Укрмен, воїн АТО і козак-характерник. Яких супергероїв пропонують українські комікси

Комікси або ж мальовані історії як окремий вид мистецтва з'явилися, ясна річ, задовго до ХХ століття (причому практично кожна національна література мала свій різновид мальованих історій – і частина з них зародилась ще в Середньовіччі!). Але саме ХХ століття стало тим періодом, коли виник найбільший попит на комікси – причому далеко не лише серед дітей, а й навіть серед дорослих. І це зовсім не дивно. На зламі століть німецький філософ Фрідріх Ніцше символічно оголосив, що Бог помер – і практично вся перша половина ХХ століття це підтвердила. Світоглядні злами (які й окреслив таким чином "богоборець" Ніцше) вилилися в суттєві соціальні зміни та зрештою дві великих війни – в ці буремні часи людство як ніколи потребувало опори, а старі схеми, включно з релігією, в якийсь момент перестали працювати. І як вийшло людство з цієї ситуації? Правильно, перестало чекати нових богів, а взяло й створило їх самотужки. За власними, як то кажуть, образом і подобою.

Невипадково чи не найкласичніший комікс-герой – Супермен – виник 1938 року і став неабияк популярним у роки Другої світової війни. Прибулець із планети Криптон іще трохи міг асоціюватися з класичною "позаземною" божественністю, проте наступні супергерої, з якими не забарилась комікс-індустрія, що далі, то більше виявлялися людьми, схожими на своїх читачів. І що далі, то більше їхні суперсили (і супервідповідальність, що, як відомо, приходить разом із ними) обтяжували їх – так супергерої почали ставати ще й амбівалентними у своїх вчинках, тривожними, а то й психічно хворими. Окрім того, далеко не всі нації з часом почали "влаштовувати" американські супергерої в кольорових костюмах: з'явився запит на "своїх", вирощених на власній культурі та власних проблемах. Нагодилися й класичні європейські героїчні епоси, і фантазія творців мальованих історій – чим тобі не нова міфологія?

Нині маємо калейдоскоп супергероїв та супергероїчних сюжетів на всі кольори, смаки, декорації й складності характерів та конфліктів. Хай які з цих персонажів ближчі чи зрозуміліші саме нам, варто пам'ятати: супергерої на сто відсотків є продуктом культури та світогляду, в яких виникають. І задовольняють відповідні запити. Ера віри сильних дядьків із інших світів, які все порішають замість нас, канула в небуття разом із війною та поствоєнням, ера складних, депресивних персонажів, які, хоч і наділені суперсилами, навіть самі за себе не надто здатні щось порішати – потроху також. Так, зокрема, сталося в американській культурі, на "батьківщині" супергероїки в її найпоширенішому уявленні. А що маємо у нас, в Україні?

Українська комікс-індустрія розвивалась, ясна річ, не так системно, як американська, бельгійська чи французька. Менше свободи у потенційних авторів, ідеологічні обмеження, вічна "неначасність" – чимало різних обставин ставали на заваді. Але можемо цілком упевнено говорити, що з початком 1990-х років у ній почали відбуватися суттєві зрушення. Якось українці пережили майже ціле турбулентне ХХ століття без власного національного супергероя – але в дев'яностих нам із очевидних причин він неабияк знадобився. На щастя (чи й на жаль), наша реальність і до сьогодні дає нам достатньо матеріалу для створення таких мальованих історій. І вони нарешті створюються – що далі, то більше. Не всі ці комікси однаково якісні, проте всі можуть стати гарним матеріалом для того, щоб зрозуміти, який він – український супергерой, якого ми потребуємо. Чи на якого заслуговуємо.

Князь Святослав ("Святослав і вікінг" Ігоря Баранька, 1993 рік)

Не ми перші й не ми останні, хто звернувся по супергеройські образи до звитяжного національного минулого. Князь Святослав, чи не найславніший вояка з усіх князів Київської Русі й прапредок іще одного клану українських супергероїв – козацтва (ясна річ, до нього ще повернемося), просто-таки скроєний під національного супергероя (хоча, як свідчить історія, часто бував на коні, але опинився зрештою під конем). Ігор Баранько, один із перших коміксистів незалежної України, саме цей образ бере за основу свого мальопису. Але його Святослав – аж ніяк не войовничий, а цілком собі карикатурний.

Звитяжний князь і гроза половецьких ханів у коміксі Баранька – вкрай розгублений воїн (як і все його військо, значно більш ласе до бенкетів і підглядання за жінками, аніж до боротьби з ворогами), залежний від думки мами (подивилась би я на вас, якби вашою мамою була княгиня Ольга!), та й від героїки тут лишаються радше випадковості. Але такий князь Святослав, який і естетично, і текстово нагадує нам то "Енеїду" Котляревського, то мультики чи комікси про Астерікса й Обелікса – справді веселий і іронічний, симпатичний і виписаний із помітною любов'ю. Та й, чесно кажучи, не дивно, що саме такий супергерой з'явився в наших дев'яностих: у таких обставинах лишається хіба посміятися.

Козак Буйвітер ("Буйвітер" Костянтина Сулими, 1995 рік)

Втім, без класичних супергеройських сюжетів також не обійшлося – тим паче що саме в цей час в Україні нарешті з'явилась можливість для перегляду власного історичного минулого. "Буйвітер" – це в найкласичнішому сенсі спроба створити образ національного героя-визволителя за всіма канонами супергеройського коміксу. Спочатку Буйвітер (який радше є збірним образом, аніж заснований на реальному прототипі – як і козак Голота з однойменної думи) визволяє селян із турецького полону, блискаючи суперменівською усмішкою й просячи вчорашніх полонених бути надалі обачнішими. Потім вступає у протистояння з могутнім ворогом, наділеним магічними силами, – ханом Хіз-Гіреєм, ясна річ, перемагає його… а далі ще й з'ясовується, що цей легендарний персонаж – значно ближче до сучасних українців, ніж може здатися. Тут вам і видовищні бої, і насичена кольористика, і сталеві мечі та міцні м'язи – просто-таки "за рецептом" зроблений комікс. І "рецепт" спрацював! "Буйвітер" зажив неабиякої популярності в свої часи, і видавці навіть розпочали роботу над новим коміксом, про Тараса Бульбу, але в життя цей задум до кінця так і не втілився.

Козаки–характерники та міжгалактичні мандрівники ("Даогопак" Максима Прасолова та Олексія Чебикіна, 2012–2016 роки, "Чуб" Олександра Ком'яхова, 2013 рік)

Протягом наступного десятиліття україномовна комікс-індустрія фактично перебувала в режимі застою. Українська масова культура в цей час активно переорієнтувалась на російський ринок – тому те, що виходило, було здебільшого російськомовним, часто невисокої художньої якості, та й очевидно, що ні про яких українських національних героїв ітися тут не могло. Ситуація змінюється на початку 2010-х, що прикметно – практично впритул до подій Революції Гідності. 2012 року у видавництві Nebeskey з'явився перший том коміксу "Даогопак" Максима Прасолова та Олексія Чебикіна про козаків-характерників із магічного ордену бойових мистецтв – і тема національної супергероїки відродилась, щоправда, вже з посиланням не на американські комікси, а на японську мангу. Серія "Даогопак" стала популярною і виходила аж до 2016 року.

А 2013 року Nebeskey видають мальопис "Чуб" Олександра Комʼяхова. І це не просто черговий комікс про козаків – це козацька космоопера! Козак Чубенко, як усякий класичний супергерой, має кохану на ім'я Калина, вірного коня – космічного штурмана Орлика та місію врятувати світ у вільний від неробства час. У космосі. Тут так само не бракує динаміки та видовищності, місцями присутня й стімпанк-естетика – краса і сила. Чимало читачів коміксу нарікають на недостатню пропрацьованість сюжету порівняно з картинкою, але, як на мене, цього сюжету підлітковій авдиторії (а саме на неї, а не на дорослу, орієнтований комікс) цілком вистачить.

Укрмен ("Укрмен" Федора Левченка та Анатолія Тягура, 2018 рік)

А от зараз жарти, карикатури й космофантазії варто відкласти вбік: все дуже-дуже серйозно. Вперше Укрмен – перший і справжній український супергерой, як заявляли його творці – з'явився ще на фестивалі Kyiv Comic Con 2017 року. Просто-таки власною персоною і навіть у супроводі двох гарненьких асистенток. І сфоткатися можна було, так – от тільки коміксу на той момент іще не було. Багато в кого ця вбивча серйозність викликала усмішку, але дехто таки почав очікувати – що ж вийде під обкладинкою першого справжнього коміксу про супергероїв. І після низки гучних "передпрезентацій", інтерв'ю та інших маркетингових заходів комікс таки вийшов 2018 року…

…і виявився десь настільки ж українським, як будь-який класичний комікс про Супермена. Київ, де відбуваються події, виглядає значно більш схожим на Нью-Йорк. Фабула коміксу цілком вкладається в класичну схему "супергерой проти суперзлодія з дещицею магії й нанотехнологій". Нічого, що вказувало б на українське походження історії (окрім імені героя та його жовто-синього вбрання), тут не знайти – тому, на жаль, комікс виглядає вторинно й не виправдовує ані масштабної маркетингової кампанії, ані самого суперсерйозного налаштування. Певно, наслідувати заокеанські схеми, що спрацювали в 50-х роках минулого століття, у 2018 році – так собі ідея. Ну, але в декого хоч фоточки гарні лишились.

Герої серед нас (серія коміксів "Кіборги", 2020 рік, "На великій землі" Артема Чеха та Беати Куркуль, 2021 рік)

А от події 2014-го й наступних років української історії різко змістили супергеройський "компас" у бік абсолютно реальних людей, що борються з ворогом не в давньому минулому і не в далеких галактиках, а тут і тепер. Назріла необхідність не лише у вшануванні цих людей, а і в міфологізації цього фрагменту травматичної та болючої історії. Воїни АТО – наше нове козацтво й наші супермени водночас. В історіях, що з'являються в тому числі і у вигляді мальописів, бачимо весь спектр класичного супергеройського конфлікту: велика сила, з якою приходить велика відповідальність, одиничні персонажі, в руках яких опиняється доля тисяч і мільйонів – але й біль та важкість тягаря, не супергероїчна, а навіть занадто людська. Бо ці герої – справді одні з нас. А комікси про них, цілком імовірно, читатимуться наступними поколіннями так, як ми нині читаємо комікси про козацтво – і це правильно. І за законами жанру, і за законами історії.

Чи з'явиться колись у українського народу супергерой – "бог із машини", що крила одягає, всім допомагає й вирішить усі проблеми? Скільки б не з'явилось на цю тему історій, написаних, розказаних чи мальованих – навряд. Але мріяти, як і вправлятися в міфотворчості – не гріх. Зрештою, в таких історіях, навіть якщо не вдивлятися в них дуже пильно, бачимо ми завжди самих себе – ким були, є і будемо.