Україна – нова Югославія? Як кіно про війну на Донбасі здобуває перемоги на міжнародних фестивалях

У World Cinema Dramatic Competition (Конкурс світового ігрового кіна) престижну нагороду отримала українка Марина Ер Горбач за "Клондайк" (Україна-Туреччина), а у секції World Cinema Documentary (Конкурс світової документалістики) — данський документаліст Сімон Леренґ Вільмонт за докудраму "Будинок зі скалок" (Україна-Данія-Швеція-Фінляндія)

Марина Ер Горбач народилася в Києві 17 липня 1981 року. Випускниця Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого (майстерня Миколи Мерзлікіна), а також Школи режисерської майстерності Анджея Вайди. Членкиня Європейської кіноакадемії. Раніше вона випустила три повнометражні роботи, так само зроблені в україно-турецькій копродукції: "Гарчання чорних псів" (2009), "Люби мене" (2013), "Омар і ми" (2019), але саме "Клондайк" став першим фільмом, що отримав настільки вагомий приз.

Фільм розповідає про рядову родину, яка опинилася в епіцентрі подій після катастрофи рейсу MH17 "Малайзійських авіаліній", збитого російською ракетою 17 липня 2014 р. над селом Грабове Донецької області. Головні герої фільму — Ірка (зірка картини Наталі Ворожбит "Погані дороги" Оксана Черкашина) і Толік (Сергій Шадрін, який помер незабаром після завершення зйомок) очікують народження свого первістка, однак війна вривається в їхнє життя.

Назва фільму апелює до "золотої лихоманки" в канадському Клондайку; Донбас же постає в Ер Горбач епіцентром згубної "воєнної лихоманки", і, на відміну від канадського безуму збагачення, який тривав лише кілька років, війна триває вже восьмий рік і нема їй кінця. Свою картину режисерка присвячує жінкам – які страждають у війні найбільше.

Фільм починається на чорному екрані, і ми чуємо діалог між Толіком та Іркою, котрі обговорюють, чи варто встановлювати велике вікно у вітальні, щоб закрити діру в стіні їхнього будинку. Перший кадр ідилічний – південний пляж з пальмами, але це лише шпалери. Діра в стіні спричинена випадковим ударом гранати, і крізь неї видно мальовниче нескінченне поле – не згірше тих пальм. Ірка вперто тримається за мрію про сімейне щастя: залишити будинок, в який вона вклала стільки праці й любові, для неї було б зрадою. Навіть незважаючи на той вибух, на прихід окупантів, на вмовляння чоловіка, Ірка доглядає оселю, витирає пил з канапи та заспокоює налякану корову.

Але настає проклятий день, 17 липня. Ірка бачить репортаж про збитий літак по телевізору і недовірливо запитує: "Чи справді буде війна?"

Першою жертвою для молодої родини стає заклякле тіло пасажира в кріслі, що падає просто на те прекрасне поле. Шматок фюзеляжу літака стирчить із землі, мов сюрреалістичний монумент загиблим. Приїздять родичі жертв катастрофи. Хтось із них вірить, що їхня дочка досі жива. По полю соняхів (яка страшна іронія – саме натюрморт із соняхами є найзнаменитішою картиною голландського генія Ван Гога) розкидані чорні мішки з рештками загиблих. Одна з найбільш моторошних сцен – реальна зйомка того, як бойовики, не змигнувши оком, мародерствують на місці трагедії, розтягуючи всі вцілілі більш-менш цінні речі.

Ірка, як і її імпульсивний молодший брат Юрік (Олег Щербина, "Черкаси"), налаштована проукраїнськи. Хоча Юрік засуджує Толіка як сепаратиста, правда в тому, що той взагалі мало цікавиться політикою. Але зрештою політика зацікавлюється ним. Божевілля війни, цей Клондайк смерті, поступово заповнює простір. Ер Горбач, яка виступила режисеркою монтажу, віддає перевагу довгим, безперервним планам, наче спостерігаючи за всім, дозволяючи повністю розгортатися людським взаємодіям, якими б дикими вони не були. Отака дещо відсторонена оптика дає в підсумку просто пронизливий, місцями навіть нестерпний ефект.

Інший фільм-переможець "Санденсу" — "Будинок зі скалок" — знято на Донеччині – але війна тут лишається закадровим мотивом. Для Саймона Леренга Вільмонта це вже не перша робота в нас. У 2018-му він дебютував з неігровою стрічкою "Віддалений гавкіт собак" (Данія-Швеція-Фінляндія), головний герой якої, 10-річний Олег, живе у селі Гнутове неподалік від Маріуполя під постійними обстрілами.

На відміну від "Гавкоту", в нового фільму Вільмонта було повноцінне українське співфінансування, яке дозволило залучити професійну команду з нашого боку. "Будинок зі скалок" присвячений дітям уже народженим – але інколи здається, щоби краще вони не народжувались узагалі.

Одна з перших сцен фільму виглядає як традиційна дитяча розвага: малеча розповідає історії про привидів після настання темряви. Лампа-калейдоскоп кидає на їхні обличчя дивні мінливі візерунки, додаючи потрібну атмосферу, проте насправді хлопчики розважаються не оповідками про труну на коліщатках чи про червону пляму на стелі, а спогадами про своє власне життя, яке набагато страшніше за будь-які придумані жахалки. Один малий згадує, як його батько вдарив маму ножем у груди, але був звільнений через помилування; однолітки, незворушно знизуючи плечима, а іноді й хіхікаючи, діляться власним досвідом насильства: в кожного є, що розказати. Вони народилися в Лисичанську на Луганщині, а зараз опинилися у притулку для дітей батьків, нездатних виконувати свої сімейні обов’язки — чи то через алкоголізм, чи то через схильність до насильства, чи то через психічне захворювання, інколи спричинене посттравматичним стресовим розладом, пов’язаним із війною. Вони перебуватимуть тут до дев’яти місяців, а потім або повернуться до батьків, або потраплять у дитбудинок чи в прийомну родину.

Війни, повторюся, тут немає, проте вона все одно впливає на обставини; як зауважує один з хлопців: "Життя тут завжди було поганим, але війна зробила все ще гірше". Проте це не означає, що фільм Вільмонта є безпросвітною "чорнухою". Радше це хвилюючий інтимний щоденник про життя, яке триває і в найгірших ситуаціях, рівно просякнуте і сумом, і радістю. Соціальний працівник весело проноситься по гуртожитку вранці, спонукаючи дітей із затуманеними сном очима до енергійної музичної гімнастики. Повністю жіночий персонал вкладає душу у невдячну роботу, створюючи для дітей обстановку хатнього затишку, наскільки це можливо.

Серед маленьких героїв, що живуть у облуплених стінах Центру, Вільмонт виділяє трьох. Сором’язлива Єва пробула там майже дев’ять місяців, і протягом цього часу рідна мати навіть не озвалася до неї. "Мама знову п’є?" — запитує вона свого родича по телефону голосом, наповненим такою втомою, якої просто не може бути в дитини. Наближається термін, після якого Єву можуть відправити в дитячий будинок, якщо тільки відчужена бабуся не погодиться бути її опікункою — на що шансів мало. Для молодшої Саші з янгольським обличчям кревні родичі – не вихід; а втім, коли самотня жінка висловлює зацікавленість у її удочерінні, з’являється проблиск надії для них обох. Схоже, на подібний гепі-енд не варто сподіватися підлітку Колі та його молодшим братам і сестрам: надто часто недбала матір підводила їх. Тож чим далі, тим більше Коля схиляється до дрібних злочинів і нігілізму. Бадьорі розмови з вихователькою він сприймає з гумором, адже обидва розуміють, що скоро настане час, коли Колю розлучать з братами й сестрами і відправлять до дитбудинку. А подальшу дорогу співробітниці Центру знають надто добре: часто-густо їхні підопічні через роки повертаються до центру як проблемні батьки, залишаючи власних дітей, і все починається заново.

Але, варто повторити, "Будинок зі скалок" не лишає по собі відчуття безпросвітності. Вільмонту, при всій його спостережливості, вдається вкласти в кадр стільки краси й ніжності, що весь фільм – без жодного натяку на мелодраму – виглядає як суцільне зізнання в любові до його героїв і героїнь, кожний та кожна з яких постає як незабутня особистість.

Безумовно, цьогорічний "американський прорив" прорив є чудовою новиною для нашого кіно. Крім того, він підтверджує тенденцію, на якій варто зупинитися окремо.

Розквіт українського кіно, безумовно, почався у 2014-му. Нас помітили найпотужніші кінофестивалі і почали не просто відбирати в свої конкурси, а й давати призи. Причому складається враження, що заохочують у першу чергу фільми про війну та Майдан, а також про наші соціальні негаразди.

Список солідний:

• 2014: Канни, "Плем'я", реж. Мирослав Слабошпицький, драма в інтернаті для глухих — Гран-прі Тижня критиків;
• 2015 : "Санденс", "Російський дятел", реж. Чед Грасія (США-Україна), про Майдан і Чорнобиль — Головний приз журі Конкурсу світового документального кіна;
• 2016: "Зима у вогні: Боротьба України за свободу" (США-Велика Британія-Україна), реж. Євген Афінеєвський, про Майдан — номінація на "Оскар" в категорії "Найкращий документальний повнометражний фільм";
• 2017: Берлінале, "Школа № 3" (Україна-Німеччина), реж. Георг Жено, Ліза Сміт, про війну — Гран-прі журі "Generation 14plus";
• 2018: Канни, "Донбас", реж. Сергій Лозниця, про війну — Приз за найкращу режисуру конкурсу "Особливий погляд";
• 2019: Венеція, "Атлантида", реж. Валентин Васянович, про наслідки війни — приз за найкращий фільм секції "Горизонти";
• 2020:
• - "Санденс", "Земля блакитна, ніби апельсин", реж. Ірина Цілик, про війну — Приз за найкращу режисуру Конкурсу світового документального кіна;
• - Венеція, "Погані дороги", реж. Наталія Ворожбит, про війну — премія "Verona Film Club Award" Міжнародного тижню критики;
• - Амстердам, Фестиваль документального кіна IDFA, "Цей дощ ніколи не скінчиться", реж. Аліна Горлова, про війну – приз за найкращий повнометражний фільм в секції "Перша поява";
• 2021: Берлінале, "Стоп-Земля", реж. Катерина Горностай, лірична підліткова драма, один з головних героїв – переселенець з зони бойових дій — Приз "Кришталевий ведмідь" від Юнацького журі програми Generation 14plus.

У програмах 72 Берлінського кінофестивалю, що почнеться 10 лютого, окрім вищезгаданого "Клондайку" (секція "Панорама"), бере участь повнометражний документальний фільм Тараса Томенка "Терикони" (конкурс Generation Kplus, що, як і Generation 14plus, спеціалізується на молодіжній тематиці) – про дітей на лінії розмежування.

Звісно, чимало нашого кіно, і не тільки про війну, бере участь і на інших фестивалях, але тенденція очевидна.

І не сказати б що нова. В будь-якого кінокритика це може викликати дежавю. Адже в 1990-2000-х роках у фестивальному світі вже була така "модна країна": колишня Югославія. Війна між її колишніми республіками гриміла на весь світ, і навіть призвела до прямого втручання США та їхніх союзників по НАТО. Практично жоден крупний фестиваль не обходився без фільмів з Хорватії, Боснії, Сербії, і дуже часто ці фільми отримували призи.

Тепер же біда прийшла на український поріг, і нам, на щастя (якщо тут можна вжити це слово), є що сказати про цю біду. Тут важливо зауважити: в світі на цю мить існують десятки не менше, а то й більш кровопролитних конфліктів, проте Україна – частина Європи, що б там не казав Путін, і європейській цивілізації зовсім не все одно, що коїться в неї на порозі.

Тож кон'юнктура за нас – і гріх її не використовувати. Можливо, через кілька років ситуація зміниться, але поки що українське кіно має унікальні шанси на визнання у світі, а українські режисер(к)и отримали чудову нагоду для розширення міжнародних контактів.

Якщо наше кіно використає теперішні успіхи як слід, то в ту мить, коли увага фестивальної ієрархії переключиться на іншу країну, у нас уже буде розгалужена кіноіндустрія, ефективно вбудована в кіноіндустрію світову. І це, власне, і стане остаточним народженням повноцінної національної кінематографії, якого ми так довго прагнули.