Україна чи околиця. Звідки взялася назва країни
"ДС" продовжує цикл публікацій "Історичний фронт з Кирилом Галушко". В рамках проекту ми вже писали про те, де шукати древніх укрів і була "Трипільська Аратта", хто такі справжні руські, хто придумав радянський Новий рік, скільки років українській столиці, був насправді Рюрик, від якої окупації росіяни рятували українців і хто взагалі українців придумав.
Привіт, боєць історичного фронту! Як і в минулі рази продовжуємо тему про те, "коли з'явилася Україна". Але звідки не підходь до питання, весь час доводиться відволікатися. У наші дослідження втручається Бісмарк, який в Росії вважається "винахідником України", долучається "австрійський генштаб", придумав "українську мову", то спливає тема, що в давньому Києві ніяких українців не було, а жили "русскіє", які потім втекли від польської окупації в свою Московщину. Але ці всі інсинуації ми вже, сподіваємося, розвіяли. Тому спробуємо нарешті повернутися на надійну історичну грунт.
А привід як раз-то який! 830 років тому вперше в письмовому джерелі вживається слово "Україна". Саме час підняти синьо-жовті прапори, щоб закрили небо. Але це ми завжди встигнемо зробити. Просто по ситуації середини-кінця ХІІ ст. як раз є про що поговорити і з приводу України, і з приводу тогочасних українсько-російських відносин. Бо і тут накручено багато всякого. Але що для нас, власне, привід? У 1187 р. Київський літопис напише про смерть переяславського князя Володимира Глібовича: за ним "плакашасѧ" "вси Переӕславцы", але і "ѡ нем же Оукраїна много постона". Цього у нас і вчать у школі. Все по-чесному, так там і написано.
Той самий фрагмент літопису (Хлебниковский список)
А от далі починаються суперечки: що ж територіально ця сама "оукраїна" означала по тим часам? Тому що вже через два роки інший князь Ростислав Берладник, був покликаний княжити в Галич. "... і приѣхавшю же емоу ко Оукраинѣ Галичькоы. і взѧ два міста Галичькъıы і ѿтолѣ поиде до Галича."
Мова йде про Галицького Пониззя - Придністровської волості з центром у Бакоті. А ось в 1217 р. Данило (майбутній король Русі) "ѣха з братомъ. і приӕ Берестиы, і Оугровескъ, і Верещинъ, і Ст҃олпъ, Комовъ. і всю Оукраиноу", - прикордонну Волинську волость, яку перед тим захопив краківський князь Лєшек Білий. Місто Брест нам цілком знайомий, так що в цілому орієнтуємося.
Так що маємо три ранні локалізації "оукраины": Переяславщина, південно-східна Галичина, північно-західна Волинь. Цим наш набір до монгольської навали і обмежується. Потім у наступні століття слово "україна" буде ставитися не тільки до наших палестинам, а й до дуже різних регіонах - від Новгородщини до Рязані. Але то буде пізніше. Поки що факт, що раніше всього (за джерелами) слово "україна" почали вживати саме на території сучасної України в кінці XII ст. Що і справедливо. Як відчували, що ще стане в нагоді.
Коли ми починаємо розбиратися зі смислами назви, відразу прокидаються якісь комплекси, причому саме у сучасних українських громадян. Це не дивно: у них давня алергія на слово "окраїна". Такий ось постімперський комплекс. То одні писали, що Україна - це "окраїна Польщі", то інші, що Україна - це "окраїна Росії". А ми ж не хотіли бути "околицею", а тільки "центром". Так, Україна з самого початку повинна була означати цілу країну. А літописець там так не записав, оскільки не було чого писати про очевидне. Але літописець, так і сучасний історик знають, що країна була "Руська земля", яка складалася з інших земель: Київської, Чернігівської, Переяславської, Волинської, Галицької... Що і заявлено у численних текстах тієї епохи.
У українських патріотів часто виникає алергія на слово "руська". Але ми ж спеціально пишемо не "російська", а "руська". Не Росія, спокійно. Центр Русі перебував на самих кондових українських землях в Києві, але росіяни так міцно хапаються за Київську Русь, що іноді нашим хочеться відразу в ній влаштувати "Україну". Це ми всі розуміємо, але зауважимо, що замість експериментів з "давньоруської Україною" простіше прихопити собі" всю тодішню "Руську землю" і залишити східних сусідів за історичним поребриком. Наша земля й так цілком спокійно потім стала називатися Україною без усяких наших "бандерівських" зусиль.
Повернемося до "оукраинам". Якщо ми подивимося на карту, то побачимо, що вони позначають-таки різні прикордоння Русі. Однак у Середньому Подніпров'ї "оукраїна" зовсім недалеко від центру Руської землі - Києва і є частиною "Руської землі у вузькому значенні". Так що зв'язок "Русь–Україна" тут очевидна. Не слід їх відокремлювати один від одного, адже і те, і те - наше. Наприклад, Богдан Хмельницький не відділяв, а він у чомусь політично знався на свій час. Єдиним цілим була " Русь–Україна і для таких антимосковських діячів, як Іван Виговський та Петро Дорошенко. За поребриком для них була вже не Русь, а Московія, і їх зовсім не турбувало, як там себе титулують місцеві царі.
Але через властивого автору деякого інтриганства, він не забуде кинути камінь і український патріотичний город, але виключно, щоб дурницями не займалися. Тому поставимо підступне питання: а чи не був "перший українець" Володимир Глібович, прости господи, - "російською"? І поки деякі читачі пішли точити ножі, пригадаємо ще одну стару проблему: почалися конфлікти росіян і українців вже в тому далекому XII ст.?
Старою традицією в українській гиперпатриотической літературі є теза про те, що перший наїзд на Неньку москалі зробили ще в 1169 р., коли володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський взяв штурмом і спалив Київ, і не було того звірству аналогів. Аналогів яке творять, як вважає літописець, дійсно не було. Але от невдача: не було самого Боголюбського при цій брудній справі, і вщент розносили столицю нашої батьківщини південноруські, тобто українські князі зі своїми половецькими союзниками. Всі вони входили в коаліцію Боголюбського у тодішніх міжкнязівських терках. Звичайно, можна порахувати це все кремлівськими (умовно) підступами, але в словнику тодішніх Рюриковичів не було слів "Україна" і "Росія". Їх етнічне походження було вже настільки заплутаним (скандинави, греки, болгари, половці, поляки...), що, вивчивши їх генеалогію, любитель хоч українською, хоч російською "расової чистоти" повинен був би повіситися. У них просто була політична шахівниця розміром всю Східну Європу, і формати (розміри) коаліцій ніхто не міг би передбачити.
Володимир Глібович був племінником Боголюбського, онуком Юрія Долгорукого, і хоч з юності не встиг як слід прикластися по Києву, надалі брав участь у війнах на боці дядькової тусовки. Але суперечки точилися між угрупованнями Мономаховичів, так що якщо нам не подобаються дядько і дідусь Володимира Глібовича, то ми можемо полюбити прадіда. А через прадіда (якщо не було ще якихось династичних союзів — я все ж не русист, не знаю) він був родичем волинських Мономаховичів, від яких відбувався той же Данило Галицький король Русі. Так що сім'я була велика, і як її ділити "за національностями" на той період, - не беруся сказати. Ось смоленські князі, які теж по тим часам дуже на Русі гриміли, хто вони були? Адже жителі Смоленщини до 1917 р. вважалися білорусами, а потім їх оптом в російські записали.
Але ми поважаємо Глібовича не за його соціальне чи етнічне походження. Переяславське князівство було самим проблемним столом серед усіх земель Русі. Постійна війна з половцями робила цю землю фронтиром, на якому б не всякий князь стримався. А Глібович був міцний хлопець. І до своєї передчасної смерті від якоїсь хвороби в 30 років ганяв половців від душі, був поранений в боях. Саме він зупинив половців після того як герой "Слова о полку" Ігор Святославович зганьбився в степу. І не дивно, що "україна" по ньому "гірко постона", адже той же літописець пише про нього, переводячи сучасною мовою: "Бо любив дружину, і золота не збирав, майна не жалів, а давав дружині; був же він князь доблесний і міцний у бою, і мужністю міцною відрізнявся..."
При підготовці статті використовувалися матеріали Андрія Плахонина на сайті "Лікнеп. Історичний фронт"