Україна і перемога 45-го. Як ті, чиї "діди воювали", повторюють шлях Гітлера

"ДС" продовжує проект "Історичний фронт з Кирилом Галушко"

Привіт, боєць історичного фронту! Наближаються для нас дні фатальні, історичні. Бо наші східні сусіди, потужно зміцнюючи солідарність трудящих на першотравневих отмечаниях, вже відчувають кожною фіброю своєї патріотичної душі наближення доленосного 9 травня.

"Діди воювали!" З цим не посперечаєшся, - воювали. І тому з дня на день гордо прикрасять груди російських патріотів георгіївські стрічки - від Владивостока до Дамаска. Роздача георгіївських стрічок сирійським громадянам звичайно виправдана. Адже абсолютно незрозуміло, як вони до цього без них обходилися. Можливо, тепер вони прикрасять ними снаряди з зарином. І напишуть на них що-небудь типове з 1945: "На Алеппо!".

Звичайно, автора цих рядків можна було б звинуватити в надмірній прискіпливості та ігнорування внеску СРСР у перемогу над Гітлером. Але оскільки дідусь автора в складі Третьої ударної армії в ці дні 1945 року як раз штурмував Рейхстаг, то я не ігнорую. Якщо б з дідусем тоді трапилася неприємність, нинішній український історичний фронт був би сильно ослаблений. Тому я щиро вдячний тим людям, які відправили Адольфа туди, куди йому й належало. Але мені прикро.

Бо лейтмотивом останніх років в Росії є якраз "ігнорування внеску". Але не сталінського СРСР, а союзних республік. Аргументація щодо включення України і Білорусії, на відміну від інших республік, в число членів новоствореної ООН, вже забута. Тоді стверджували: ці дві республіки більше за всіх постраждали від фашизму. Тепер же говорять, що росіяни розгромили б Гітлера і без всяких хохлов. Хохли ж у той час були виключно колаборантами та посібниками - і Бандера, який у 1941-1944 відпочивав у Заксенхаузені, і дивізія СС "Галичина" і УПА (завдала Вермахту збиток, який можна порівняти з результатами радянського партизанського руху). А що російських дивізій СС було чотири, чомусь ніхто не згадує.

Про "фашизм" - окрема розмова. З історичної точки зору, фашизм - ідеологія режиму Беніто Муссоліні в Італії. Ідеологія Адольфа Гітлера називалася "націонал-соціалізм", скорочено - "нацизм". Правляча партія Адольфа була "націонал-соціалістичної робітничої". Але наявність в її назві слова "соціалізм" дещо дратувало радянських вождів робітників і селян, які теж будували соціалізм. У кого з них був "соціалізм з людським обличчям" залишається таємницею, бо обидва ці варіанти "соціалізму" були людиноненависницькими. Люди, які придумали соціалізм в 19 столітті, здригнулися б, дізнавшись, як слово "відгукнулося" у двадцятому в Німеччині та Росії.

Але в будь-якому випадку саме тому офіційно радянські люди воювали тоді з "фашистами". Термін "нацизм" зараз запроваджується в Україні, що для істориків виглядає абсолютно правильним. Так що, бійці історичного фронту, спокійно звикайте до виразів "перемога над нацизмом" і "вигнання нацистських окупантів". Якщо зайвий раз не прозвучить слово "звільнення", то це теж невипадково. Оскільки, що Гітлер, що Сталін мочили укропов хвацько, то "звільненням" прихід Червоної Армії став аж ніяк не для всіх українців. Це теж треба розуміти. Радянський кривавий режим відступив, але потім повернувся.

Зрозуміло, що тепер в Україні - фашистська хунта, і воювати проти укропов - свята справа кожного, у кого "діди воювали". Якщо "дід воював", у тебе є індульгенція від усіх гріхів: нестямно бухати на 9 травня або в рамках агресії твоєї держави проти сусіда спокійно стріляти в іншої людини. Але завдання історичного фронту - не моралізував і волати. На історичних фронтах воюють історичними фактами. Так як у нас на рахунок скромної допомоги укропов російською проти Гітлера?

Все як завжди впирається в цифри втрат. Рахувати - складно. По-перше, радянська влада не особливо прагнула вважати забій гарматного м'яса і цивільних, із-за чого в свій час народили "скромну цифру в 20 мільйонів, забувши ще сім. (А деякі зараз говорять вже про 32.) По-друге, складно зрозуміти, яке було взагалі населення СРСР на момент початку радянсько-німецької війни. Вважати в його рамках населення Західної України і Західної Білорусії, приєднаних у результаті спільної з тов. Гітлером агресії проти Польщі? Адже до 1945 року навіть союзники СРСР по Антигітлерівській коаліції не визнавали це прирощення. Це радянські втрати або польські? З точки зору права, то були громадяни Польщі. Це має значення, якщо вважати, наприклад, громадянство жертв Голокосту. Але це нюанси.

Можливо, простіше все-таки щодо армії? За даними російської групи військових істориків на чолі з генералом Р. Кривошеєвим (1995), за роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр..) в лавах Червоної Армії і Військово-Морського флоту воювало близько 34,5 млн радянських громадян. Безповоротні втрати склали 8 мільйонів 668 тисяч 400 осіб, з них - 1 млн 376 тис. українці (тобто 15,9% від загального числа військових втрат СРСР). Однак роль України не так просто визначити. Як рахувати: за етнічною або за територіальним принципом? В Українській РСР жили не тільки українці, а частина українців проживала в інших республіках. До того ж, для українців війна розпочалася не в 1941 р., а 1 вересня 1939 р., що теж вносить свої корективи. Це включає в число учасників військових дій українців-громадян Польщі та жовнірів польських підрозділів, згодом воювали на різних фронтах Другої світової. Методика групи Кривошеєва виходила з етнічного принципу і автоматично відкидала громадян інших національностей (росіяни, білоруси, поляки, євреї, німці, татари, молдавани, вірмени, греки та ін), які з діда-прадіда проживали в Україні і для яких ця земля була батьківщиною. На думку сучасних істориків, система підрахунку Кривошеєва зменшує частку втрат неросійських народів до 33,7%.

Як пише дослідник періоду Яна Примаченко, на жаль, українські історики не можуть оперувати точними цифрами з двох причин:

1. Частина документів була втрачена.
2. Багато документів, в тому числі списки солдатів Червоної Армії, які знаходяться в архівах РФ, доступ до яких для українських істориків обмежений, а то і зовсім неможливий.

Тим не менш, різні наукові методики дозволяють зробити приблизні оцінки, згідно з якими у лавах Червоної Армії воювало близько 7 млн громадян України, а це приблизно 23% від загальної чисельності Збройних сил СРСР.

В перший період війни (до окупації території України) з УРСР до лав Червоної Армії було призвано 3,5 млн чол., а після звільнення України від німців ще 3,6 млн, тобто 1/5 або 1/6 від загальної чисельності тих, хто воював у Червоній Армії.

Чисельність українських громадян в Червоній Армії постійно змінювалася - з очевидних причин. У 1941 р. вони становили 15-20% (другі після росіян), потім, в 1942 р., внаслідок того, що багато хто потрапив у полон, а територія УРСР була окупована, відбулося різке зменшення чисельності. Але вже на початку 1944 р. під час визволення території України, кількість українців зросла більш ніж на 22%.

Загальні втрати Червоної Армії за роки війни склали 8-9 млн осіб, з них українців - 3,5-4 млн чол.

Сукупні безповоротні військові втрати Німеччини та її західних союзників (Італія, Угорщина, Румунія, Фінляндія та національні підрозділи у складі Вермахту) становлять 8 млн 649 тис. 500 чол. У порівнянні з цією цифрою спільні військові втрати України становлять практично половину від втрат Німеччини та її західних союзників разом узятих.

За участь у Великій Вітчизняній війні близько 2,5 млн українців нагороджено орденами і медалями. За виняткову мужність 2 тисячі удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Тричі Героєм став В. Кожедуб, Двічі Героями - 32 українця, в тому числі А. Молодчий, Д. Глінка, П. Таран, М. Бондаренко, А.с Мазуренко, О. Недбайло, Ст. Михлик та ін.

Багато українців було і в командуванні Червоної Армії: Р. Кулик, С. Тимошенко, В. Черняховський, А. Гречко, А. Єременко, К. Москаленко, П. Жмаченко, Р. Малиновський. Українці були широко представлені і в радянському партизанському русі. В виду того, що Україна, на відміну від Росії, була окупована. Одним з тих, хто підписав Акт капітуляції Японії, був українець генерал Кузьма Дерев'янко. Першим Прапор Перемоги над Рейхстагом підняв українець Олексій Берест. Згодом, з політичних мотивів, його фігура була прихована радянським керівництвом, а головними героями стали М. Єгоров і М. Кантарія. Міжнародним визнанням внеску українців у перемогу над нацизмом було надання членства УРСР в ООН.

Ми могли б ще згадати і Крим, адже кримський татарин льотчик-ас Амет-Хан Султан став двічі Героєм Радянського Союзу. Але Крим тоді входив до складу РРФСР. Так що віднесемо Амет-хана до "руського народу", який кримських татар теж вважає "колабораціоністами".

Не знаю, чи достатній цей "внесок", щоб він став помітний кому-то в Кремлі, але ми на це працюємо. У нас теж діди воювали проти Гітлера, але ми не рвемо на собі одяг з цього приводу. Просто російські онуки тих дідів непомітно для себе повторюють шлях Гітлера, починаючи історію 21 століття з нових сумних сторінок. Але оскільки у нас воюють вже не діди, а друзі й ровесники, з досвідом наших дідів розуміємо, що і Путін у свій час своє отримає.

Ну, а про інші втрати і внески України у Другій світовій війні ми продовжимо наступного разу.

При підготовці статті використовувалися матеріали сайту "Лікнеп. Історичний фронт"