Виїхати, щоб залишитися. Чому трудова міграція - благо для України
Спочатку була темрява, і полум'я газу під ранковим чайником, і шум сонного міста - загалом, щоденне пробудження і шлях до місця роботи без будь-яких альтернатив, крім пенсії та смерті. Фрілансери, якщо і зустрічалися, то як рідкісний виняток, і сприймалися всіма як бунтарі і дисиденти, якими вони, власне, і були. Вже самим фактом свого існування радянський фрілансер кидав виклик встановленим стереотипам, нехтуючи рамками звичного і балансуючи на межі закону. Але навіть ці сміливці були прив'язані до нашої спільної реальності, однією на всіх, в межах видимості до лінії горизонту.
Потім з'явилася мережа. Коло нових знайомств, а з ним і знання про світ, став поступово розширюватися, спочатку в небагатьох, а потім у дуже багатьох. По мірі більшої доступності мережі стало більше і можливостей продати свої вміння та знання, особливо в тих випадках, коли мова йшла про щось нематеріальному. Втім, і з матеріальним, але невеликим за обсягом і вагою і не прив'язаним тим або іншим чином до місця, питання теж погано-бідно наважувався.
Ті, хто ставали на цей шлях і починали отримувати гроші з-за кордону, по суті, вже виявлялися трудовими мігрантами, хоча і продовжували жити в звичному оточенні. Одночасно, всіма правдами і неправдами долаючи по мірі потреби візові бар'єри, наші люди прагнули туди, де за їхню працю були готові платити більше. Так робили всі, хто не міг продати плоди своєї праці дистанційно, по мережі, як інтелектуальний продукт або виріб, придатний для пересилання поштою, але міг запропонувати щось, потрібне поза меж України. І, звичайно, мав при цьому зв'язками, кращою інформацією або просто рішучістю для стрибка в невідомість.
Нарешті, епоха ще раз змінилася і з'явився безвиз, а з ним і можливість влаштуватися за кордоном легально, або майже легально. Почали повертатися ті, хто напрацював певний досвід такого роду, і вони ділилися ним. Роботодавці за межами України стали створювати місця, орієнтовані саме на українців. Стежка була протоптана. І за нею пішли мільйони. Вони пішли туди, де їм заплатять більше.
Україна - далеко не перша країна, що зіткнулася з цим феноменом. Через цей етап на шляху від феодалізму до капіталізму проходили всі країни, на чию долю випало наздоганяти - а наш злощасний "розвинений соціалізм" радянського зразка, який загальмував розвиток на століття і до цих пір остаточно не изжитый, якраз і був одним з варіантів пізнього феодалізму.
В цей же часовий період майже з нічого - з попелу, з таборового та архівної пилу, з невиразною пам'яті, з-під шарів пропагандистської брехні - на наших очах почала відроджуватись нова, незалежна Україна, відчайдушно воююча сьогодні за право зайняти на карті простір, яке раніше займала колоніальна УРСР.
Але тут раптом пролунали голоси про наближенням катастрофи - мовляв, Україна ризикує залишитися без рук і мізків. І, розвиваючи цю ж думку, десь у тіні, але дуже виразно замаячило логічне продовження: Україна буде або проросійської, або безлюдною.
Не дивно, що коли українські гастарбайтери і просто переселенці вирушали на схід, таких голосів не було чути, притому що потік рук і мізків був не менш масовим? І тривало це не рік-два, а століттями - імперія, компенсуючи повну непридатність титульної нації, непоправно зіпсований рабством і пияцтвом, воліла заселяти нові території саме українцями. Але Україна, тим не менш, не зникла. Що стосується переселенців, то більшість з них дійсно перестали бути українцями. Але чи були вони чи їхні предки ними взагалі або їх влаштовувала роль імперських малоросів, московських підданих? Може, воно й на краще, що вони поїхали? Адже вибір був завжди, і навіть ті, кого виселяли під конвоєм, якщо виживали, могли, нехай і не відразу, повернутися. Татари ось повернулися, всупереч всьому.
Не варто, право, сумувати і про майже трьох десятиліттях пострадянської міграції - рівно з тієї ж причини: українці з України нікуди і ніколи не поїдуть. По-перше, вони не захочуть. По-друге - не зможуть. Втім, одне випливає з іншого. І це працює навіть для тих українців, хто давно вже живе в Канаді.
Як так виходить? Та все просто: територіальне держава повільно, але вірно перетворюється на вчорашній день. Сполучені Штати, старосвітська Європа, прагматичний і в той же час аморфний Китай - і, на жаль, також і Росія, яка мріє повернути світ в XVII ст., - все це явища глобальні, не обмежені формальними рамками. Вони скрізь. Їх територіальні кордони стають другорядним явищем, поступаючись місцем соціальним, культурним і доктринальних групам, що базуються на них ціннісно й ідеологічно. Боротьба за державні території перетворилася на анахронізм, що забезпечує відсталим країнам повний набір неприємностей. Сьогодні актуальна боротьба за вплив - економічний і культурний. Та Сибір, до прикладу, вже міцно китайська, хоча залишається в межах Росії (причому "російський" Крим від цієї напасті її ніяк не врятує. А ось витрати від рішучості його утримувати будуть лише зростати).
У нормі Україна в цьому плані? Ні! Яка вже тут норма! Україна сьогодні проблемна і неблагополучна. Але ці проблеми не пов'язані з трудовою міграцією. Вони інші.
Що ж стосується трудової міграції, то вона, навпаки, дає можливість українцям, залишаючись українцями, розвинути свої мізки і руки, які в будь-якому випадку залишаться при них. І які вони разом з здобутим досвідом і грошима зможуть привезти в територіальну Україну, коли їм там знайдеться застосування.
Коли це станеться? Світовий досвід показує, що між початком трудової міграції в розвинені країни (Росія та інші пострадянські сатрапії не в рахунок) і зворотною хвилею відбувається зазвичай 50-70 років. Але соціальні процеси прискорюються, так що, можливо, ми вкладемося в якихось років 40. В принципі тут все залежить від нас - від тих, хто залишився тут і хто прийде на виборчі дільниці за кордоном. Але це вже інша тема.
Чи є альтернатива? Є. Альтернатива - повернення до феодалізму, необов'язково навіть у СРСР зі столицею в Москві. Новий "совок" можна відродити і зі столицею в Києві, і навіть з повним набором антимосковської риторики. Тут важливо знайти правильні підходи. Ось у Туркменістані їх намацали і просто перестали випускати з країни громадян молодше 40 років, тому що працювати нікому. І тепер у Туркменістані є кому працювати. Але ніде. І нема чого. А так-то в Туркменістані, звичайно, все дуже добре. Напевно. Але тільки в туркменський рай чомусь не тягне.
