Україна чи Малоросія. Як Грушевський став головним українським сепаратистом

ДС" продовжує цикл публікацій "Історичний фронт з Кирилом Галушко". В рамках проекту ми вже писали про те, де шукати древніх укрів і була "Трипільська Аратта", хто такі справжні руські, хто придумав радянський Новий рік, скільки років українській столиці, був насправді Рюрик, від якої окупації росіяни рятували українців і хто взагалі українців придумав.

Такі теми завжди приємно починати з якоюсь характерною російської цитати. Але в російському розумінні існують зазвичай дві Малоросії. Одна - для ще одного презирливого називання хохлов. Але це для малокультурною публіки, яка не бачить, на який крихкий лід встає. Адже якщо вважати малоросів недовеликороссами, то ті можуть образитися і піти в "українці" (що вони, власне, вже й зробили).

Інша - для культурної публіки, яка шанує ідеологічні традиції Російської імперії. Тоді офіційно вважалося, що малороси - одне з племен російської/російського народу. І відповідно - ніякого негативу. Малоросійське дворянство, його участь у побудові імперії і т. д. Гоголь та інші люди з роздвоєною ідентичністю. Малороси могли собі дозволити певну екзотику, але не виходячи за межі шароварщини, на зразок фільму "Тарас Бульба" Бортка.

Для комфортного російського бачення "української проблеми" завжди були потрібні лояльні малороси, особливо, якщо вони активно розвивали російське національне рух проти всяких інородців, жидомасонів і інших підривників єдності російського народу. Повинні ж бути на Україні (ой, вибачте - Малоросії) свої і наші? А не тільки мазепинці, петлюрівці, бандерівці і майданівці.

До числа таких персонажів належить один з ідеологів російського шовінізму початку ХХ ст. Анатолій Савенко (1874-1922), депутат Державної думи, активно працював на політичній і публіцистичній ниві в Києві. Тогочасний Київ був одним з центрів чорносотенного руху, а Савенко був головою Київського клубу російських націоналістів. Походячи з переяславського козацтва, Савенко міг би стати і мазепинцем, але він обрав інший шлях, ніж, визнаємо, був не самотній. До всіх пристрастей, трагедій і колізій світової війни, революції і великої російської громадянської, якщо згадати слова історика і політика В'ячеслава Липинського, в Києві "завжди переможе Союз російського народу". Але за кілька років ситуація радикально зміниться. Бо не все вирішується в одному місті і його центральної частини.

Анатолій Савенко. Малорос, ідеолог російського націоналізму

У 1919 р., коли армія Антона Денікіна пішла на Україну, необхідно було якесь обгрунтування політики в національному питанні. Для Денікіна України не існувало. Була лише "Малоросія", що не могла припустити якогось суверенітету. Ідеологічно за Денікіна використовували текст статті Савенко "Наше національне ім'я", що вийшла у 1918 р. у збірнику "Мала Русь". У 1919-му вона була названа інакше: "Українці чи малороси?". Сам Савенко, ідентифікує себе малороссом, висловлював думку, що термін "українець" правильно вживати не в національному, а в обласному, територіальному сенсі. "Інакше кажучи, - стверджував автор, - ті мешканці Малоросії, які вважають себе росіянами, іноді вживають слово українці, але у такому ж значенні, в якому росіяни, що живуть, наприклад, в Сибіру, називають себе сибіряками". Як і багато інші автори цього періоду, Савенко науковим творцем українського сепаратизму називав Михайла Грушевського, який винайшов для українців і особливе національне ім'я, і українська мова.

Звичайно, загадково, як один Грушевський (нехай навіть йому допомагали) винайшов ту мову, якою говорили предки самого Савенко і який він міг чути, пройшовшись пішки на яку-небудь околицю самого Києва - начебто Солом'янки і Деміївки. Але в таких політичних питаннях слух у людей буває дуже вибірковим. Потім знову ж таки незрозуміло - з якої такої причини місцеві "російські люди" називають себе "українцями"? Отже, Україна - існує. А де? І наскільки вона співпадає з Малоросією? Ідеологи Білого руху на це питання так і не змогли відповісти. Послідовники Грушевського тоді енергійно замахнулися на територію від Карпат до Кубані, а слово "Малоросія" на все це простір ніяк не натягалося.

Навіть якщо ми візьмемо тому "Малоросія" з фундаментального "Полного географического описания нашого отечества" за 1910 р. Російського імператорського географічного товариства, там буде написано: "Малоросія - це Лівобережна Украйна". Тобто ми можемо припускати існування ще й Правобережної України. У будь-якому випадку Україна містить у собі Малоросію як історичну частину. Але територіально вони не ідентичні.

У Савенко були послідовники і продовжувачі, яких і нині шанують російські патріоти. Приміром, нащадок малоросійського дворянства Борис Юркевич (псевдонім Борис Башилов, 1908-1970). Як пише російський патріотичний сайт - "людина незвичайної і трагічної долі. До війни - курський журналіст, згодом - відомий публіцист і письменник, опублікований під псевдонімом Борис Башилов. Ніщо не змогло зламати його дух - ні фашистський полон, ні американські табори, ні поневіряння по світу і неймовірна туга за рідною Росії і Курська."

Звичайно, дещо в деталях біографії погано поєднується, але потерпимо. Звернемося до його тексту 1952 р. "Малороси ми чи українці?" який починається як вісті з фронтів нашої сьогоднішньої декомунізації. Але подальша тональність вже інша. Це - не совок, а старе малоросійство: "Малоросію, звичайно, можна називати Україною, а малоросів українцями. І Київ у разі удачі сепаратисти можуть перейменувати, звичайно, в Скоропадск, Петлюровск або Бендеровск. Але від цього не перестане бути Києвом, матір'ю міст руських. Малоросія - стародавнє первісна назва певної частини Росії. І відмовлятися нам, малоросам, від історичного імені своєї батьківщини немає ніякого сенсу. Сепаратисти можуть називати себе як завгодно. Ці люди, хоча і носять назву "панів-професорів" і "панів-магістрів", не дають собі звіту, що, власне, означає слово "Україна" і "Малоросія".

Так, я малорос. Я перший російський, найдавніший російська. Може бути, мій предок за часів Ігоря прибив свій щит на воротах Царгорода. З якого дива я буду міняти справжнє ім'я своїх предків на нове, яке вигадали засновники сепаратизму. З якого дива я буду вважати москалів ворогами, московську культуру ворожою, коли вся московська культура тонким струмочком витекла з давньої Київської академії. І коли один з Юркевичей був першим малоросійським і російським філософом.

Не для того мої предки складали свої чубаті голови в боях з турками, татарами й поляками, гинули на каторжних галерах в Туреччині, в підземеллях польських замків, не для того вони билися під Полтавою на стороні Петра, а пізніше билися на Бородінському полі, щоб нащадки їх у тяжку годину для Росії відмовилися від всього національної спадщини своїх предків. В ім'я чого це робити? В ім'я того, щоб мати можливість стати помічником пана-міністра в бутафорською Україні, іграшкою ворожих Росії політичних сил?

Ми, малороси, зовсім не бажаємо бути іграшкою в руках чужих нам з релігії та культури панів-магістрів і панів-професорів, які перебувають на утриманні іноземних розвідок".

Сумно, що іноземні розвідки містили тоді панів-професорів та магістрів, яким, як ми знаємо, особливо й не було вже необхідності багато винаходити. Але це я відволікся. Як же нудився у фашистському полоні Юркевич? Нудився, як з'ясувалося, він не дуже трагічно, так як записався в російську дивізію СС, так звану "бригаду Камінського". Вона успішно брала участь у придушенні Варшавського повстання, Словацького повстання, а також у боротьбі з партизанами та польськими частинами. Ну - час було складне, суперечливе. Хоча звідки у нього така чистота критики "ворожих Росії сил", "утримання іноземних розвідок", так і "колаборант" Бандера йому чомусь не подобається?... Може, у них різний колабораціонізм був - в українців і малоросів? Але це окрема тема. Я думаю, що заспів у нас вийшов, а історичні довідки про Малоросію почнемо з такого.

Назви "Мала Русь" і "Велика Русь" виникли на початку XIV ст. У 1299 р. київський митрополит-грек Кирило залишає Київ і перезжает у Володимир-на-Клязьмі. Це не сподобалося галицько-волинським князям, які не хотіли церковно підкорятися новому престолу. Вони ініціювали створення власної митрополії в межах колишньої загальноруської (близько 1303). Ці обставини були осмислені візантійськими ієрархами як виділення зі складу "Великої Русі /по грецьки "Росії", яка охоплювала 19 єпархій, "Малої Русі (Росії)", в складі Галицької, Холмської, Перемишльської, Володимир-волинської, Луцької та Турівській єпископій (тобто Галичини, Волині й Турово-Пинщины). Ясно, що "Мала Русь" і "Мала Росія" тоді позначали одне й те ж, - але на різних мовах.

Попри всю ефемерність і недовговічність цього новотвору, запроваджена греками термінологія прижилась на місцевому офіційної ґрунті, потрапивши й світські титулатури: останній галицько-волинський володар Юрій-Болеслав II у 30-х роках XIV ст. іменував себе "князем усієї Малої Русі". "Королем Ляхії та Малої Русі" називали польського короля Казимира, котрий поширив свій політичний контроль на значну частку володінь Юрія-Болеслава в 1349 р. Уточнимо, що тут мова йде про Малої Русі, а не про Русі як такої, адже можна було і так загально титулуватися. Тому що з 1253-го - дати коронації Данила Романовича - в латиноязычных джерелах цілком офіційно вживалося визначення "королівство Русі". І так титулувався онук Данила Юрій I.

У самої "Великої Росії" (Московській державі) слово "Росія" почали епізодично вживати лише в XVI ст.