (дуже добре він виглядав з інструментом, ще не вміючи на ньому грати), і вже разом вони пішли ще раз дивитися на Страмера — а пізніше навіть зустрілися з ним на лондонській біржі праці. Вигляд у майбутніх колег був такий, що Джо подумав, що ті збираються привласнити його щойно отриманий гонорар – і вже прикидав у думці, що першим вдарити варто більш худорлявого на вигляд Джонса.

Тоді нормальної розмови не вийшло – і лише Бернарду Роудсу вдалося потім пояснити Джо, що вони хочуть, щоб він пішов зі своїх The 101ers і приєднався до нової групи. Роудс дав Страммеру 48 годин на роздуми – і той погодився за добу. На його рішення піти зі свого колективу, який грав відносно нешкідливий, застільний паб-рок, головним чином вплинуло те, що на початку 1976-го він потрапив на один із перших концертів "Секс Пістолс" — як і Джонс трохи раніше за нього. Молоді люди тоді ясно зрозуміли, що все, що вони грали раніше, має залишитись у минулому – наступала нова ера. Почалися перші репетиції "The Clash" у лондонських сквотах — і Страммер відразу ж показав себе, додавши потрібних штрихів у пісню Джонса "I'm So Bored With You" ("Мені так нудно з тобою"), яку він написав про свою дівчину. Джо сказав, що так не піде, і що у приспіві треба співати "I'm So Bored with USA"

Якщо перший альбом "Клеш", випущений 1977-го, був справжнім панк-маніфестом, який не поступався платівці "Секс Пістолс", то наступний за ним реліз "Give 'Em Enough Rope" був уже панк-роком у буквальному значенні чи навіть "рок-панком". Тоді музиканти "The Clash" (за ударну установку на той час уже сів чудовий барабанщик Топпер Хідон і утворився класичний квартет – Страмер, Джонс, Симонон, Гідон) згадали про музику, яку слухали в ранній юності, від "Бітлз" та "Ролінг Стоунз" до "The Who" і "The Yardbirds". Це насторожило панк-пуристів, але з іншого боку послужило нагадуванням про те, що панк – це ще й музика, а не лише позиція.

Тим не менш, ніхто не очікував від "The Clash" такого стрибка вище за голову, який вони зробили в 1979-му році, випустивши подвійний альбом "London Calling". Цей приголомшливий запис можна було б назвати і ідеальним рок-альбомом, і панк-роком, що досяг не тільки зрілості, а й досконалості – але "London Calling", як показав час, був чимось ще більшим. Страмер, Джонс та інші довели, що й музика – це просто гроші і "зоряність", а сенс життя і спосіб вижити, можна сміливо братися за будь-який стиль і робити його власним. На цьому альбомі "Клеш" грали і реггей, і рокабілі 50-х, і багато чого ще – і все це звучало так, ніби від нових пісень залежало життя не лише учасників гурту, а й їхніх шанувальників. По суті, "The Clash" заново винаходили рок-н-рол — не дарма обкладинка платівки, що зображувала Симонона за секунду до того, як він шарахне своїм басом об сцену, була відсиланням до того, як був оформлений дебютний альбом Елвіса Преслі в 1956-му.

Пісня Train in Vain, заспівана Міком Джонсом і додана на альбом в останній момент, стала хітом у Штатах – чим англійські панки до The Clash не могли похвалитися. Але це був лише початок найцікавішого розділу в історії "The Clash". 1980-го вони випустили потрійний альбом "Sandinista!" — Комплект з трьох вінілових пластинок, що містять 36 захоплюючих треків, натхнених різними стилями, від фанку, реггей і ска до диско, даба, каліпс і навіть репа. Музика, яка вплинула на "The Clash" на той час була переважно "клубною", але в наступні роки почала захоплювати все більше шанувальників у всьому світі – тому той факт, наскільки свіжо та актуально звучить "Sandinista!" сьогодні, більше 40 років по тому, не здається таким дивовижним.

Цей альбом, будучи відверто експериментальною роботою, проте, не припадав пилом на полицях – але, задумуючи наступний диск "Combat Rock", "Клеш" вирішили знову стати простіше і лаконічніше. До цього рішення музиканти дійшли далеко не одразу. Альбом записувався в Нью-Йорку — і Мік Джонс, який жив у місті окремо від решти зі своєю дівчиною, хотів, щоб "Combat Rock" був подвійним альбомом, з розширеними, "танцювальними" міксами. Решта ж була за те, щоб платівка була більш цілісною, зібраною та хітовою – і в результаті 77-хвилинний подвійний альбом був урізаний майже вдвічі.

Платівка була випущена в травні 1982-го року і виявилася найуспішнішим у комерційному плані записом "The Clash", потрапивши до першої десятки хіт-парадів по обидва боки Атлантики. У Штатах було продано більше мільйона екземплярів платівки, а сингл із піснею "Rock the Casbah", складеною барабанщиком Топпером Гідоном, посів восьме місце в американському хіт-параді. Одним із покупців платівки був і юний Курт Кобейн, який не раз потім називав "Combat Rock" серед найулюбленіших альбомів.

"Клеш" несподівано для себе стали героями американських стадіонів — і тут же почалися серйозні проблеми. Спочатку групі довелося розлучитися з Гідоном, на якого було вже важко покластися через його зростаючу наркотичну залежність. Спочатку його замінив барабанщик Террі Чаймз, який брав участь у записі першого альбому гурту, потім – Пітер Говард. Але відхід Гідона був початком кінця "The Clash" — слідом за ним пішов Мік Джонс, чого хотіли і Страмер, і Симонон, які перестали знаходити з ним спільну мову.

Під вивіскою "The Clash" було випущено ще один альбом – платівка "Cut the Crap" у 1985-му році. У її записі з "класичного" складу брав участь лише Страммер — про існування альбому воліли не згадувати не лише шанувальники "Клеш", а й сам Джо, який дуже невтішно відгукувався про "Cut the Crap" до самої смерті 2002-го. Наступного року, у 2003-му, "Клеш" було введено в "Зал слави рок-н-ролу" і тоді ж з'явився чудовий "посмертний" диск Страмера та його гурту "The Mescaleros", платівка "Streetcore". Так могли б звучати The Clash на початку двадцять першого століття — якби вони були разом.