Україна соборна. Чому українці не стали росіянами
На початку ХХ століття мало хто знав про існування українського народу в Австро-Угорщині їх називали русинами, в Росії - малоросами. Чому ж ні полякам, ні росіянам не вдалося розчинити в собі українців?
Як виникла ідея соборності
У 1897-му за даними перепису населення, українська (малоруська) мова визнають у якості рідної 72,5 % жителів підросійської України. Ці люди мешкали переважно в селах - населення міст зростало за рахунок міграції російських чиновників і робітників. На кінець ХІХ століття серед жителів Києва вихідці з етнічної Росії становили 54 %. Решта були переважно євреї, на околицях міста - малороси.
Соціальні зміни, викликані модернізацією імперії, невблаганно прискорювали асиміляцію та зросійщення. Все більше число людей отримувало освіту, минаючи фазу "української" грамотності. Швидко зростаючі поліетнічні і російськомовні міста ставали розчинником сільській ембріональної української ідентичності, хоча саме зростання числа грамотних і освічених було і потенційною перспективою для українського руху. Якби йому дозволяли більш активно втручатися в цей процес.
Однак соціальні та демографічні зміни вели до зростання соціальної напруженості і незадоволення широких мас своїм становищем. Щоправда, самі "широкі маси" навряд чи могли чітко сформулювати свої ідеологічні уподобання. У цьому контексті і російські ліберали, і українофіли були незначною меншістю на тлі мільйонів безграмотних селян. Імперія ж так і не спромоглася запровадити легальні "клапани" для виходу пари соціального невдоволення. Ефективність і міць великого держави опиняться ілюзією, але це покаже революція.
На рубежі століть старе українофільство вже починало виглядати анахронізмом, забавою для вчених-гуманітаріїв і людей з етнографічно-антикварними нахилами. Нове покоління, як завжди, було критично і радикально. Результатом цього стає поява нелегальних партій, організованих на західних ідеологічних підставах, кілька адаптованих до місцевих умов. У більш демократичному Львові в 1890-му утворюється Русько-українська радикальна партія, в Каневі в 1891-му виникає Братство тарасівців, критикує "кабінетний" характер старого українофільства.
У 1895-му у Львові виходить у світ перший маніфест новітнього "самостійництва" - брошура "Україна irrеdenta [неискупленная - К. Р.]" Юліана Бачинського, в якій декларується претензія українців на незалежність. Поняття "ірредентизм" означає боротьбу за об'єднання народу, розділеного між різними державами. В Україні ідея "ирриденты" трансформувалося в ідею "соборності" - об'єднання українських земель.
У 1896-му в Києві виникає соціал-демократична організація, в 1897-му - Українська загальна позапартійна організація (ідейно наследовавшая "Громади"), яка стала основою ліберально-демократичного руху. Потім партії множаться. Найбільш чисельною та активною була нелегальна Революційна українська партія (РУП, 1900). Цікава історія її первісної програми - брошури Миколи Міхновського "Самостійна Україна": партія визнала гасло незалежності занадто радикальним, що виштовхнуло з неї самих "самостійників". Симпатії руповцев до марксизму зумовили сумніву частини з них, а не вигаданий взагалі національне питання буржуазією? Правда, "української буржуазії" практично не існувало. Було лише кілька десятків забезпечених людей, в основному нащадків козацьких родів, які спонсорували український рух, люблячи його словами мецената Євгена Чикаленка) "не тільки до глибини душі, але й до глибини кишені". У 1905-му РУП переживає розкол з національного питання (каменем спотикання став пункт про автономію). Більшість сформувало Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), членами якої стали драматург і письменник Володимир Винниченко і публіцист Симон Петлюра. Їх метою була демократизація Росії і автономію України в її складі. Петлюра ще явно не був "петлюрівцем".
Альтернатива українському рухові
Російський історик Олексій Міллер у свій час запропонував подивитися на процес розвитку української національної самосвідомості і формування української нації в XIX столітті як на процес закономірний, але не визначене. Іншими словами, його вихідний питання таке: чи була альтернатива українському рухові і, якщо так, то чому вона не була реалізована?
Такою альтернативою, на думку Міллера, могла стати повна русифікація українців. Автор спробував перефразувати знаменитий вислів з Валуєвського циркуляра про те, що "української мови не було, немає і бути не може", у формулу, яка в середині XIX століття цілком мала право на існування: "української мови не могло б не бути" як альтернативи російському, подібно до того, як гаельська або провансальський існують, але не є сьогодні альтернативою англійської та французької.
На його думку, більшість в російській утвореному суспільстві і урядових колах протягом усього XIX століття розділяло концепцію триєдиної руської нації, що включає в себе велико-, мало - і білорусів. У XVIII столітті для реалізації цієї концепції була виконана, якщо скористатися сучасним штампом, велика і успішна робота. Адміністративна автономія Гетьманщини знищена, традиційні українські еліти в переважній більшості інкорпоровані в російське панівний стан і асимільовані, а більш розвинена в XVII столітті і частково XVIII столітті українська культура зазнала провінціалізації. Цим були створені початкові передумови для вирішення значно більш важливою і важкою завдання - русифікації маси українського селянства.
Можна назвати цю задачу завідомо нездійсненним для того часу? Доступний нам для порівняння завдяки французькому історику Юджину Вебером приклад - Франція, в якій навіть у середині XIX століття принаймні чверть населення не говорила по-французьки.
З французьким патріотизмом серед цих не говорять по-французьки селян справа йшла погано. Між тим поет Містраль став останнім генієм провансальського віршування, а його сучасник Шевченка - одним із засновників української літературної мови. Французам лише до кінця XIX століття вдалося затвердити французький як єдиний мову високої культури для всієї території Франції, а в XX столітті створити національний міф про природності, досконалої добровільності і давності цього стану.
Чому росіянам не вдалося зробити з Україною того, що французи зробили з Лангедоком або Провансом? Невдача ассимиляционных процесів в Україні пояснюється комплексом причин. Частина з них стосовно до Росії умовно можна визначити як "зовнішні", частина пов'язана з особливостями українського етносу і розвитком українського національного руху і самосвідомості. Але були і суто "внутрішні" причини, що обмежували російська ассимиляторский потенціал.
Чому Росії не вдалося
Які розхитували рішення цієї задачі "зовнішні" фактори можна визначити так: у своїй взаємодії росіяни і українці ніколи не були "один на один". Після включення Правобережної України до складу імперії соціально домінуючою групою тут залишилися польські землевласники. Аж до другого польського повстання 1863-го Петербург в своїй політиці в Україні дотримувався імперсько-станової логіки, вбачаючи в польських панів насамперед опору для контролю над українським селянством і підтримки кріпосницького ладу.
Тільки після 1863-го російський уряд відійшло від імперських, "надэтнических" і "династичних" принципів ведення політики. Загравання з місцевими елітами закінчилися - пора було вже всім ставати росіянами. Навіть инородческим дворянам, душевно підкупленим ще Катериною II.
Однак після всіх конфіскацій та інших заходів уряду, спрямованих на послаблення польського землеволодіння в Україні, половина земельних угідь залишалася в руках поляків, що багато в чому було пов'язано з неефективністю і корупцією російської адміністрації.
Російська висока культура в Україні ніколи не мала монопольного становища, польська ж завжди виступала конкурентом і альтернативним зразком для наслідування. Значна частина текстів раннього романтичного періоду розвитку українського націоналізму, у тому числі твори Шевченка і Костомарова, мали в якості зразків твори польських романтиків.
Уже саме те обставина, що не вся територія проживання українського етносу перебувала у складі Російської імперії, створювало серйозні труднощі для політики русифікації українців. Більш ліберальний режим Габсбургів відкривав нереальні для Росії можливості освітньої та публікаторській діяльності українською мовою.
У другій половині XIX століття Галичину не випадково називали українським П'ємонтом - там перехід української політичної думки до ідеї незалежності стався на рубежі століть, на два десятиліття раніше, ніж в підросійській частині України.
Канадський історик Джон-Пол Химка вважав, що, якщо б Росія отримала Східну Галичину після Віденського конгресу в 1815-му або навіть окупувала її в 1878-му в ході Балканської кризи, то "українська гра була б закінчена не тільки в Галичині, але й у наддніпрянській Україні". Все б стало "Росією".
Серед утрудняли асиміляцію особливостей українського етносу, насамперед, слід виділити демографічний і соціальний фактори. Так, український етнос був досить численним, плюс народжуваність і тривало життя була вище.
Русифікацію утруднювали і етнічні відмінності, історична пам'ять про автономію і націоналістичний рух. Однак за своїм рівнем і масштабом ці фактори не виходять за межі "загальноєвропейської норми" для подібних ситуацій. Прикладів русифікації українського селянина досить - росіяни ніколи не відмовлялися від асиміляції українців ні на офіційному, ні на побутовому рівні.
Навряд чи можна говорити про якусь виняткову силу і розвиненості українського національного руху до рубежу ХІХ і ХХ ст. Це було дві-три сотні людей на тлі мільйонів безграмотних селян.
Олексій Міллер вважав, що при всій важливості зазначених факторів, їх недостатньо для пояснення невдачі русифікації. Причини цієї невдачі багато в чому слід шукати в неефективності та обмеженості самих русификаторских зусиль. Інакше кажучи, це не тільки історія успіху боротьби українських патріотів, але й історія невдачі їх противників. Імперія була занадто внутрішньо слабка і неефективна. Вона, звичайно, намагалася, але могла вона мало, і всі її наміри розбилися про першу світову війну, яка розбудила все, навіть досі сплять, нації Європи.
