Українська школа: СРСР назавжди

Це була єдина переможна реляція міністерства - особливо виразна на тлі відсутності шкільних автобусів та підручників для деяких класів. Та й її підпсувала публікація "посібника з патріотичного виховання", від якої міністру особисто довелося відхрещуватися, як від чортівні.

Втім, виявилося, що посібник - не просто смішний епізод на тлі того, що в школі вважається "патріотичним вихованням". Наприклад, там дотепер існує та користується популярністю такий напівзабутий з мого власного шкільного дитинства різновид заходів, як "конкурс пісні і строю".

Спочатку, побачивши юних гімназистів, які марширували на шкільному подвір'ї, я подумала, що це жарт. Вони дійсно виглядали смішно, ці маленькі "ботаніки", якими намагається командувати такий самий "ботанік", але трохи більший. Маленькі стояли у нерівній шерензі, похмуро дивилися в землю і, здавалося, навмисно виконували команди будь-як. "Товариш командир" (так називали присутні більшенького "ботаніка" в інтелігентській гімназійній формі) стискав кулаки, закочував очі, щось цідив нерозбірливе крізь зуби, але будь-яке намагання гримнути на меншеньких "ботаніків" викликало у відповідь плач, який відразу підхоплювало кілька голосів.

Спостерігати за цим було так смішно, що я не відразу зрозуміла, що відбувається. А коли зрозуміла, плакати схотілося вже мені.

Бо відбувалася підготовка до шкільного конкурсу пісні і строю. Старшокласники готували молодших до першого публічного виступу, в рамках заявленої міністром освіти "концепції патріотичного виховання". Тобто "військово-патріотичного", якщо бути точним. Заради справедливості, скажу, що конкурс пісні і строю - як показало невеличке дослідження - відбувається в школах цілої України вже певний час. Це вже, як повідомили мені в школі, "традиція". Я не втрималася і зазначила, що традиція ця - радянська. На що мені твердо відмовили: ні, це наша традиція. І чомусь послалися на УПА.

Я не надто сильна в історії Визвольних змагань, але мені чомусь здається, що саме УПА навряд чи приділяла багато уваги маршируванням на плацу. Вони воювали - в них не було часу на дурниці. Проте я закінчувала звичайнісіньку радянську школу. Тому мене важко переконати в тому, що конкурс пісні та строю - це не радянська традиція.

В радянській школі в подібних практиках був цілком очевидний сенс. Під виглядом "віськово-патріотичного виховання" та "підготовки до несення військової служби" у школярів вколочували дисципліну. Яка зводилася до звички автоматично виконувати команди і сприймати довколишній абсурд як належне. Радянська школа цілком відверто "кувала" майбутніх гвинтиків Системи, які у воєнний час швидко і без зайвих сумнівів перековувалися на гарматне м'ясо. І, до речі, сам це формулювання "військово-патріотичне виховання" родом з радянських часів, коли саме поняття патріотизму було мілітаризоване, а мірою любові до батьківщини було вміння розбирати та складати автомат Калашнікова.

До речі, зацікавившись нашим сучасним "військово-патріотичним вихованням" я знайшла у типовому сценарії "Свята захисника вітчизни" окрім конкурсу пісні і строю, ще й цю незабутню розвагу заняття: автомат Калашнікова із зав'язаними очима під секундомір.

Конкурс пісні і строю, записаний чомусь у реєстр "військово-патріотичних заходів" насправді не має жодного стосунку не тільки до українських традицій, але також до війни. Шикування, карбування кроку, виглядання "грудей четвертої людини" під час рівняння - все це балетні па, а не "військова підготовка". "Шагістика" - найбільш безглузда з усіх "парамілітарних" практик. Ця муштра (наплє-чо! цельсь! плі!) мала сенс у часи лінійної піхоти, яка мала одночасно, за командою стріляти, перезаряджати і знову стріляти. Це вміння, схоже, втратило свій практичний сенс ще за часів Першої світової. Любов до парадних маршів лишилася тільки в тоталітарних державах з їхньої любов'ю до мілітарної естетики. Такі марші полюбляли в Італії за часів дуче, в Третьому рейху, в СРСР, а нині - в Росії, Китаї та Північній Кореї. Так, костюмовані паради полюбляють і в європейських країнах - але там це саме костюмовані паради, щось на кшталт карнавалу, а не "неодмінна складова віськово-патріотичного виховання". І діти беруть в них участь хіба в якості глядачів.

Школа в більшості цивілізованих країн є принципово "демілітаризованою зоною". І це, до речі, не заважає патріотичному вихованню. До речі, десь півроку тому великого шуму у соцмережах наробив костюмований парад у Росії, де маленьких дітей одягли в форму часів Великої вітчизняної і прогнали вулицями маршевим кроком.

Тоді, пам'ятаю, всі засуджували батьків, які власних дітей з малого віку "пакують у солдатики". Наша школа робить, виявляється, те саме. Інакша тільки форма: "всі джури мають бути одягнені у вишиванки, шаровари (можна - темний низ) та папахи" - це з постанови щодо проведення конкурсу пісні і строю в одному з українських провінційних містечок. Може, заклик до будь-якої демілітарізації у країні, яка воює, видається невчасним. Але для дитинства можна, як на мене, зробити виняток. Демілітаризація дитинства - школи, дитячого садка (так, там теж) - має бути одним пунктів звільнення від комуністичного минулого.

За бажанням вони можуть брати участь в організаціях, які "готують до військової служби". Але поза школою. Кінець кінцем, в нас для цього є "Пласт". А кому цього здається мало, хай відроджує ДОСААФ - якщо вже радянська традиція кадрової підтримки армії та флоту спокою не дає. А в школи зовсім інші функції.

В ідеалі, зрозуміло. Бо школа - така, яка вона є - лишається заповідником радянської доби. Все, що вона може робити - намагатися залити нове вино у старі міхи. З прогнозованим результатом. Сама наша школа є тим самим "старим міхом". Але не хоче цього визнавати, намагається мімікрувати під вишиванки - але весь час сама себе зраджує. Вона, як і раніше, виховує найперше дисциплінованих виконавців.

Декомунізації потребує не мапа і не фасади будинків. Їх найперше потребує школа. І почати можна з простих, але дієвих речей - повної відмови від будь-яких "спадкових" форм виховної роботи. Бо будь-яка з цих форм здатна до невпізнаваності спотворити навіть найшляхетніший зміст. Подивіться хоча б на примусові "патріотичні" заходи і подумайте, чи можна примусити до любові.